Вчені готуються до революції...

Схоже, в Національній академії наук України розгортаються серйозні реформаторські процеси. Причому, як це завжди буває під час підготовки революційних рушень, для зовнішнього спостерігача всі збурення відбуваються ніби на периферії головних подій і не обіцяють швидких змін. Проте дії рішуче налаштованих опозиціонерів видаються досить системними і збирають під свої знамена дедалі більше простого люду, а також привертають до себе виразні владні погляди...

Втім, не робитимемо необачних прогнозів. Обмежимося документальною хронікою.

30 червня 2006 року Всеукраїнська асоціація «За європейські цінності в науці» (www.ukrnauka.org.ua) провела конференцію, на якій виступили вчені, котрі прагнуть реальних змін у НАНУ. Біля витоків цієї організації стоять енергійні, досить молоді дослідники, які до того ж попрацювали за кордоном, ковтнули повітря свободи і безпосередньо ознайомилися зі станом науки у передових країнах. Зрозуміло, ці люди готові до обговорення проблем не лише у дружньому колі за чаркою чаю, а й відкрито — у рамках організованої опозиції. Асоціація вже провела кілька помітних і добре продуманих акцій. Нижче наводиться думка кількох учених, які брали участь у конференції.

Роман ЧЕРНІГА (голова асоціації): — На координаційній раді асоціації ми довго обговорювали те, що було взято за основу майбутньої концепції реформування фундаментальної науки. Насамперед, українській науці потрібно не винаходити велосипед, а обрати модель для реформування серед наявних у світі. На першому етапі ми пропонуємо орієнтуватися на те, як було реформовано Польську академію наук, раніше так само організовану за суто радянською моделлю. Це непоганий взірець для першого етапу. А потім у перетвореннях варто йти ще далі.

Далі потрібно розділити фундаментальну і прикладну науку, інакше вся наша академічна система породжуватиме інститути-монстри, в яких не лише об’єднані фундаментальна і прикладна науки, а й виконуються конструкторські роботи, ведеться виробнича діяльність і навіть виробляються партії готових товарів.

Проте найболючіше питання, яке всі чомусь прагнуть пом’якшити або оминути, — наявність шести державних академій України. Це занадто багато і навіть не наближається до західних аналогів. Необхідно провести державну атестацію з метою скорочення співробітників. Якщо цього не зробити, надалі про науку в Україні можна буде забути. Необхідно якнайшвидше збільшити фінансування на одного науковця уп’ятеро або навіть удесятеро. А без значного скорочення персоналу зробити це неможливо. Ми запропонували методику, як на першому етапі реформування істотно зменшити кількість співробітників. За нашими розрахунками, це можна здійснити за три роки, хоча я вважаю, що достатньо і двох років. Процес буде болісним, але зробити це необхідно. А вже потім, на другому етапі, прийти до моделі, відпрацьованої на Заході.

— Ви не боїтеся, що на одному з етапів вашого реформування академію роздерибанять і від неї взагалі нічого не залишиться ?

— Усе залежить від рішучості атестаційної комісії, яку ми пропонуємо зібрати з державних чиновників, що зобов’язані потурбуватися про державний інтерес у цьому питанні, і з науковців, які не обіймають сьогодні високих адміністративних посад, а в атестаційній комісії реалізують об’єктивність критеріїв атестації.

— Відомо, що питання скорочення чисельності академії поставало ще за В.Щербицького. Однак тоді нібито не знали, як її здійснити без інтелектуальних втрат, і це зупинило реформу. Ви знаєте — як?

— Потрібно задіяти стандартні критерії, що працюють у всьому світі: складається імпакт-фактор публікацій, додаються монографії (причому видані не в «Науковій думці», попри всю повагу до неї, а в солідних наукових видавництвах передових країн). І ми отримаємо об’єктивні цифри, що характеризують кожного кандидата. Усе прозоро й абсолютно чесно. Я під час дискусії показав слайд, який демонструє рейтинг 40 претендентів на останніх виборах до академії (відділення математики), і потім — рейтинг тих, кого обрали. Результат дуже промовистий...

