Як відчути власний шлях

Київські вчені Євген Головаха та Олександр Кронік 1982 року розробили метод дослідження суб’єктивної картини життєвого шляху та психологічного часу особистості, який назвали каузометрією (від латинського causa — причина і metrum — намір, міра). «Розповім тобі, що було, що буде, чим серце втішиться», — примовляють ворожки. Каузометрист скаже інакше: «Скажи мені, що було, відбувається і ще відбудеться у твоєму житті, і я скажу, хто ти».

Життєвий шлях... Навдивовижу точний вираз. Ми сідаємо в поїзд життя на станції Народження і прямуємо звивистим маршрутом, доки не прибудемо на станцію Смерть. За час подорожі наш поїзд проминає ключові точки — найважливіші для нас події. Одні — приємні й бажані — відкривають нові перспективи; інші залишають неприємні спогади, додаючи песимізму у ставленні до майбутнього. Події можуть бути пов’язані одна з одною, а можуть і не бути. Втім, деколи зв’язок є, але для нас він не такий очевидний. Якщо А. не здобуде диплом про вищу освіту, в майбутньому він не зможе захистити дисертацію. Б. зазнала тяжкої травми, проте незважаючи на це вступила до інституту. Щоб побувати на весіллі внуків, потрібно спершу народити дитину. Щоб уникнути самотньої старості, потрібно створити сім’ю.

Каузометричне опитування допомагає людині побудувати цілісну картину свого життя, в якому минуле, сьогодення і майбутнє поєднані причинно-цільовими зв’язками. Обстежуваний виокремлює 15—20 найбільш значущих подій (змін у його житті), які відбулися у минулому або мають, на його думку, відбутися в майбутньому, зазначає їхню реальну або ймовірну дату, ранжирує за ступенем важливості для себе, визначає взаємозв’язок між ними, сфери належності, емоційну привабливість. За отриманими результатами фахівець може визначити, наскільки тверезо людина оцінює свій життєвий шлях, наскільки масштабними, осмисленими й реалізованими є її задуми, наскільки вона задоволена своїм минулим, сьогоденням і майбутнім, які події стали для неї критичними і спотворили картину життя. Переосмисливши ці події в загальній канві життєвого шляху, людина може перестати зациклюватися на них, скоригувати плани на майбутнє, знайти точку опори в сьогоденні.

Своє-часність

Із допомогою каузометричних технік визначаються психологічний вік людини та її особистий часовий центр — точка на шкалі психологічного часу, від якої людина відмірює своє минуле і майбутнє.

Психологічний час — це зовсім не те, що з еталонною точністю відлічує наш годинник. У кожного з нас — власна хронологічна шкала, на будову якої відчутно впливає наше ставлення до того, що відбувається навколо. Коли з нетерпінням очікуєш якоїсь радісної події, так і кортить наблизити її в часі. Якщо ж попереду неприємності, хочеться віддалити їх. Події, які вразили наші почуття, сприй­маються як зовсім недавні, тоді як менш важливі губляться в тумані минулого, їхня послідовність плутається.

Є в нас і особистий секундомір — щоправда, його показання коливаються. Якщо засікти на годиннику одну хвилину і попросити різних людей поплескати в долоні, коли, на їхню думку, ця хвилина закінчиться, перший звук пролунає в різний час. Ваша «особиста хвилина» залежить і від вашого віку, і від темпераменту, і від поточного емоційного стану. Ось ви схвильовані, напружені — і ваш особистий час спливає швидше. Спокійні, розслаблені — час уповільнився.

У дитинстві дні здаються нескінченними, а в зрілості не встигнеш озирнутися, як уже й тиждень, і місяць позаду. Коли нам нудно, час повзе мов черепаха. Коли ж ми захоплені цікавими справами — пролітає ластівкою.

— Ще в давнину люди помічали, що сприйняття часу не у всіх і не завжди однакове, — розповідає один з «батьків» каузометрії, заступник директора Інституту соціології НАНУ доктор філософських наук, професор Євген ГОЛОВАХА. — Вважалося, що ставлення людини до часу багато в чому опосередковується вищими силами. У міфах багатьох народів є боги, пов’язані з часом. Так, верховним володарем давньогрецького пантеону був Кронос — час, що пожирає своїх дітей. Проте діти пов­стали, перемогли батька і почали правити світом. У цьому міфі втілене одвічне бажання людей здолати час, розширити його межі, змусити служити собі. Боротьба ця загалом безнадійна: хоч Кроноса й скинули в Тартар, він звідти нас, смертних, дістає і пожирає...

