Жебраки бояться реформаторів: як обирають керівників наукових установ

Ось і відгримів Всесвітній день науки, заснований ЮНЕСКО в ім’я миру та розвитку. День, коли й наша країна згадує, що науку треба розвивати і реформувати. Але зміни починаються з голови, тобто залежать від того, хто сяде в керівне крісло наукового інституту і яку політику провадитиме. Тут чатує багато небезпек. Нові правила відбору керівників, запроваджені Законами «Про освіту» і «Про науку та науково-технічну діяльність», працюють, але інколи дають прямо протилежний результат — аж до ризику знищення установ та університетів. Особливо тих, котрі розташовуються на привабливих територіях і є ласим шматком для захоплення іншими державними установами чи будівництва житлових комплексів.

Тому, якщо ми хочемо реформ, дуже важливо, аби науковими установами керували адекватно. Що таке адекватне керівництво? Це здатність до стратегічного мислення та розвитку, а в наших вічно складних умовах — адекватно реагувати на загрози й ризики, протистояти тим, хто бажає знищити університет чи наукову установу. Навіть якщо вони пропонують великі гроші або погрожують. Націлені на знищення можуть і не вимагати віддати землю-приміщення прямо завтра — але проводити політику перетворення якісної установи-лідера на щось таке, що ледве жевріє, чого буде не шкода, коли прийдуть відкриті рейдери чи просто охочі використати майно не на користь науки з освітою. Мені здається, що люди, які вважають за можливе платити ганебні зарплати, саме й працюють на отих рейдерів.

Хтось подумає, що реформи управління науковими установами та університетами жодним чином не стосуються простих наукових працівників, яким, мовляв, не годиться мати керівні амбіції. Деякі професори й академіки, почувши, що простий кандидат наук починає обговорювати проблеми управління, одразу згадують про Шарикова, який виставляв претензії професору Преображенському. Хоча непоодиноких малоосвічених осіб радянська та пострадянська влади успішно зробила «проффесорами» і навіть академіками.

Ці та інші місцеві обставини потребують адекватних процедур відбору керівництва. З урахуванням дуже поганих умов для розквіту повної демократії та ризиків.

Жебраки, які нікому не довіряють і бояться, що «реформатор» ще більше ускладнить їхнє складне життя, сподіваючись на обіцянки «стабільності» часто голосують за найгірших і навіть деструктивних для установ та університетів кандидатів, які негайно починають роздачу майна в оренду, забудову земельних ділянок та розганяють активних якісних працівників. Страх зрозумілий: у складних умовах багато людей знайшли якісь способи пристосування (наприклад, додаткові заробітки в робочий час на робочому місці) і бояться втратити можливості за нового керівництва. Науковці теж люди, і так само, як і широкі кола виборців, можуть приймати несприятливі навіть для них самих рішення.

Останніми роками, після змін до законодавства, які заборонили пожиттєве перебування на керівних посадах у науці та освіті, в наукових інститутах і університетах розпочалися заміни директорів та ректорів. Багато «старих» керівників отримали свої посади 30–40 років тому, за інших умов, в іншій країні. Навіть якщо тоді вони перемогли на виборах під гаслами реформ — умови вже занадто змінилися. Ці керівники різними способами вижили й забезпечили виживання установ у дуже тяжкі часи — практично без фінансування, з відпливом найкращих або просто найактивніших працівників, зі зміною влади та ідеології. Вони старіли разом з інститутами, працівниками та обладнанням, звикали до постійного недофінансування. Таке недофінансування призвело до значного розшарування працівників, — більшість, особливо молодь, виживає на «мінімалці», на урізаних ставках. Керівництво та наближені зазвичай почуваються досить незле — що добре видно з майнових декларацій: тут прозорість таки допомагає оцінити ситуацію. Керівники мають багато можливостей суміщати посади (хоча таких можливостей останнім часом дуже поменшало — це вже не 10+ посад, а 2–3, але на тлі неповних ставок інших працівників різниця відчутна). Втрата керівної посади означає істотну втрату доходів. Збереження фактичного керівництва може забезпечуватися кількома способами: наприклад, чинний директор (ректор) підбирає наступника, який буде повністю керованим і призначить попередника радником, почесним директором чи президентом (під це змінюють статут установи). А в науковій установі тим часом не змінюється нічого. Демократія демократією, але навіть стовідсотково вільні та чесні вибори залишають багато можливостей для застосування адмінресурсу. Наприклад, перед виборами взяти на роботу на частину ставки кілька нових людей, відкласти продовження контрактів недостатньо лояльним, позбавивши їх права голосу. Пообіцяти щось вразливим виборцям. Якщо немає критичної маси незадоволених реформаторів, котрі не бояться катаклізмів від зміни керівництва, — все пройде тихо й цілком законно. Якщо адмінресурс не спрацьовує — може втрутитися вище начальство, яке не затвердить новообрану людину. А там — усі свої, вони підтримуватимуть попереднього керівника. Або просуватимуть когось «нового старого», як сталося в одному з університетів.

