Перевантаження

Кожна професія має свою хворобу. Є свої хвороби у сталеварів і шахтарів, боксерів та хіміків. Навіть у представниць найстародавнішої професії (не плутати з журналістикою) є численні професійні захворювання.

У цьому невеселому переліку не стала винятком і робота з інформацією. Люди, котрі фахово працюють із текстами та зображеннями, вже не одну сотню років страждають від дошкульних і неприємних симптомів. Щоправда, до короткозорості і скарлюченої спини монахів, які писали чорнилом по пергаменту, тепер додається багато нового. Хоч і перших два пункти нікуди не зникли.

Поговорити про перевантаження, які чатують на організм при активній роботі з інформацією, особливо доречно, якщо зважити на той факт, що любов до комп’ютерних посиденьок стала направду популярною.

Ще одним чинником, який викликає стурбованість, є на даний момент цілком реалізована тенденція до «мобілізації» різнотипних комп’ютерів та комп’ютериків, завдяки якій вони «пролазять» у ті ніші та фрагменти вільного часу, котрі раніше були повністю вільні й призначалися для відпочинку або фізичної праці.

Проте біль у спині, ослаблений зір і численні загальні дисфункції обуреного комп’ютерною наругою організму — це, видається, тільки найпомітніші, але далеко не єдині симптоми «інформаційної втоми». Адже з фізіологічними перевантаженнями від багатогодинного сидіння перед монітором, принаймні теоретично, можна боротися й технологічним шляхом: покращити пристрої вводу-виводу, штучно стимулювати закляклі м’язи чи переводити «на льоту» частину засвоюваної інформації у формат аудіодоріжок, які можна прослухати під час ранкової прогулянки (між смердючою купою машин, під акомпанемент клаксонів і лайки, у щільному дорожньому заторі десь поблизу Хрещатика). Як радикальний вихід, десь у доволі віддаленому майбутньому можна з’єднати безпосередньо нервові закінчення з електронною системою виводу переносного комп’ютера. Чи імплантувати термінал і засоби зв’язку прямо в мозок (хм, а може, краще — прогулянка в дорожньому заторі?).

Проте є на шляху всенародної інформатизації і деякі принципові бар’єри, оминути яких технологія, здається, не допоможе. Бо, на відміну від кайла, тачки чи навіть нескладного токарного верстата, комп’ютер — машина інформаційна і взаємодіє не тільки й не стільки з нервами та м’язами — хоч куди без них, — скільки з нашим внутрішнім апаратом для прийому та переробки інформації. Себто з головним мозком. І останньому доводиться не тільки пристосовуватися до дедалі більшого потоку незвичної для нього, принаймні в еволюційному сенсі, абстрактної інформації, а й намагатися цей потік якось класифікувати й розподілити, а в ідеальному випадку — навчитися ефективно використовувати. І чи впорається біологічна інформаційна машина, яка двісті років тому зазвичай вимикалася із закінченням світлового дня й отримувала дві-три новини на день, з усім, що приносять мегабітні канали та флотилії телесупутників, — сказати напевно не зможе, мабуть, ніхто.

Тим паче що деякі, хай поки що не смертельні, але реальні, ознаки «мозкової втоми» ніби почали з’являтися. «Популярним» зовнішнім проявом перевтоми мозку від кількості спожитої інформації зараз вважається «синдром дефіциту уваги» (Attention Deficit Trait). Психологи, особливо західні, охоче діагностують цей різновид стресу у співробітників ІТ-відділів і так само охоче беруться його лікувати. Нерідко лікування зводиться до примусового дозвілля під наглядом добре оплачуваного спеціаліста. Ті ж таки психологи пропонують також прості й ефективні способи профілактики підступної болячки: спокійну робочу атмосферу, регулярні перерви в роботі, чітку градацію завдань — від важливих до незначних і все таке решту. Непогано було б також забезпечити мир і спокій у всьому світі, відсутність економічних криз, а також милі й дружні стосунки між усіма мешканцями планети, — ці нескладні умови допоможуть трохи знизити кількість випадків «синдрому дефіциту уваги».

