Валянки зі США і чашечка кави у Венеції...

В останні десятиріччя Нобелівські премії з економіки дедалі частіше присуджують ученим, які досліджують роль психологічної компоненти в економіці. Вони вже відкрили, що часто-густо людина сучасного суспільства все менше платить за матеріальний зміст товару й дедалі більше за... враження від нього.

Яка ціна емоцій, видно з простого прикладу. Для виготовлення чашечки кави необхідно п’ять грамів зерен. Ця порція в магазині коштує близько п’яти центів. Ціна філіжанки кави, звареної в рядовому київському кафе, піднімається до 20 центів. У «Каффе» біля Майдану Незалежності така ж порція вже коштуватиме два долари. А в ресторанчику на площі святої Маргарити у Венеції за цей самий напій доведеться викласти аж 15 доларів. Така ціна враження від місця, де продають напій...

А тепер від кави перейдемо до помаранчевої революції, яка змінила ставлення до Україні у світі. Фактично вона принесла багатомільярдні вливання в міжнародний імідж нашої країни, піднявши відповідно її рейтинг. Всі спроби традиційними методами, наприклад, персональними досягненнями таких видатних н’юсмейкерів, як Кличко, Руслана, Шевченко, підняти на таку планку імідж країни вимагали б багатьох років.

Народ на Майдані в єдиному пориві відразу домігся того, чого роками домагалися політики, — зробив Україну європейською державою. І те, що CNN понад тижня розпочинало новини з подій на нікому до того не відомому київському майдані, одночасно й економічна подія, яка незабаром дуже потужно дасть про себе знати.

Коли новий сприятливий імідж України перетвориться на процвітання і реальний добробут її громадян? Це запитання поставили відомим українським ученим. Оскільки відповідь могла залежати не лише від наукової кваліфікації дослідника, а й від його політичної орієнтації, оглядач «ДТ» звернувся до вчених, котрі представляють різноманітні сегменти українського політичного спектра.

Богдан ГАВРИЛИШИН, економіст, член Римського клубу, професор:

— Новітні досягнення видатних сучасних економістів однозначно показують: настрій народу, зокрема його довіра до уряду (чи недовіра), є реальною продуктивною силою. Тому дуже важливо пробудити такі сили в нації. У зв’язку з цим цікаво розглянути перспективи розвитку економіки України.

З великою часткою ймовірності можна стверджувати: якби Янукович залишився при владі, у країни було б сумне майбутнє. Настрій недовіри значної частини суспільства, а потім розчарування в ньому й іншої частини країни, оскільки прем’єр від влади стільки коштів витратив на вибори й дав так багато невиправданих обіцянок, що спробуй він хоч частину їх виконати, повністю зруйнував би господарство. До того ж економіка країни на чолі з ним була б ізольованою від світу, що призвело б до колосальних утрат. І важко припустити, що Росія була б готова їх компенсувати. Для підтримки стагнуючої, в цьому випадку, української економіки росіянам довелося б виділити до 10 відсотків свого бюджету. А на це сподіватися не слід — Путін не так багато робить навіть для Білорусі, яка клянеться у вічній любові Росії.

Думаю, Путін має дякувати Бога за нинішній поворот подій — це рятує його від головного болю, який приніс би новий «друг» Янукович. Якщо прийде Ющенко, у «старшого брата» з’явиться ще один немаловажний козир — у випадку невдач української влади вони можуть докірливо сказати: «Ми ж попереджали!»

Утім, особливих приводів для зловтіхи в наших північних сусід, думаю, не буде. Можуть з’явитися труднощі під час перехідного періоду, коли потрібно буде виправляти перекоси старої влади. Звичайно, доведеться виконати багато чого з того, що наобіцяв (не думаючи виконувати) конкурент по виборах. Проте у випадку єдності народу в України розкриється такий потенціал, який дозволить їй досить швидко перейти в нову якість. Ми це бачили в Прибалтиці. Нині там люди мають можливість порівняти своє життя з рівнем життя в потенційно багатій Росії чи в Білорусі. Краще підтвердження їхніх досягнень — росіяни з Риги чи Таллінна не їдуть.

Українці зможуть дуже швидко переконатися в перевагах демократичної, підтримуваної народом влади. Не слід боятися і того, що могутні українські олігархи працюватимуть проти нового уряду. Вони не пустять під укіс виробництво, тим паче, що їхнім підприємствам нові умови господарювання відкриють прекрасні перспективи.