unsplash/mikael_k

Перший сценарій реалізували в Інституті фізіології ім. О.Богомольця нинішнього року, де я була спостерігачем на виборах. Самі вибори пройшли без порушень, і проблем начебто не мало виникнути, — кажуть, дирекція провела «підготовчу роботу». Кілька нових працівників та робота з відділами — і невелику, але впевнену різницю в кількості голосів було забезпечено. Але потім з інституту почали витісняти конкурентку переможця та переслідувати вчених, котрі її підтримували, — що загрожувало репутаційними втратами для вишу і зривом престижних міжнародних грантів, розірванням договору з Київським академічним університетом, що готує магістрів для аспірантської школи. Почався прискіпливий контроль «групи підтримки» та «опозиційних» відділів, схожий на цілеспрямоване намагання звільнити: перевірки присутності на робочому місці, догани, обмеження доступу до ресурсів, і зовсім не схожий на турботу про розвиток і науковий престиж інституту.

Інші загрозливі варіанти — є два хороших кандидати, але жоден після кількох серій виборів не може набрати 50% голосів виборців; або вище керівництво (Бюро відділення для інституту НАНУ) не затверджує кандидата, котрий набрав 50%, але не набрав 2/3 голосів, і в такому разі інститут довго працює без директора, під тимчасовим керівництвом людей, яких ніхто не обирав. Якщо у виборах бере участь жінка — впливові люди гарантовано видають на публіку незадоволення та мізогіністичні погляди, хоча б уже час зрозуміти як мінімум несучасність подібного.

Усі ці проблеми мають багато причин. Основна — це багатолітнє жалюгідне існування науки та освіти в умовах виживання. Деякі керівники після років боротьби за це виживання щиро вірять, що без них усе розвалиться; і підлеглі теж у це вірять — бо гроші ділять «нагорі»: МОН, президії академій, — і готові боротися за утримання влади до останнього. У багатьох інститутах та університетах внаслідок виживання й витіснення не дуже лояльних не лишилося потенційних керівників зі стратегічним мисленням та лідерськими здібностями; за багато років утворився прошарок людей, які звикли до бідної стабільності без умов для ефективної праці — які викладають абияк чи переписують рік у рік одні й ті самі звіти і не готові щось змінювати.

Не завжди все так погано — буває, що директор сам передає владу адекватному гідному наступникові, готовому бути лідером розвитку. Але хотілося б, аби такі ситуації були не поодинокими, щоб процедури відбору керівників таки забезпечували дотримання необхідних умов для довіри та розвитку. Спроби за всяку ціну втримати владу — руйнівні. Навіть якщо не виправдовуються прогнози, що деякі керівники борються за владу тільки для того, аби передати майно зацікавленим особам із вигодою для себе.

За всієї моєї прихильності демократії та врахуванні думки вчених, чинне законодавство не забезпечує ефективного й адекватного відбору керівників наукових і освітніх установ. Спроби адептів стабільності (нагадаю, що стабільність і sustainability — то різні речі) зберігати владу призводять у кращому разі до стагнації, недовіри суспільства. Можливо, слід подумати про створення наглядових рад з участю міжнародних експертів для відбору кандидатур із бездоганною науковою репутацією та менеджерськими здібностями, недопущення обрання осіб, щодо яких є, наприклад, обґрунтовані звинувачення в плагіаті з належними порівняльними таблицями.

Якщо зберігати виборну систему — варто скоригувати склад виборців, обмеживши можливість участі лише тими, хто працює в університеті чи установі як мінімум один рік; скасувати можливість участі у виборах повністю залежних від керівництва адміністративних та технічних працівників, переважна більшість яких не має належної компетентності для оцінки кандидатур і їхніх стратегій (пригадую абсурдну новину на сайті одного з най-най університетів «Автоколона висунула (чинного ректора) N кандидатом на вибори ректора»). Якщо ж виник серйозний розкол — 50:50 — між прибічниками реформ і апологетами стабільності, варто подумати про можливість розділення такої установи. Велике не завжди ефективне. Якщо в університеті чи інституті конфліктна ситуація — варто хоча б організовувати вибори з комісією не з працівників цієї установи, можливо навіть не на її території. Передбачити обов'язковість виступів усіх кандидатів із програмою та стратегією розвитку (зараз адміністратори часто створюють перешкоди опонентам) та санкції за перешкоджання у спілкуванні з виборцями. Необхідні також процедури негайного відкликання керівника у разі деструктивних дій, як, наприклад, передача майна для потреб, далеких від науки та освіти, руйнування освітнього процесу в установі, перешкоджання виконанню міжнародних грантів, витіснення якісних активних працівників, особливо молоді. Якщо людина очевидним чином перешкоджає розвиткові установи — таке керівництво має припинятись.

Але проблеми з відбором керівників — лише дзеркало глобальніших проблем у науці та освіті: нерозуміння всіма працівниками й керівниками стратегії і шляхів розвитку, функцій науки та освіти в адекватному суспільстві; порочного кола недофінансування та суспільної недовіри всіх до всіх.

Більше статей Ірини Єгорченко читайте за посиланням.