Ігор ШЕВЧЕНКО (член координаційної ради асоціації): — Нас у прагненні реформ об’єднує одна обставина — ми вважаємо, що реформа науки потрібна для чесного розподілу грошей. Цілеспрямовано мають фінансувати людей, у яких є наукові ідеї. А не ділити, як пропонував один із промовців, відповідно до ступенів: доктору — докторове, а кандидату — кандидатове... Це все потрібно ламати.

— Після реформи хто отримуватиме кошти на проведення досліджень?

— Фінансуватися мають завідувачі лабораторій. Це принципово. І кожен із завідувачів повинен буде сам підбирати персонал для реалізації своїх планів. Звісно, у кожної держави є свої завдання, які можуть фінансуватися цілеспрямовано. Це робиться і у Франції, і в США, і в усіх інших розвинених країнах. Для цього й Україна мусить мати у своєму розпорядженні певну вертикальну компоненту. Як вона називатиметься — НАНУ чи якось інакше, одностайної думки в асоціації поки що не вироблено. Проте ми зійшлися на одному — реформувати науку потрібно. І фактично необхідно створювати дві структури: одну — для цільового фінансування і другу, яка дасть дослідникові можливість вільного польоту...

Олег КРИШТАЛЬ (академік НАНУ): — Я, мабуть, нічого нового для читачів «ДТ» не скажу — в часопису вже докладно розглянуто все, що ми нині з вами обговорюємо. До речі, на ці процеси дуже неоднозначно відреагували в НАНУ — наша ментальність, мабуть, не готова до їх сприйняття. Щоб уявити, в якому світі ми живемо, наведу такий приклад: недавно академік В.Бар’яхтар, виступаючи з нагоди чергової річниці чорнобильської катастрофи, назвав учених, котрі борються за реформи, «геростратами від науки, що друкуються у газеті кривих дзеркал» (регіт у залі). Ось те соціальне тло, на якому відбуваються наші збори.

Тепер хочу висловити свою думку стосовно того, що я тут почув. Як на мене, в доповідях добродіїв Р.Черніги та І.Шевченка закладено необхідні кроки для майбутніх реформ, хоча є і дещо зайве. Важливо, що автори не завжди погоджуються один з одним. Це потрібно, аби виростити нове дерево науки, яке дасть живлющі паростки. Це ще й важливий крок у нашій ментальності, тому, гадаю, збори себе цілком виправдали. У доповіді Р.Черніги абсолютно правильно окреслено критерії встановлення наукового внеску вченого. Так, міжнародна система оцінювання не ідеальна: і рейтинги, і цитування — це все можна розкритикувати з різних боків. Але, погодьтеся, нічого кращого у цьому плані досі не придумали.

Сумно, що, коли піддамо нашу українську науку такій об’єктивній оцінці, у залишку майже нічого не залишиться. Ну, у кращому разі — кілька золотих піщинок. Проте на основі цих справді високих досягнень потрібно створити кілька наукових центрів світового рівня, адже це — справжній скарб нашої нації. Якщо ми дамо цим золотим піщинкам пропасти (а все до цього йде), на якусь щасливу долю Україна розраховувати не зможе. Який там європейський вибір!..

Наголошую — у нас сьогодні є шанс створити в Україні кілька центрів міжнародного значення, які робитимуть науку на рівні Гарвардського або Кембриджського університетів. І нам не доведеться комусь цю науку нав’язувати — її сприйматимуть і визнаватимуть скрізь.

— Чи вирішимо ми після цього всі наші академічні проблеми?..

— Ні. Це лише початок, адже перед нами стоїть колосальна соціальна проблема — знання у нашому суспільстві розпорошені між десятками тисяч спеціалістів дуже різного рівня. І заявити з порога, що всі ці люди не потрібні, — дуже небезпечна дурість. Цих людей потрібно влаштувати: одні вийдуть на пенсію, іншим потрібно знайти іншу роботу й надалі не створювати надлишку науковців, які не можуть упоратися зі своєю справою. Це все дуже важливі завдання, і ми тільки починаємо підходити до їх розуміння.