Кажуть, що Україна поділена, і в цьому небезпека. Вона справді поділена: на людей, які мають національну самосвідомість, повагу до себе, готових до руху вперед, і на тих, хто узурпував владу та майно, спираючись на обманутих брехливою пропагандою, а то й просто заляканих людей. Тому, якби в Україні пройшов навіть найгірший сценарій, усе одно після певного розчарування знову розпочалося б пробудження. Цього разу воно стало б остаточним. Мені важко уявити, як Янукович, ставши президентом, при такому ставленні до нього народу зміг би далі працювати. Як би він нав’язав йому свою волю? Йому довелося б масово заарештовувати людей, розправлятися з ними. Та сьогодні на це важко зважитися в європейській країні.

Те, що сталося, — наслідок реалій: виросло нове покоління, з іншою свідомістю. Не вистачало лише каталізатора, який би все це проявив. Ним стала нахабна фальсифікація виборів. Навіть те, що фізично сталося з обличчям Ющенка, допомогло — ніхто не міг повірити, що це природний наслідок хвороби. Прозріти народу допоміг і приїзд до Києва Путіна. Ну й, звичайно, зіграла свою роль невпинна брехня. Певне, ідеологи режиму повірили в гасло Геббельса, що у свідомість народу можна впровадити будь-яку неправду, якщо повторити її сторазово. Переборщили!..

Що мене вражає в українському народі сьогодні — благородність у всьому, відсутність ненависті. Ніде не побачиш і навіть не почуєш гасел, що були популярні в 60—70-ті роки: бий москалів. Сьогодні ворогів перемагають... любов’ю. Нашому поколінню це не властиво — молодь показала приклад того, як демонстративно красиво можна ставитися до іншої сторони.

Філософію такої боротьби придумав колись Ганді (хоча ще раніше з такими самими ідеями виступав Лев Толстой із його «непротивленням злу насильством»). Це все прекрасно працює сьогодні в нас. Думаю, ми зробимо і наступний крок — нам не потрібна зайва конкуренція між собою, не слід ставити на чільне місце наших інтересів мету — хто заробить більше грошей. Це убога мета. Світ, у якому багаті стають багатшими, а бідні — біднішими, влаштований несправедливо. Він незбалансований. А люди на Майдані показали принципово інше ставлення до життя і до багатства. Обнадіює, що наші «круті» віддали свої квартири, щоб помаранчеві з регіонів могли розміститися в них, віддали свої машини для агітації, організували безкоштовну роздачу їжі на майданах. Це вже інше ставлення до життя — воно відкриває перед нами шлях у нове майбутнє. Ми йдемо не позаду, а попереду Європи. Тому в української революції такий резонанс.

Для Європейського Союзу дотепер Україна була проблемою: бідність, корупція, відсутність демократії. У таку країну допомогу давати немає сенсу — вона не доходить до народу. Проте, коли Європа побачила, що відбувається в Україні, всі раптом зрозуміли — у цій країні корені демократії дуже глибокі. Перші наслідки приходу демократичної кваліфікованої влади в Україні можуть призвести до того, що отримаємо уряд із довірою народу. Труднощі, звичайно, будуть і в цьому випадку, особливо з огляду на поведінку північного сусіди, але саме підтримка народу допоможе все здолати досить швидко. За цих умов широко відкриються двері в Європу. Ми зможемо розраховувати на значну допомогу, як це було з країнами Центральної Європи.

Ярослав ЯЦКІВ, голова Українського міжнародного комітету науки та культури при НАН України, академік НАНУ:

— Останнім часом пролунали заяви про те, що основа економіки України — вугілля та металургія. Говорити це — отже, не розуміти, в якому напрямі розвивається сучасна цивілізація. Справді, вугільна промисловість поки що залишається пріоритетом у нашій державі. У перспективі — вирішення проблем її ефективності. Нерентабельні шахти мають бути закриті, і, звичайно, треба організувати виробництво таким чином, щоб була гарантована безпека тим, хто працює під землею, і збережено природу. Аморально платити за кожну тонну вугілля кількома людськими життями в той час, коли є технології (причому вони розроблені в нас, у донбаських інститутах), які дозволяють істотно знизити кількість людських жертв.

Також неоднозначне питання з доходами від металургії, які начебто годують Україну. Ця галузь виживає лише тому, що їй надали щедрі пільги. Її подальший розвиток у нинішній якості — це загроза середовищу проживання людини не лише в окремому регіоні, а й у глобальному масштабі. Тому вважати зростання тут як певний підйом економіки вкрай недалекоглядно. Це технології минулого століття.