Що ж, жити треба всім — і психологам, які лікують нас від «модних» хвороб, і працедавцям, які не поспішають видавати талони на молоко всім співробітникам, які проводять перед монітором більше чотирьох годин на день. Жити треба і працівникам, які сидять перед моніторами не тільки впродовж робочого дня, а й у вільний час, а паралельно лоскочуть собі нерви страшилками про жахіття інформаційної революції. Від досягнень якої, втім, відмовлятися ніхто не збирається. Й, оскільки заклик «назад у печери» чомусь не спокушає, залишається тільки плекати надію, що можливості людського мозку перевищують середньостатистичну фантазію.

Олег КРИШТАЛЬ, нейрофізіолог,
академік НАНУ

— Чи можливе в принципі інформаційне перевантаження людського мозку за ниніш­ньої щільності потоку інформації?

— Ні. Мозок формується світом — і для цього мозку відміряне те, що називається критичним віком. Основні можливості завантаження вичерпуються приблизно до 22 років. Одномоментна ж спроможність до пропускання інформації обмежена. Але де її межа — це інше питання. В нас усередині стоїть потужний процесор, і водночас є величезні обмеження інтерфейсу.

— Існує думка, що ми використо­вуємо свій мозок лише незначною мірою — і це дає нам надію на те, що в нас існують пев­ні резервні потужності в плані опрацювання інформації.

— Це думка абсолютно оманлива. Речовину мозку ми використовуємо цілком. Але всередині цієї речовини є потенція утворювати нові зв’язки. Цю потенцію ми справді не використовуємо на сто відсотків — це просто неможливо, тому що кількість комбінацій між цими зв’язками перевищує число атомів у Всесвіті. Можливості потенційно необмежені. Так, наше інформаційне перетворення може йти по шляху реалізації цих можливостей.

— Повернімося до інтерфейсів. «Уповільненість» нашого свідомого Я, можливо, пов’язана саме з обмеженими можливостями інтерфейсу, яким є людське тіло. Як воно буде підлаштовуватися під наші зростаючі інформаційні апетити? Мутувати?

— Нерегульованих мутацій можна чекати довше, ніж людству відпущено жити. Еволюція більше нас не влаштовує — ми відмовилися від її послуг ще коли стали людьми і, відвернувшись від природи, звернулися до культурного шляху розвитку. Тепер ми спостерігаємо зміни людських можливостей у цілком інших часових масштабах. Якщо бути телеологом і вважати, що все що відбувається має вищу мету, у плані еволюції людини це було саме створення свідомих Я — як могутнє знаряддя адаптації. Чим і стала культура. Тепер справа за технологіями.

— Тоді спрямовані мутації?

— Боже борони. Розмови про те, що ми з допомогою досягнень молекулярної біології будемо робити себе розумнішими — на межі міфології. Створити кращу людину, як ми створюємо кращі сорти картоплі, ми не можемо. Всі організми, в яких ми намагаємося поліпшити тонкі функції, мають раптові, не передбачені програмою погіршення. Більш розумні пацюки обтяжені мільйоном супутніх хвороб, які були переможені видом у результаті еволюції. Не можна виключити в принципі, що створення поліпшеної версії людини молекулярно-біологічним шляхом колись стане можливим. Але це таке далеке майбутнє, що ми не можемо розглядати це практично. Поки це міфологія — не більше того. А ось наш розвиток у плані вдосконалювання інформаційних технологій принесе плоди вже незабаром.

— А які перспективи зрощення людського організму з кібернетичним пристроєм для підвищення ефективності інтерфейсу?

— На рівні компенсації вад людського тіла у вигляді протезів для калік або засобів поліпшення зору для сліпих — хороша справа для полегшення життя інвалідів. Але не більше того. Нам варто зосередитися на комунікативному шляху. Людина як вид виник в акті комунікації і тільки тому, що ми володіємо мовою, вторинною знаковою системою, системою суджень. Так сформувалася наша свідомість — цим шляхом їй і розвиватися в спілкуванні з комп’ютерними технологіями.