Арістотель писав: хіба можливий час, якщо минулого вже немає, майбутнього ще немає, а сьогодення — це лише перехідна точка, а точка не має протяжності? Пізніше Ньютон визначив час як нескінченну, байдужу до всього протяжність, незмінний абсолют. Для всього сущого є одна — часова міра, на час ніщо не впливає, а те, що ми його по-різному сприймаємо, — це просто викривлення нашої недосконалої психіки. За такого ставлення до часу народжуються формули: «час — це гроші», «час потрібно цінувати». Це означає, що ти маєш певний відтинок часу, абсолютно індиферентний стосовно тебе, проживи його з користю і не змарнуй.

Проте знайшлися мислителі, які спробували похитнути абсолютистське уявлення про час. Зокрема Кант спробував довести, що час — не абсолютне вмістище процесів, а лише наш власний атрибут сприйняття цих процесів. Тобто час народжується у свідомості, а не разом із речами. Завдяки особливостям нашої психіки ми наділяємо речі такими атрибутами, як простір і час. Те, що в молодості час плине повільно, а в старості швидко, Кант пояснював насиченістю подіями. Коли ви молоді, у вас іще дуже мало досвіду, все довкола нове й дивовижне, попереду — неозорі горизонти. А з віком у вас, по-перше, вже немає сил опановувати нове, а, по-друге, нового мало, все приїдається. Час спливає, бо нема чим розширити його межі, затримати його. Кант навіть вивів формулу, як у віці, далекому від юного, зберігати відчуття повноцінного часу, котрий не пролітає як одна мить, а саме — планомірно наповнювати його значущими подіями, справами, думками. Не обов’язково зовнішніми враженнями, але також постійною розумовою роботою.

— Люди старіють, але в світі так само відбувається сила-силенна подій, змінюється життя, з’являється щось нове. Можливо, людина має певну пропускну здатність на сприй­няття нового, і після певного віку вона просто перестає реагувати на нове?

— Зв’язок сприйняття часу з подієвою насиченістю зовнішнього світу — цікава тема, яка потребує своїх дослідників. Поява ЗМІ та Інтернету, коли ми постійно отримуємо нову інформацію в діалозі з усім світом, вносить нові тенденції у сприйняття часу. Проте загалом соціальні події зазвичай є вторинними стосовно особистих подій, що визначають життєвий шлях людини. Називаючи головні події свого життя, наші піддослідні нечасто згадували суспільні (якщо тільки вони не зачіпали їх особисто, як, наприклад, техногенна катастрофа або обвал національної валюти). Переважно це були події особистого життя. Є певний типовий життєвий шлях. Дві події всім гарантовані: народження і смерть. Далі зазвичай — вступ до школи, інституту або прийняття на роботу, одруження, народження дітей, онуків, їх виховання, освіта тощо. Проте є й нестандартні події. Скажімо, зрада, перший досвід зіткнення з якою абсолютно змінює людину. Очікування нових зрад затьмарює картину майбутнього і спотворює її. А в старості особистих подій дедалі меншає, і вони є, переважно, негативними: хвороби, смерть близьких. Проте, якщо дивитися на життя з оптимізмом, навіть у глибокій старості можна знайти мету для повноцінного існування. Мій колега і співавтор, доктор психологічних наук, професор Олександр Кронік працює в США з 90-річними бабусями і дідусями — допомагає побудувати перспективу на най­ближчі десять років, наповнити життя приємними й очікуваними подіями.

— Наскільки впливають історичні події на переживання часу, картину світу загалом?

— Досліджень на цю тему майже немає. Дуже небагато досліджень часу в масштабах людського життя. Що ж до зв’язку з історичними подіями, як вони сприймаються особистістю, — тут непочатий край роботи. Ще у 80-х роках О.Кронік висловив ідею: подібно до суб’єктивної картини життєвого шляху особистості, тобто системи уявлень людини про своє минуле, сьогодення і майбутнє, існує суб’єктивна картина історії народу як система уявлень людини про історичне минуле, сьогодення і майбутнє свого народу. Якщо перше належить до біографічного масштабу переживання часу, то друге — до історичного.

У рамках нашого методу, каузометрії, учень Кроніка Рашад Ахмеров досліджував, як сприймають історичний шлях свого народу старшокласники — росіяни і татари. Отримані результати дали йому змогу дійти висновку, що для представників однієї національності характеристики суб’єктивної картини історії народу мають спільні тенденції. Вони не залежать від рівня знання офіційної історії, викладеної в підручниках, але можуть свідчити про історичні установки народу, тобто особливості його реагування на ті або інші політичні події. Цікаво, що в уявленні російських школярів їхній народ реалізував себе на історичній арені більш як наполовину. Татарські школярі бачать нереалізованість свого народу і водночас — перспективу його реалізації. Загалом дослідження дуже цікаве, але потребує продовження.

Ми вирішили, що цей напрям міг би називатися соціальною каузометрією. У контекст життя вводяться події не лише особистого шляху людини, а й історичні, які передують його життю і виходять за його межі.