Тим паче не можна роботу цих індустріальних монстрів розглядати у відриві від перспективи розвитку всієї України, зокрема від західних регіонів. Справді, тут не димлять заводи, але в Карпатах чиста природа, лікувальні води, санаторії, і все це за доступними для громадян нашої країни цінами. Саме це зв’язує перенаселені східні регіони та західні в єдиний цикл — на заході люди можуть відновлюватися, лікуватися, відпочивати. Сучасний туризм у всьому світі — високодохідна інноваційна галузь.

Ми психологічно налаштовані вважати важку індустрію чимось першосортним, а індустрію відпочинку другосортною. Даремно! Сучасна економіка дуже серйозно ставиться до індустрії відпочинку й туризму. Це один з тих напрямів бізнесу, які швидко розвиваються у світі. До Карпат уже сьогодні їдуть відпочивати й лікуватися багато людей із Заходу. До речі, у багатьох санаторіях саме доходи від багатих західних туристів дозволяють знижувати ціни на лікування і відпочинок трудящим, котрі приїжджають із Донбасу.

Проте захід України не тільки потужна, перспективна рекреаційна зона. Це й регіон традиційно високої культури. Ще в Австро-Угорщині українці були провідними адвокатами, медиками, учителями. І нині у кращих клініках Відня є багато чудових професорів із Західної України. Можу сказати, що й фізики з Чернівців та інших університетів Західної України цінуються. Про це свідчить те, що кращих із них запрошують до дослідницьких центрів та університетів Європи й Америки.

У радянський час у Львові, Івано-Франківську, Чернівцях, Ужгороді були наймогутніші підприємства мікроелектроніки. Вони нині «лежать». Проте ніщо не зникає безвісти, і не обов’язково відновлювати гігантські монстри, що існували за радянських часів. На їхньому місці уже виникають невеличкі, динамічні підприємства, які швидко реагують на потреби зовнішнього та внутрішнього ринку. Для них потрібно лише створити економічні умови, і справа піде. Тому я не став би казати, що на заході в нас немає промисловості. Тішить те, що тут є паростки суперсучасних, екологічно чистих виробництв.

Отже, претензії на інноваційне лідерство Донецька чи Луганська звучать дивно. Інша річ — Харків. Це наш інтелектуальний центр, осередок технічної думки. Хоча й харків’янам сьогодні слід замислитися над запитанням: а чи не застигли вони на якійсь сходинці, що належить до вчорашнього дня? І чи не про це сигналять труднощі, пережиті їхніми кращими підприємствами електронної та машинобудівної промисловості?.. Якщо не вжити заходів, усе це може виявитися пам’ятником минулій індустріальній епосі.

Україні справді ніхто не дасть новітніх технологій, тому потрібно придивитися до розвитку того, що дозволяє нам прорватися на світовий ринок. У країні ще зберігся необхідний науково-технічний потенціал і умови для створення сучасних виробництв. Для реалізації ефективного плану дій потрібні нормальні демократичні умови, необхідне об’єднане, переконане в собі суспільство, яке довіряє своєму уряду, контролює його дії та здатне динамічно реагувати на виклики сучасного глобалізованого світу.

Юрій ПАХОМОВ, директор Інституту світової економіки та міжнародних відносин НАНУ, академік НАНУ:

— Україна не випадково сьогодні спирається на видобувну і металургійну промисловість. Це визначено економічною пасткою, яка полягає в тому, що гігантський спад економіки завдав ударів різної сили по галузях. Найменший дістався експортно зоорієнтованим галузям: деяким видам хімії, металургії, гірничодобувної промисловості, відразу затребуваних світовим співтовариством.

Найсильніший удар був нанесений по високих технологіях, машинобудуванню, науці. Кожній з окремих ланок високотехнологічного ланцюжка вийти на ринок самостійно не можна, оскільки ніякої ціни на ньому проміжна продукція не має. До того ж, світовий досвід показує, що такої сили й тривалості провал відновити взагалі неможливо. Приміром, наприкінці 20-х років минулого століття радянська наука була світовим лідером у біології та генетиці. Та гоніння на Вавилова, жорстокі репресії на генетиків нагадують про себе дотепер — відновити напрям не вдається.

Нині йти шляхом високих технологій — отже, майже все починати з нуля, відволікати величезні ресурси й довго чекати, поки буде віддача. А життя змушує всі наші уряди затикати дірки в бюджеті. Отже, хоч яка влада прийшла б, вона реально не зможе стати на інноваційний шлях. Навіть якщо припустити, що майбутній прем’єр-міністр зрозумів би й захотів підтримати такий шлях розвитку, він не підпилюватиме ніжки свого крісла. Треба врахувати, що погіршується світова кон’юнктура. У суспільстві це падіння пов’язуватимуть з діяльністю конкретного лідера. І він буде змушений шукати гроші на соціальні потреби, щоб не виглядати в очах суспільства неуспішним. На жаль, навіть найталановиті з наших прем’єрів змушені діяти, керуючись не стратегічними, а сьогохвилинними інтересами: працювати від врожаю до врожаю, від бюджету до бюджету.