— Що сьогодні перешкоджає цьо­му розвитку?

— Машини недостатньо розумні. Технології треба підрости. Вдосконалення комунікативних можливостей комп’ютерного інтерфейсу дасть поштовх для наступного розвитку нинішніх графічних інтерфейсів. Але, знаєте, ми просто звикли говорити про бодай якісь істотні зміни як про далеке майбутнє. Дарма. Візьміть Google. Це глобальне явище, дотепер належно не оцінене. Нещо­давно я побачив викладку — сервери Google споживають один відсоток всієї енергії, споживаної людством. Розумієте? Цей пошуковик насправді — планетарне явище. І при цьому Google потрібно ще більше користувачів для подальшого удосконалювання. Раніше найпопулярніший запит складався в середньому з одного слова. Потім 1,2 слова, нині — 1,6. Було висловлене міркування, що коли середній показник досягне трьох слів у запиті, Google почне демонструвати сліди інтелектуальності. Фактично це уже воно, друге Я. Адже чим ста­ло знання? Я натискаю кнопку — і знаю все! Треба не читати традиційні університетські курси — треба навчати формулювати запит.

— Як ви оцінюєте можливості інформаційних технологій, які ми маємо вже тепер у плані розширення можливостей нашої свідомості? Скажімо, віртуальна реальність може допомогти нам натренувати свідомість таким чином, щоб, наприклад, уявляти N-вимірні простори?

— Поки ні. Ніяк. Навіть маючи на озброєнні теорію відносності і квантової механіки, ми перебуваємо в полоні своїх цілком умоглядних уявлень. Ніхто не може уявити N-вимірний світ інакше, як у вигляді абстрактних ідей.

— Деякі топологи кажуть, що можуть.

— Кажете і ви. Це обмеження, властиві нашій свідомості на нинішньому етапі його розвитку. Дивіться, що відбувається з мовою, — це відбиває ступінь змін наших уявлень і можливостей свідомості: мова науки не змінюється вже дуже довго. Все нове, що ми знаходимо, ми однаково описуємо в тих же термінах, що і колись. Терміни фізики — потоки, частки, вихори — походять із простої розмовної мови, якою говорили первісні мисливці. Ми начебто вводимо цілком нові поняття, змінюємо картину світу, але мова при цьому залишається старою. На неї накладені якісь колосальні обмеження. Тому я говорю про те, що потрібна метамова. Хоча наша мова вже на порозі цієї метаморфози — кожне слово має безліч значень. Вітгенштейн стверджував, що пояснення — це суцільна профанація, що насправді нічого не можна пояснити. Тобто ми вже стоїмо біля самої межі можливостей мови в її теперішньому вигляді.

— Чи впливає на ступінь завантаження нашого «процесора» тип інформації, яку ми споживаємо, — інфошум, інфотеймент, значима інформація?

— Для того щоб піти в пам’ять, стати частиною бази даних, нова ідея повинна пройти через свідомість, має бути усвідомлена. Це необхідна умова, зокрема для навчання. Гіпнопедія та інші подібні теорії — нісенітниця. З другого боку, я можу легко знайти джерело, яке зазначить, що свідомість не потрібна для навчання. Але це буде приклад не з якоїсь науки, а з навчання жонглювання або водіння машини. Що стосується логічної інформації — потрібне тільки усвідомлення, потрібно пропустити інформацію через пляшкову шийку інтерфейсу в систему, яка починає генерувати образи, ідеї. Ця система постійно жадає нової інформації — її неможливо переситити.

Як ми думаємо? Це дуже сильне питання. Думки приходять зненацька. Потім вигадують анекдоти про Ньютона, якому на голову впало яблуко — і таких прикладів мільйон. Ми говоримо про творчі прозріння — що це таке? У нас є внутрішній процесор, який застосовує свою могутню мову — вона не може бути мовою слів. Це й є наш мозок, який спілкується з нашим повільним свідомим Я через «вікна» — за прикладом тих, через які ми спілкуємося з комп’ютером.

