Принесіть мені голову крокодила

— Білле, та це просто монстр!

— О, так, Джо. Це суперкрок! Дивися, це сама тільки його голова — не менш як шість футів довжиною!

— Хо-хо! От так знахідка! Вітаю, Білле!

Після чого Білл, палеонтолог із зовнішністю провінційного Джеймса Бонда, вирушає з Сахари, де він розкопав голову доісторичного крокодила, у подорож з наміром ловити крокодилів у Нілі, Амазонці й індійських джунглях. Ці пригоди вкрай потрібні Біллові. Він обміряє потрібну кількість особин у різних частинах світу (причому ми зосередимося на найбільших із них), щоб реконструювати єгипетського суперкрока. За всім цим ми спостерігатимемо завдяки телегрупі Нешнл Джео­графік. У результаті запаморочливих авантюр, у яких наші герої показують чудеса хоробрості й май­стерності, ми бачимо у фінальних кадрах жахливого, гігантського крокодила, який вийшов з-під рук скульптора-реконструктора за даними, зібраними Біллом по всьому світі. Суперкрок із розкритою пащею, динамічно вигнутим тілом віднині потішатиме в якомусь із музеїв дітлахів, причому найдопитливіші прочитають на табличці пізнавальну інформацію: хто це, звідки, якій епосі належить і навіть яку приблизно силу мають щелепи. Дивлячись на екранний екшн із ловлею чергового амазонського чудовиська (О, Бобе, це здається справді великий крок! До біса, він мене зачепив! Спочатку робота, рану обробимо потім!), розумієш, які бліді оті «Останні герої» та інші реаліті-шоу. Мені, будь ласка, ще про крокодилів. І про загадку Всесвітнього потопу. І про фінікійців. Так, і піраміди загорніть.

Що ж, наукове знання в «неопопсеному» вигляді занадто складне для розуму нефахівця. Минули часи Паганелів, які впевнено почуваються в усіх природничих науках відразу. Тобто не минули, звісно, — цей ідеал і нині втілює «нормальна освічена людина». Але не вчений. І не для них, звичайно, а для цієї «нормальної освіченої» й, зрозуміло, допитливої теперішні медіа-паганелі конструюють свої інформаційні продукти.

Утім, усі ці «ловлі крокодилів», хоча й викликають криві посмішки в біологів і палеонтологів, роблять і для них свою велику справу. Що досконаліші технології, то дешевший такий медіапродукт і тим більшу аудиторію він охоплює. А отже, великий прибуток приносить. Ну чому б Біллові не продати череп свого «дракона» за допомогою дружньої його науці медіакомпанії, аби потім протягом року мати за що колупатися в менш презентабельних, але не менш важливих для вченого хребцях і гомілкових кістках? І медіакомпанія у виграші. До того ж у неї є Місія, підтримувана Держ­депар­таментом і всім світовим науковим співтовариством — популяризація науки. Адже насправді, щоб бути науковцем у наш час, треба бути ентузіастом. Фундаментальні дослідження — зовсім не та нива, на якій легко розбагатіти. А за нинішнього рівня спеціалізації це ще й не та нива, де можна стати улюбленцем людства. Хоч би яке геніальне відкриття ти зробив. От ви, наприклад, пам’ятаєте, хто став лауреатом Нобелівської премії в галузі хімії позаторік? У ліпшому разі пригадаю, за що приблизно дали. Але прізвище...

Що ж дає суперкрок? Може­те не сумніватися, його вивчили, описали й обсмоктали на конференціях так, як тому слід бути. Він посів своє місце в класифікаціях, працях і підручниках з палеонтології, став поживою для міркувань багатьох учених. У тому разі, зрозуміло, якщо раніше не було аналогічних знахідок. Але хай би там що, суперкрок, ставши шоу, демонст­рує нам захопливу пригоду за назвою «Справжня Наука». Ось він, герой — ловить крокодилів, штурмує бархани, метр вісімдесят, вольове підборіддя й неодмінно ПіЕйчДі. Ви все ще мрієте про кар’єру агента ФБР? І ви там будете все життя папірці перекладати! Справжні чоловіки займаються палеонтологією!

Звичайно, коли ми пишемо про падіння інтересу до науки, треба уточнювати: до науки як фахової діяльності. Причому в цьому разі байдуже, в якій частині світу. Чи пов’язано це з зубодробильними вимогами ВАКу в нас або порівняно невисокими прибутками професури в них. Узагалі ж піпл до знань тягнеться. Нині — не менше, ніж тоді, коли «Клуб кинопутешествий» збирав біля екранів усе населення однієї шостої частини суші. І з популярністю Сенкевича (у нас) не тягатися ні палеонтологу Біллові, ні навіть його суперкроку. Та що там Сенкевич! Навіть академік Капіца-син зі своїм «Очевидным — невероятным» був справжньою суперзіркою радянського теленаукпопу. Рейтинги тоді, звичайно, ніхто не виміряв, але те, що попит на такі програми був, сумнівів не викликає. Думаєте, тепер усе не так, тому що люди інші? А от і ні. Купують же всі ці «пізнавалки» від NG і ВВС. Science, Nature, Scientific American хтось у файлообмінники викладає, не встигають вони зійти з друкарського верстата, а їх вже й розхапують, як гарячі пиріжки. До того ж у телебачення і преси з’явився серйозний конкурент у поширенні знань — Інтернет і його клони.