Це наше лихо, що прем’єр не може собі дозволити вкласти кошти туди, де віддача буде через п’ять років. Отже, за нинішньої ситуації майже неможливо структурне розгортання потенціалу в бік нової економіки. Звичайно, багато чого могла б дати допомога зовнішньої сторони, але таким партнером для нас сьогодні може бути лише Росія. Економіка в нас сформована так, що партнера для неї ми ніде не знайдемо, крім як тут.

Чому це не вдалося зробити за десять років правління Кучми? Відповідь проста — перешкоджали особисті інтереси влади. «Дружбани» Президента, які стали олігархами, — це люди, які разом із ним добували особисте багатство. Вони поспішали, оскільки знали — якщо сьогодні не відірвати ласий шматок, завтра може не вийти. Нам потрібно обпертися на Росію. Там уже створений стабілізаційний фонд, де накопичуються кошти і є можливість використовувати їх для розвитку. Там визрівають не лише адміністративні, а інституціональні механізми — механізми фондового ринку. В Україні немає гри у світове казино, тому що наш фондовий ринок — це лише спосіб застовпити за собою щось. А Росія торік була світовим рекордсменом за темпами розвитку фондового ринку. Там багато підприємств залучені в цей процес: йде купівля акцій, котування, там помітні паніка і захоплення. Це вірні ознаки життя.

У них модернізація пішла лінією малих інноваційних підприємств, через які вчені отримали чотири мільярди доларів. І це лише 10 відсотків від доходу, який дав венчурний капітал, — дуже багато для країни, котра нещодавно взагалі нічого не мала. У Росії йде скупка і продаж результатів наукових розробок і навіть ідей. Тобто процес модернізації розпочався. А ми носимося зі своїм зростанням металургії (тимчасовим!), пишаємося архаїкою. До того ж ми її відтворюємо. Тобто скоюємо злочин перед майбутнім наших дітей, оскільки що більше відтворюємо архаїку (хімія, металургія тощо, а ми нині вкладення робимо саме сюди), тим більше ухиляємося від прогресу. Це все те, що з успішних країн виводиться і переводиться до відсталих країн на кшталт нашої. Отже, коли в нас кажуть, що традиційні галузі в США зазнають деградації, це неправильно. Вони свідомо на це йдуть. Основний дохід їм приносять інформаційні технології.

А те, що Буш колись підтримав металургів, зробив він це не для того, щоб США отримали дохід, а для збереження в мінімальному обсязі галузі, що потрібна для безпеки. Приміром, Японія вирощує в себе рис, що обходиться в кілька разів дорожче, ніж імпортований із Індонезії. У цьому теж стратегічний розрахунок — для продовольчої безпеки.

Взагалі кожна країна має максимум витрачати на інноваційний розвиток і одночасно підтримувати мінімум традиційних галузей. Це важливо не лише для безпеки, а й з погляду транспортних витрат, збереження робочих місць, розвитку регіонів. Економіка має спиратися на широку базу. У нас цього немає, і в цьому наше лихо. Ми захлинаємося в захваті від власних провалів і незабаром зможемо переконатися в краху нинішньої політики.

А інноваційні галузі не є небезпечними з погляду кон’юнктури, оскільки вони повсякчас оновлюються — сьогодні вони випускають один продукт, завтра — зовсім інший. Це забезпечує гнучкість, адаптивність, динамічність...

Ми багато в чому загнані в глухий кут. На жаль, у нас поховано ідею кооперативів. А це, передусім, соціально-психологічна проблема. У Російській імперії колись був сильний кооперативний рух. Та колгоспний лад знищив не лише куркуля, а й звів нанівець кооперативи, у суспільстві атрофувалася культура спільних справ. Люди не довіряють один одному. Це заважає зібрати разом кооперативні гроші й запустити в нас хоч мале виробництво.

Кучма — це суцільне колективне злодійство. Величезні грошові ресурси заблоковані чи розкрадені. Я не знаю істинного масштабу розкрадання, але Лановий нещодавно назвав цифру — 14 мільярдів доларів. Нова влада має провести інвентаризацію всіх потенційних можливостей і включити ці резерви в механізми перерозподілу. Потрібно закрити шляхи відпливу грошей і не боятися того, що про це хтось скаже. Америка ж не побоялася закрити ці шляхи, коли ситуація стала загрожувати економічній безпеці держави. Чому ж ми не робимо цього?..