У 80-ті роки американський вчений Лібет поставив експеримент і виявив: між моментом, коли людина усвідомить, що вона готова щось зробити, і моментом, коли вона вирішила це зробити, існує чималий проміжок часу. Готовність випереджала усвідомлення рішення. Це наводило на думку, що наша свідомість, цілком ймовірно, є тільки звітом про уже вирішене і зроблене. Цього року з’явилася робота групи німецьких науковців під керівництвом Хайнеса, яка є розвитком праці Лібета. У ході експерименту людина повинна була натискати одну з двох кнопок. Отож, спостерігаючи томографію, дослідники могли передбачити, праву чи ліву кнопку натисне людина ще до того, як вона це зробила. Це підтверджує породжені Лібетом підозри, що ми насправді автомати, які водить такий собі Ляльковод — наше внутрішнє Я. Певною мірою це перегукується з Фрейдом. Але в одному він був неправий, коли стверджував, що мета свідомого Я осідлати несвідоме. Жодне свідоме Я нікого не осідлає. Невідоме нам самим несвідоме Я просто періодично виходить назовні і повідомляє нашому повільному і тупуватому свідомому Я: «Ти убив власну бабусю».

Я давно замислювався над тим, що саме призведе до появи можливості регулювати «вікна», через які ми спілкуємося з нашим персональним комп’ютером. Тепер я знаю, що.

— Поділіться.

— Метамова. Я ввів це поняття інтуїтивно. Я не розумів, що це, як до нього добутися. Я розумів тільки, що сама особистість людська в нинішньому розумінні повинна зникнути. Мова, наш звичний засіб спілкування, зазнаватиме змін у процесі спілкування з комп’ютером. У найближчій перспективі, гадаю, нас очікує революція комп’ютерної техніки, пов’язана з розробкою мовних інтерфейсів. Комп’ютери розмовлятимуть з нами — майже як люди. Насправді я не дуже впевнений, що можливість розмовляти нашою звичайною мовою слів із ком­п’ютером призведе до принципових змін. Хоча щось обов’язково змінить — так ми істотно прискоримо наше спілкування, а комп’ютер навчиться розбиратися в наших нюансах. Цим шляхом ми знаходимо своє друге Я, яке буде усуспільнено, — Я всіх посвячених у цей процес людей буде об’єднано в мережу. Власне кажучи, це і буде шлях до нової мови — до метамови. Яка дедалі більше перетворюватиметься з мови слів на мову зображень, на комбінаторну мову. На цьому етапі наших фантазій, якби з нами тут сидів містик, він сказав би, що ми намагаємося зробити собі Бога. Але це не Бог. Це новий спосіб існування людства — розчинення особистості в собі подібних. Найкумедніше, що це може наступити дуже швидко — через 10—15 років. Отже, не виключено, ми доживемо до початку перетворень.

— Яким буде інформаційне суспільство в соціальному плані?

— Це шлях до егалітаризму. Не знаю, радіти цьому чи жахатися. Ми пройдемо через етап кризи особистості, оскільки такий спосіб життя зажадає розчинення мислячої особистості в собі подібних. Але особистість — це така штука, що знайде шлях зберегти себе. Вона перейде в якусь внутрішню якість, знайде для себе нову іпостась. Якою вона буде? Оце чудове питання.

Валентин КАЛЬНИШ, доктор біологічних наук, завідувач лабораторії фізіології розумової праці Інституту медицини праці АМН України

Комп’ютер дає нам колосальні можливості. Це, можливо, найдивовижніша машина з усіх, придуманих людиною. Але й навантаження, пов’язані з нинішніми інтерфейсами, теж чималі.