Ось де знання, нарешті, зрослися з розвагою, породивши поняття «інфортеймент». Процес у галузі наукового знання готувався довго — літературою, кіно, ЗМІ. Жюль Верн зробив для «Нешнл Джеографік» не менше, ніж брати Люмьєр — накреслив стратегію. Ідея «розважаючи навчати», подавати знання в легкій формі, не заглиблюючись у подробиці, виявилася ще й доволі дохідною — люди охоче платять за продукт, який розширює кругозір. Що ж, тепер розширити кругозір можна з будь-якого питання, не витрачаючи на це ні великих грошей, ні багато часу. Досить набрати у віконці пошуковика слово, яке тебе цікавить. Якщо раніше професура повідомляла нам, студентам, під великим секретом, що «не треба забивати голову цифрами й даними — треба тільки точно знати, де їх можна подивитися», то тепер ця «університетська муд­рість» трохи обтріпалася. Як де подивитися? У Гуглі, звісно. Або там у Яндексі.

«Так, — скаже зітхаючи ревнитель серйозної науки, — це широко. Але це поверхово. Це зрештою не наука, а лише те, що виходить на поверхню, подається в готовому вигляді як освітній матеріал». Але поширення знань зовсім не вичерпується наукпопом. Це лише те, що доступно мені, масовому користувачеві. Проте річ у тім, що ті ж закони поширення знань працюють й у фаховій науці. І саме там, де вони засвоєні, наукові розробки стають найбільш ефективними. Хто такий палеонтолог Білл? Вигада­ний персонаж. Насправді його немає ні в хащах амазонських лісів, ні в індійських джунглях, ні тим більше в Австралії. Його прообраз сидить у Сахарі й викопує наступного доісторичного водяного гада. Іноді він приїжджає у свій рідний Ел-Ей, щоб прочитати курс лекцій у Берклі, покопирсатися в бібліотеці, написати шматочок монографії й звозити дітей у Сі-Ворлд. А тим часом Джо заміряє крокодилів Амазонки. Піт — у своєму флоридському зоопарку вимірює силу укусу. Мері бере кров у милих крокодильчиків і робить аналіз у своїй сіднейській лабораторії. Всі ці люди знають про існування одне одного, хоча, можливо, ніколи не зустрічалися й навіть не розмовляли по телефону. Вони виконують роботу, яку вміють, знають і, можливо, люблять. Більшості з них, напевно, навіть не буде цікаво подивитися на скульптуру суперкрока, яку сконструювали десь у Канаді завдяки їхній роботі. Навіщо їм скульптура? Попса це все.

Глибина й вузькість досліджень одного вченого компенсуються співробітництвом у рамках великого інтегрованого дослідження. Так, це було й раніше — на рівні однієї лабораторії, у якій кожен співробітник порпався у своєму, а потім випускали до конференції тези на півсторінки, підписані шістьма прізвищами. На рівні інституту — хоча це була вже трохи неповоротка структура, зате мізків об’єднувала більше. Інформаційні технології пропонують набагато раціональніші структури. І, відповідно, ефективніші. Кожен член такого ком’юніті може робити те, що він може, коли може й як може, з єдиною умовою — його дослідження йдуть за узгодженим планом, а результати стають надбанням усього ком’юніті. У групи може бути координаційний центр, який у самому фіналі конструює з маси розрізнених даних щось суцільне, а може й не бути.

Нині в науці дуже багато залежить від можливостей, готовності й уміння кожного вченого інтегруватися зі своїм науковим інтересом у глобальні дослідження. І зусилля кожного окремого вченого цінні саме в контексті досліджень його колег. Тобто такий аспект, як легкий і постійний доступ до інформації, вміння орієнтуватися в інформаційних потоках, стає не менш важливим у розвитку науки, ніж інші аспекти. Формулювання на кшталт «Чи бути українській науці» у цьому контексті видаються нонсенсом, тому що, вийшовши на цей інформаційний рівень існування, наука втрачає національну приналежність. Це вже не надбання республіки, окремо узятого НДІ й навіть однієї лабораторії. Навіть у разі, коли йдеться про якусь доволі вузьку розробку. А що казати про розробки ресурсоємні, міждисциплінарні? Чи треба наголошувати на такому нюансі, як доступ до баз даних, можливий тепер для будь-якого вченого в будь-якій точці планети, — знай тільки, де шукати. На можливостях, схованих у розподілених обчисленнях. Усе це забезпечує колосальний за обсягом приріст знань.

Ми, можливо, поки що взагалі не в змозі оцінити масштаби цієї хвилі, розігнаної інформаційними технологіями. Тим більше ми не в змозі оцінити своє власне місце в цьому завоюванні. А певну функцію в цьому процесі виконує кожен із нас, хто вторгається в інформаційний простір. Але принаймні ті ж таки технології дають нам змогу зі своєї обивательської канапи подивитися на піну, що виграє всіма кольорами райдуги на її гребені.

— Хороший укус! Білле, якщо врахувати пропорції, сила укусу твого доісторичного крока — десь близько тонни!

— Оце так зубки!