— Як різниться ставлення до часу в різних культурах?

— Наприклад, у сільській традиційній культурі час не є цінністю. Він циклічний, обумовлений ритмом діяльності, менше цінується його точність, — головне, щоб знову й знову відтворювалися необхідні етапи циклу. Цінність часу, який реально перетворюється на продукт, досягнення успіху — це надбання нового часу з його прагматизмом, протестантською релігією та етикою, новою наукою (Галілей, Ньютон та ін.). До речі, на першому механічному годиннику Середньовіччя не було хвилинної стрілки.

У західних країнах цінність часу є досить великою. А в менш розвинених країнах, які зберігають риси традиційності, менше поспішають. У США, наприклад, що вищий статус людини, то менше вона дозволяє собі спізнюватися, то точніша вона у кожній своїй дії. У Бразилії навпаки: що вищий у вас статус, то більше ви собі дозволяєте спізнюватися. Багато українських високопосадовців, та й простих людей, теж мають схильність спізнюватися, тому що ми переважно є недавніми вихідцями з традиційної сільської культури.

— Чи є різниця у ставленні до часу в жінок і чоловіків?

— Безперечно. Ми апробовували нашу методику на 15 жінках і 15 чоловіках віком від 28 до 42 років, із приблизно однаковим соціальним статусом. У нас була концепція регуляції часу, яка полягала в тому, що значущість події визначається насиченістю зв’язків між цією та іншими подіями. Виявилося, що в чоловіків ця раціональна концепція спрацьовує набагато краще, ніж у жінок, і ось чому. У чоловіків особистий часовий центр частіше збігається з поточним моментом життя. Вони живуть тут і тепер. Жінки ж частіше готові відкинути дійсність. Вони схильні «блукати» життєвим шляхом залежно від свого емоційного стану. Можуть жити в минулому, якщо їм не подобається майбутнє, або якщо вони оптимістки, переселяються в майбутнє, а від цього ламається картина зв’язків. Але якщо враховувати децентрацію, все стає на свої місця. Загалом жінки пластичніші, зокрема й у ставленні до життя. Крім того, сама канва подієвого життя в них більше пов’язана зі стосунками, тим часом у чоловіків — із кар’єрою.

«Лет до ста расти нам без старости»

До якого віку ми плануємо дожити? Чим заповнимо кожен відтинок свого життя? Скільки із запланованого вже здійснилося, а скільки ще потрібно здійснити? Індивідуальна міра реалізованості психологічного часу — психологічний вік. В ідеалі він більш-менш збігається із зазначеним у паспорті. Проте можуть бути й відхилення. Якщо психологічно людина набагато молодша за свій біологічний вік, це може свідчити про дуже райдужне й наївне сприйняття дійсності. Якщо вона, навпаки, психологічно дуже стара, це може бути свідченням великого песимізму, душевної втоми, відсутності видимих перспектив і цілей. Крім того, дослідження російського психолога Н.Білопольської показали, що переживання особистістю життєвої кризи може порушити її вікову ідентифікацію, причому як у бік самоомолодження, так і в бік зістарювання. «Психологічна дитина» може заперечувати своє минуле, линучи думками в майбутнє, тоді як «психологічний старець» живе самими лише спогадами.

— Приміром, чоловікові 30 років, а в нього психологічний вік 11-річного хлопчака. Чи можна сказати, що він є менш відповідальним? — цікавлюся у Євгена Івановича.

— Ні, він просто сповнений надій. Відповідальність і безвідповідальність не обов’язково пов’язані з віком. Є ще й інфантилізм моральний. Так звана екстернальна позиція, коли людина перекладає відповідальність за те, що відбувається, на інших. У чому проблема нашої сім’ї? Чоловіки перекладають відповідальність за сім’ю, дітей, дім на дружин. Причому на роботі вони можуть бути дуже відповідальними, роблять блискучу кар’єру. Жінки ж зазвичай у жодній із цих сфер не знімають з себе відповідальності й через це нерідко програють у кар’єрному плані. До речі, як свідчать каузометричні дослідження, життєві лінії з різних сфер у багатьох людей не узгоджені.

— Крім віку паспортного, біологічного та психологічного, є ще соціальний. Поговорімо про його зв’язок із психологічним віком.