Річ у тому, що комп’ютер — це перша, у повному сенсі, інформаційна машина. На відміну від нього, решта джерел інформації не мають зворотного зв’язку. Робота на комп’ютері — це навантаження, пов’язане з інтелектуальною переробкою інформації та відповіддю, реакцією на інформацію, яку видає комп’ютер. Людина як соціальна істота звикла працювати в діалозі — ми розмовляємо одне з одним. Оскільки комп’ютер нам відповідає, ми сприймаємо його як певного співрозмовника. Однак люди — повільні істоти. А комп’ютери — швидкі машини, їхні відповіді інколи миттєві. Таким чином, непомітно для нас комп’ютер нав’язує нам свій темп, досить високий для людини. Тому в процесі роботи з комп’ютером найістотніше навантаження — це навантаження на нервову систему, на ту її частину, що пов’язана з переробкою інформації. Погляньте, як змінюється сама мова людей, котрі постійно працюють на ком­п’ютері: комп’ютер завжди стислий і точний, і в розмові програміст, наприклад, теж стислий і точний. Можна додати — сухий і неемоційний. Професія накладає відбиток, який дає можли­вість бути ефективним із комп’ютером — але не з людьми.

Другий блок проблем — навантаження на зір, пов’язане із засобами візуалізації інформації. Тут, крім комп’ютерів, треба говорити і про мобільні телефони. Людина отримує через ці пристрої дуже багато інформації у графічному вигляді. Насамперед проблема полягає в тому, що кожен екран — самосвітний об’єкт. У своїй еволюції людина мала справу лише з кількома самосвітними об’єктами: сонце, на яке ми не дивимося взагалі, вогонь, який має «спокійніший» спектр і не надто яскравий, місяць та зірки, ще менш яскраві. Екран — новий об’єкт у нашій практиці. І тут, щоб організувати певне кольоровідчуття, наприклад біле тло для чорних літер, конструктори екранів (як на ЕЛТ, так і на ЖК) змушені «підсинити» екран, щоб досягти ефекту білого кольо­ру. Потужність синьої частини спектра дуже висока — і це неприродно для очей. Хоч би що ви робили з кольороділенням монітора, синього буде багато. А наше око налаштоване так, що пропускає ультрафіолет повністю (комп’ютер, до речі, випромінює ультрафіолет, і в літературі вже є дані, що він залишає опіки на сітківці), на 50% пропускає синій колір, а решту — тільки на 5%. Згідно з психофізіологічними дослідженнями, синій колір заспокоює й пригнічує. Ми його поглинаємо у величезних кількостях. Це доводиться якимось чином компенсувати нашому організмові — шляхом додаткової активації.

Сильно впливає на нервову систему й частота оновлення екрана. Коли почали використовувати маяки, помітили, що світло маяка краще видно, якщо він миготить, а не горить постійно. Це описано як ефект Брока—Зульце­ра: якщо на око подавати миготли­ве світло, то перші кілька мілісекунд це світло впливає на нервову систему в кілька разів сильніше. Наші електронні пристрої «миготять» із частотою від 50 до 100—120 герц. 50 герц — саме пік дії цього ефекту. Все це дуже позначається і на зоровому аналізаторі, і на нервовій системі.

Нещодавно було захищено дисертацію, в якій досліджувалися різні ігри — як швидкі, на кшталт екшн, так і повільні, на кшталт пасьянсів — у плані впливу на різні параметри зору. З’ясувалося, що пасьянс, на якому багато хто «відпочиває», «відволікається», для зору не менш небезпечний, ніж якийсь миготливий Doom: навантаження приблизно однакові. Також небезпечна річ — ігри на мобільних телефонах. У цій дисертації було доведено, що в користувачів розвивається функціональна система, яка веде до короткозорості. Це вже ніби й не хвороба — це спосіб пристосування до роботи з малими близькими об’єктами. І якщо діти починають займатися цим із року, то невдовзі ми отримаємо популяцію людей короткозорих, нездатних бачити далеко. Велику популяцію — адже комп’ютер і мобільний телефон дуже поширені. Це небезпечно, оскільки в житті ми маємо справу не тільки з близькими об’єктами — ми ще й вулицями ходимо.