Один із моїх однодумців у зв’язку з моїми «скандальними» публікаціями в «ДТ» одного разу розповів анекдот про те, як впливовий чоловік прийшов постригтися до перукаря. Той постриг його жахливо, і клієнт обурено закричав, що він доможеться, аби перукаря звільнили, а перукарню закрили. На що той йому відповів: «Ви погляньте, що коїться в державі. То чому ви вирішили розпочати свої реформи з перукарні?». Те ж саме можна запитати і стосовно наших спроб реформувати академію наук. Вона справді ну нікуди не годиться, але потрібно дуже уважно стежити за її долею в теперішніх обставинах. Тут не все так просто.

Мені розробки доповідачів дуже сподобалися, але хотів би зауважити, що роль, яку ви відводите раді директорів, надто перебільшена. Я розумію — вам, як і всім колишнім радянським людям, важко видушити з себе бюрократичне мислення, але це треба зробити, інакше вас просто не зрозуміють західні колеги. Наприклад, директорів у більшості інститутів Макса Планка обирають на 2—3 роки, і той, за кого проголосують колеги, вважає, що це... каторга, яку невідомо за яку провину Бог послав на його голову, оскільки робота ця не творча й відриває від науки. Як це відрізняється від гіпертрофованого значення директора нашого академічного інституту в нас!

Тут іще йшлося про базове і програмне фінансування. У нас має бути наукових установ менше, але вони повинні бути кращими, більш дієздатними і добре обладнаними. Не зазиратимемо далеко в майбутнє, однак перебіг подій може бути й таким: НАНУ залишаємо, проте вона стає скромним розподільником базового фінансування, стежить за тим, щоб під сурдинку не було розпродане майно академії, — адже це сьогодні дуже ласий кусень.

Для розподілу наукових грантів нам варто не лише використовувати міжнародні критерії, а й залучати міжнародних експертів для оцінки наукового рівня робіт. У всьому світі для цього використовуються міжнародні панелі, в яких беруть участь авторитетні консультанти. До речі, на це не потрібно витрачати шалені гроші. Певною мірою це є обов’язок учених — рецензувати колег.

ЗАПИТАННЯ ІЗ ЗАЛУ: — Ну ось організуємо такі центри навколо «золотих піщинок», а решту знищимо. Ви цього хочете?

— Для відповіді я спробую послатися на досвід Росії. Ми в усьому, крім рівня демократії, відстаємо від неї, тож давайте трохи повчимося. Отож, росіяни борються за збереження різних рівнів у академії. І це їм вдається навіть тоді, коли влада не йде назустріч. Там Фрадков і його чиновники дуже хитро запропонували вченим: «У вас майна тільки на Ленінському проспекті на півтора мільярда доларів. А скільки його по всій Росії! Давайте стягнемо з вас за це податок». — «Де ж ми візьмемо для цього кошти?» — заперечують в академії. «Нічого страшного, — кажуть чиновники, — а ми вам це компенсуємо спеціальним рядком у бюджеті». Проте вчені розуміють, що сьогодні вони дали рядок у бюджеті, а завтра його приберуть, податок підвищать до комерційного рівня — тоді прощавай, академічне майно. Ми мусимо уважно спостерігати за процесами, які відбуваються в академії, і стежити за тим, щоб нас не ошукали, коли невдовзі і в нас вдаватимуться до таких самих спроб прихватизації майна.

ЗАПИТАННЯ ІЗ ЗАЛУ: — Але навіщо нам центри світового рівня?

— Відповідати на це просте запитання можна дуже довго. Я спробую пояснити метафорою — щоб існував організм, у ньому має працювати ієрархія інформованості. Так, у нас із вами на вершині ієрархії міститься головний мозок. Я не хочу цим сказати, що весь «мозок» у державі відповідає за науку, але його істотну частину все-таки становить наука. То як же нам обійтися без вищих часток мозку, якщо прагнемо зберегти себе як самостійну націю, яка швидко розвивається?..