— Є така категорія, як віково-рольові зобов’язання (її запровадила київський соціолог Наталя Паніна). Як у суспільстві загалом, так і в окремих спільнотах формуються певні норми, очікування, пов’язані з тими або іншими подіями життєвого шляху: у якому віці закінчувати інститут, одружуватися, захищати дисертацію, обіймати керівні посади. Відставання від цих норм — травма для людини, клеймо невдахи. Що ти за кандидат наук у 50 років? Водночас якщо ти захочеш захищатися у 23 роки, до тебе поставляться з підозрою, сприймуть як вискочку. Або візьмімо сім’ю. Якщо жінка до певного віку не виходить заміж, на неї навішується ярлик «старої діви». Це своєрідний спосіб громадського осуду за відставання від типового життєвого графіка. (Втім, західні віяння трохи відсунули часові рамки «нормального» заміжжя — спочатку дівчина здобуває освіту, реалізує себе як професіонал, а ближче до тридцяти років замислюється про сім’ю і дітей. Щоправда, бабусі й дідусі сучасних кар’єристок, виховані в традиційній культурі, не дуже схвалюють такий підхід.). Але спробуйте завести дитину в 15 років — і знову почуєте осудливе: «нагуляла». Треба все робити вчасно.

Психологічний вік зазнає певного впливу віку соціального. Так, у нашій методиці є запитання: на вашу думку, враховуючи всі обставини, до якого віку ви, найімовірніше, доживете? Людина, теоретично, має пригадати, скільки прожили її батьки, який стан її здоров’я, наскільки вона сама себе заряджає бадьорістю. Але в середньому зазначають вік близько 70 років — тобто орієнтуються на середню тривалість життя оточуючих.

— Нині часто чую, як молоді люди на третьому десятку життя заявляють: «не хочу жити до глибокої старості, хочу померти в розквіті сил».

— Ця позиція не нова. Марк Порцій Катон Старший, давньоримський політичний діяч і письменник, добровільно пішов з життя у сорок вісім років. У нього було все, що тільки можна забажати: загальна повага, високий статус. Але він вирішив, що досягнув граничного віку повноцінного життя і не схотів переживати занепад, слабнути і в’янути. У сучасній йому культурі такий вибір не заперечували. Водночас є люди, які до останнього чіпляються за життя, посади, почесті. Важко сказати, яка з цих позицій правильніша. В анкеті Наталії Паніної було запитання: чи хотіли б ви дожити до ста років? Одні казали: «Так, я все для цього зроблю, вестиму здоровий спосіб життя, уникатиму спокус». А інші відповідали заперечно. І переважно не тому, що не хотіли ставати хворими й немічними, а тому, що не бажали обтяжувати дітей і внуків. А отже, люди не такі погані, як іноді здається.

У чому причина такої налаштованості сучасної молоді? Потрібні додаткові дослідження, але можна висунути гіпотезу. Ритм життя став напруженішим, швидко змінюються технології, постійно доводиться опановувати нове, а ти відчуваєш, що дедалі безнадійніше відстаєш. Молодим простіше адаптуватися до шаленого життєвого темпу, але й вони не залізні. Постійно відчуваючи напругу, люди не готові тягнути до ста років, коли сил буде не так багато.

— Що може породити бажання жити довше?

— Мета на тривалу перспективу. Комусь треба обов’язково побачити, як вступить до університету його онук, комусь — вивести новий сорт, а комусь — дочекатися, коли його книга або ідея буде в усіх на вустах. Якщо людина налаштовує себе на довге продуктивне життя, фізіологія починає під це підлаштовуватися.

Минуле, сьогодення і майбутнє каузометрії

У лютому цього року в Києві відбувалася Міжнародна наукова конференція «Каузометрія в дослідженнях психологічного часу і життєвого шляху особистості: минуле, сьогодення, майбутнє». Методику, винайдену чверть століття тому, успішно застосовують і розвивають психологи і соціологи, дослідники і практики з країн колишнього СРСР. Олександр Кронік веде активну роботу в США.

Каузометрія стає дієвим інструментом допомоги людям. Так, наприклад, російські дослідники М.Чернишкова, Н.Суворіна, Ю.Степанова, Т.Войт розробили психотехнологію для роботи з ув’язненими злочинцями, в якій застосовується й каузометричне опитування. У результаті психокорекції в’язні переглянули свій життєвий шлях, перестали фіксуватися на подіях минулого, пов’язаних зі злочином і арештом, сформували образ майбутнього, відкрили для себе нові життєві перспективи. Вони відчули себе впевненішими, почали думати про майбутню роботу й навчання, багато хто відновив стосунки з близькими.

Діагностика і корекція життєвого шляху застосовувалися в роботі з потерпілими від аварії на Чорнобильській АЕС, у тому числі й юними вихованцями інтернатів і дитячих будинків, важкими підлітками, людьми похилого віку, тяжко хворими. Результати практичного застосування розробок дуже обнадіюють. Корекційні можливості каузометрії розширює «біографічний тренінг», із допомогою якого в людини формується особливе «відчуття шляху», що допомагає їй орієнтуватися у мінливому житті.

До речі, на сьогодні розроблено програму LifeLine, з допомогою якої будь-хто зможе побудувати й проаналізувати картину свого життя на персональному комп’ютері.