Mobilis in immobili

Коли виробники ноутбуків виходять на український ринок, їм доводиться мати справу з іншою купівельною психологією. На західному ринку, на який за умовчанням орієнтується виробник ІТ-продукції, споживач не купує щось лише тому, що в нього цього ще немає (як нерідко трапляється на пострадянському, зокрема українському, ринку). Якщо він купує ноутбук, він добре собі уявляє, навіщо. Наприклад, він возитиме з собою Найголов­нішу Таємницю, яку він нізащо не хоче довірити стаціонарній машині вдома чи, страшно сказати, в офісі. Або він любить працювати в чистому полі/густому лісі/зоопарку — й начальство закриває на це очі. Або через особливості своєї роботи він у повітрі проводить часу більше, ніж на землі. Чи на землі — але постійно в роз’їздах. Усе те, чим абсолютна більшість наших співвітчизників похвастатися не може.

Утім, співвітчизники, купуючи ноутбук, теж керуються дуже раціональними установками. Щоправда, не завжди зрозумілими виробнику. Ноутбуки в наших широтах дуже популярні. Сенс маленької машинки для нас насамперед в економії місця. Не має значення, йдеться про сумочку чи квартиру — і те й інше в нас, як правило, невелике. Можливість покласти комп’ютер у сумочку — між пудреницею та мобільним телефоном — спокуслива. Можливість покласти його на малесеньку тумбочку біля ліжка при нинішніх цінах на квадратний метр житла може виявитися визначальною. Саме через розмір ми найчастіше робимо вибір на користь мобільного, а не стаціонарного комп’ютера.

Отже, ми вибираємо ноутбук перш за все тому, що він маленький. У даному випадку ми не розглядаємо ноутбук як предмет престижу — це зовсім інша, щільно упакована ринкова ніша, в якій дами надають перевагу червоненькому (найоригінальніші — зелененькому), а джентльмени — дубовим панелям, вкритим рояльним лаком чи ноутам-термінаторам, якими цвяхи забивати можна — залежно від темпераменту покупця.

Є, втім, люди, котрим справді доводиться працювати в умовах польових чи наближених до таких. У бібліотеці. Чи в зоні бойових дій. Вони добре знають, що їхній ноут має не горіти у вогні, наприклад. Чи витримувати пряме влучення з гранатомета. Або просто пам’ятають: якщо в бібліотеці НАН України ім. Вернад­ського, як і раніше, заборонено підключати ноут до електромережі, їхній робочий час та час роботи акумулятора збігаються.

Не дивно, що субноути цінової категорії «до 800 у.о.» були проголошені «оптимальним рішенням для школярів». Тато й мама закривають свою машину (машини) під пароль, а коли чадо починає канючити з приводу «рефератик набрати — училка мої каракулі читати не хоче» — суворо вказують на субноут. Чия принадність крім усього іншого в тому, що Найкрутіші Ігри Су­часності на ньому нізащо не ходитимуть, Тетрис чаду швидко набридне, а ось для рефератика це те, що потрібно. Студенти теж мають оцінити субноут, з огляду на вимушену мобільність їхнього нехлюйського життя й тісноту студентських гуртожитків.

За всіма цими обставинами ми якось втрачаємо головне: ноутбук — це не просто «маленький», це саме мобільний комп’ютер. Та що для більшості з нас «мобільність комп’ютера»? Це можливість влягтися на канапу й при цьому продовжувати серфіти. Чи піти в дитячу і, поки ці маленькі крокодили б’ються подушками, створювати видимість суворої батьківської присутності, гарячково дописуючи звіт. Або закритися в туалеті й відстрілювати зелених чоловічків, поки сильна/прекрасна половина продовжує насолоджуватися розмовою з друзями (вашими спільними — ви домовилися про це ще на порозі РАГСу).

Переважна більшість дорослих працюючих українських споживачів — тобто тих, хто може дозволити собі відносно дорогу покупку — найчастіше насправді не потребують мобільного комп’ютера. Вони не працюють по дорозі на роботу, тому що або сидять за кермом, або штовхаються в метро. На роботі в них стоїть стаціонарна система, вдома — теж, а інформацію між домом і роботою вони перевозять на флешдрайві, або, у випадку великого обсягу, на переносному харддрайві.