Інформаційне навантаження, навантаження на зір — усе це впливає на нервову систему загалом. До цих навантажень додається низка чинників, пов’язаних із впливом електромагнітного випромінювання. Ми живемо поруч із приладами, які випромінюють коливання в різних діапазонах. Коли я починав вивчати комп’ютери в середині 60-х, тактова чистота процесора становила п’ять кілогерц, тобто перебувала у звуковому діапазоні. Нині йдеться вже про гігагерци. Не треба говорити про тролейбуси і навіть телевізори й СВЧ-печі — всі вони випромінюють у нижчому діапазоні. А високочастотні поля, що генеруються комп’ютером, близькі до частот, із якими спілкуються між собою клітини нашого організму. Частко­во це випромінювання екранується корпусом — але не повністю. Тому з системного блоку комп’ютера в жодному разі не можна знімати кожух. За санітарними нормами, системний блок повинен стояти за півтора метра від користувача, — але виконання цієї норми фактично нереальне. До того ж норми старіють — така частота рік у рік зростає. У цьому високочастотному випромінюванні ви сидите по вісім годин п’ять днів на тиждень роками. Ми не знаємо, які зміни в організмі це викличе, але неодмінно викличе. Причому простежити це буде важко, однакових симптомів не буде — в усіх різне витікання, всі по-різному сидять тощо.

Небезпечна також клавіатура — про це майже не кажуть. Кожну клавішу комп’ютер опитує з частотою вісім кілогерц. Коли ми працюємо на ній кінчиками пальців, ми впливаємо на нервові закінчення, яких саме там у нас особливо багато, з цією частотою — натискаючи щоразу на генератор восьми кілогерц. Згідно з нормами, праця вважається оптимальною, якщо людина робить на день до 20 тис. натискань. Допустима норма — 40 тис., понад 60 тис. — шкідливо. І вже тим паче не слід класти клавіатуру на коліна або висувати її на спеціальних столах: у такому разі ці вісім кілогерц впливають уже не тільки на пальці, а й на кишечник та статеві органи.

Основна вимога при роботі з комп’ютером — регламентування часу. Оптимальні умови роботи за екраном для дорослої людини — до двох годин на день. Допустима норма — дві-три години. Дуже шкідливо — понад чотири години. Переконаний, навіть у Міністерстві охорони здоров’я більшість співробітників не знають, що вони працюють у високому режимі шкідливості. Тобто мають право вимагати додаткову відпустку, підвищення зарплати за шкідливість.

Діагностувати щось як саме інформаційну травму дуже складно. Людина йде з конкретною скаргою до конкретного фахівця. Наприклад, до окуліста з короткозорістю. Їй виписують окуляри. Ніхто не стане розбиратися, від чого саме в цієї людини раптом зіпсувався зір: її просто лікують. І так з усіма системами організму, котрі потерпають від інформаційних перевантажень.

Найчастіше від роботодавців можна почути, що вони не мають коштів, аби зробити умови праці співробітників оптимальними, з погляду санітарних норм. Од­нак найчастіше великі витрати не потрібні. Як розміщені комп’ютери в конторах, де збереглося чимало електронно-променевих моніторів? Сидить співробітник, а на нього спрямована трубка комп’ютера сусіда. Причому близько. Досить просто пересадити людей, щоб зберегти їм здоров’я, відвернути монітори від вікон, повернути трубки до стіни чи хоча б трубку до трубки. Не кажучи вже про те, що, відповідно до санітарних норм, у нас має бути 6 кв. м на комп’ютер. А як вони натикані в нинішніх офісах? Ось ми й дихаємо Бог знає чим. Анод електронно-променевої трубки — це 40 тис. вольт. Коли він включається — всмоктує всі негативні іони, і через п’ять хвилин у робочій зоні не залишається негативних іонів. Це призводить до дерматитів, ураження слизових, проблем з органами дихання, серцево-судинною системою. Щоб цього уникнути, не потрібно ні великих грошей, ні відмови від високих технологій: досить просто знати про небезпеку й діяти відповідно до цього знання.