Потреба в «мобільності» найчастіше вигадана — просто тому, що життя більшості наших співвітчизників зовсім не мобільне. Вранці ми рухаємося маршрутом, який набив оскомину, міським чи власним транспортом, день проводимо на робочому місці, а ввечері повертаємося до рідних пенатів. В жодній із зазначених точок нам, як правило, не потрібне мобільне робоче місце. А ноутбук, погодьтеся, це саме робоче місце.

Наша убога мобільність цілком задовольняється стільниковим телефоном і MP3-плеєром. У найрідкісніших випадках електронною книжкою або КПК — теж переважно в режимі електронної книжки чи ігрової приставки. Так, ігрові приставки теж не забути. Загалом, усе те, що допомагає скоротати час у маршрутці чи за кермом у пробці. Поспілкуватися зі знайомими, одночасно зробивши сусідів по маршрутці свідками свого особистого життя чи бізнесу. Одержати «астрологічний прогноз на сьогодні», «анекдот дня», просто музику послухати, романчик почитати. Ніякої вигадки, між іншим. Продавці контенту заїлися — нічого новенького вигадувати не хочуть. Наприклад, цікавий міг би вийти експеримент над соціальними мережами — створювати з допомогою мобільного зв’язку динамічні ком’юніті з тих, хто сидить в одній пробці. Можна вгадувати, хто з ким в одній пробці, хто де стоїть, хто швидше вирветься, ставити на лідера. Реальне шоу — спеціальна пропозиція для центру Києва й мостів через Дніпро... Тому що дорога на роботу з її пробками, тягучками та іншими сумнівними задоволеннями — це даремно згаяний час. Навіть для пасажира.

Мобільність у повному сенсі цього слова припускає, хоч як це тривіально, свободу. Якої в нашої працюючої людини немає. Смішно сказати: за космічних цін на оренду офісних приміщень у центрі Києва, більшість роботодавців продовжує їх знімати і заганяти туди співробітників. Значна частина яких могла б виконувати свою роботу, не виходячи з будинку, а в офіс навідуватися з обговореною періодичністю для звіту про виконану роботу та отримання порції начальницького гніву — тієї його компоненти, яку по імейлу не надішлеш. У такий спосіб можна було б скоротити витрати на утримання фірми — зникла б потреба у великих приміщеннях і в частині штатних одиниць на кшталт офіс-менеджерів та інших представників «офісного планктону».

Однак такий ступінь свободи не може дозволити собі корпо­ративна культура — це коштувати­ме їй життя. Щоденне вимушене спілкування в найпродуктивніші години призводить до приголомшливих психосоціальних наслідків — пробуджує дух колек­тивізму (тепер його називають «командним»), а також кар’єриз­му (aka «самореалізація»), а ще службові романи, інтриги — все те, що дає людині відчуття повноти життя. Поступово прив’язуючи її до місця роботи, до людей, із якими вона проводить більшу частину часу, навіюючи прихований страх до змін.

Позбав нас цього — і ми розповземося світом. Ми працюватимемо не «на фірму» чи «на бренд», а виключно на благо власної кишені та/або задля власного задоволення, змінюючи роботодавців як рукавички. Усе, що нас пов’язуватиме — це підписаний договір на визначений обсяг робіт чи проект, у якому ми братимемо участь. Наші колеги знатимуть нас швидше по нікам у мессинджерах, ніж по іменах. Найцікавіше, що більшість «офісних» робіт цілком допускає такий модус вівенді. І якби не впевненість у тому, що все має дихати одним (спертим, хоч і кондиціонованим) повітрям, знаходитися під невсипущим перехресним наглядом, грати в «хто кого пересидить», — багато хто з нас уже давно змінили б міську метушню на пейзанський антураж. Та що там, працювали б, мандруючи, наприклад. У вільний від роботи час не сиділи б у пробках, а вирощували троянди, виховували дітей — загалом, жили.

Технічний прогрес надає нам таку можливість. Цікаво, коли ми будемо готові нею скористатися.