УТЕКТИ З ПЕКЛА ХХ СТОЛІТТЯ

«Якщо хочеш створити принципово нову артилерійську гармату, у жодному разі не запрошуй для цього артилеристів», — афоризм, який належить Наполеону, згадують сьогодні досить часто. І не лише згадують, а й широко використовують у сучасному менеджменті. Великі майстри організації виробництва — американці— не раз демонстрували світові приклади дивного вибору керівників, які раптом революціонізували цілі галузі. Досить пригадати призначення на посаду нового директора найбільшого банку, який перебував у тяжкому стані, фахівця... з давньої літератури. Цей гуманітарій запропонував такий вихід із кризи, який не спав би на думку жодному професійному банкіру.

Одним із лих радянського суспільства завжди була недооцінка гуманітарних наук. Ми дивувалися, чому в США більше половини громадян із вищою освітою — соціологи, юристи, філологи. На частку інженерів там припадає порівняно невеликий відсоток, однак вони випереджають весь світ у пошуках кращих технологічних рішень. А в нас інженерів хоч греблю гати, а зробити пристойний побутовий магнітофон ніяк не вдається.

Тому й не дивно: в Україні, де народ завжди був схильний до винахідництва, останніми роками помітно певну ідіосинкразію до технократичного способу мислення. Очевидно, надто довго й силоміць українцям прищеплювали любов до всього залізного. Схоже, попри тривале і вперте навчання, ми так і не зрозуміли: навіщо нам разом з іншими охопленими інженерною гігантоманією народами будувати найбільшу у світі «цар-пушку», яка, до того ж, не стріляє, навіщо відливати «цар-дзвін», який не дзвонить, створювати неймовірну кількість інших залізних монстрів «для оборони батьківщини», щоб потім залазити в борги і ламати голову над тим, як їх знищити...

«Спроба замінити ідеологію технологією веде суспільство до справжнього пекла», — цю думку в ХХ столітті висловлювала така кількість мислителів, що вже й не скажеш, який мудрець висловив її перший. Докучає в нашій недавній історії чимало й іншого незрозумілого, що чітко простежується в становленні Української академії. Власне, вся історія цієї шанованої установи — не що інше, як перманентна боротьба гуманітаріїв за гідне місце в українському суспільстві.

Який сьогодні стан гуманітарних наук і які перспективи їх розвитку в Україні? — ці запитання оглядач «ДТ» спробував з’ясувати, розмовляючи з відомим українським істориком і філософом науки, доктором філософських та історичних наук Юрієм ПАВЛЕНКОМ.

— Юрію Віталійовичу, за чутками, існував якийсь горезвісний договір між керівництвом президії АН УРСР і ЦК КПУ, відповідно до якого партія нібито не мала пхатися з порадами у природничі науки, Академія ж при цьому заплющує очі на те, як партія керує гуманітарними науками. Чи не сприяло таке самоусунення академії від захисту гуманітаріїв багатьом бідам у розвитку нашої країни?

— Я чув про цей договір. Коли при Щербицькому секретарем ЦК з ідеології став Маланчук, була нібито негласна домовленість: у природничі, математичні науки ЦК не втручається, тоді як науки, які вважалися пов’язаними з ідеологією, перебувають під контролем цієї організації.

Безперечно — шкода, якої завдало партійне керівництво суспільним наукам, незмірна. Традиційно в Україні перед революцією та у 20-ті роки були сильні гуманітарні науки. Причому вони переважно орієнтувалися на цінності української культури. Та з цим більшовицька влада повела рішучу боротьбу, і за період від кінця 20-х до початку 40-х років гуманітарні науки, пов’язані корінням і досягненнями з природничими науками XIX століття, були майже повністю знищені. Загинули і їх кращі представники: Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Агатангел Кримський, Микола Василенко... Гуманітарні науки в Україні зазнали колосальних втрат і під час війни.

Практично відтоді суспільні науки у нас формуються наново. Їх зв’язок із традиціями першої третини ХХ століття дуже переривчастий. При цьому не припиняються ідеологічний пресинг, репресії, тому темп розвитку гуманітарних наук у 50-ті роки, порівняно з Москвою і Ленінградом, був істотно слабший.

Та з 60-х років тиск трохи послабшав. У роки відлиги сформувалося покоління вчених, яке краще знало, що робиться на Заході, вони підняли й вивчили дореволюційну літературу. З’явилися нові чудові імена. Іван Дзюба, Михайло Брайчевський, Іван Світличний та інші створювали інакший науково-культурний клімат. Хоча на них і було заборонено посилатися, але те, що вони говорили й писали, незримо витало скрізь. Коли в життя входило наступне покоління — ті з них, хто думав не лише про кар’єру, а й про науку, чудово розуміли ціну того, під чим стоять одіозні прізвища академіків 70-х років (не називатиму їхніх прізвищ), і чого варті праці тих, на кого ці академіки писали розгромні рецензії або політичні доноси. Ми росли в двозначності — не все, про що думали, могли сказати вголос, та в нас уже не було ідеологічного шаблону й одномірності, властивих багатьом із тих, хто ввійшов у науку наприкінці 40-х — початку 50-х...

— Колись технічна інтелігенція була переконана, що якби безграмотні партійці потіснилися і допустили її до влади, вона швидко побудувала б ідеальне квітуче суспільство. Проте біля керма влади перебував переконаний технократ Володимир Щербицький, і важко сказати, що цей період став періодом процвітання України. До речі, технократичний підхід дуже відчувається і в сьогоднішньому керівництві Україною...

— За радянських часів, наскільки я знаю, була установка брати на керівні посади переважно «людей від виробництва», тобто людей із технічної сфери. Компартія розуміла — потрібні хоч якісь фахівці, які орієнтуються у виробництві. Крім того, люди з технічною освітою менше схильні до теоретизування і критичного осмислення ідеологічних положень, ніж люди з гуманітарним мисленням. Отож, і ця особливість фахівців повністю влаштовувала партію. До того ж, відбирали не кращих інженерів у своїй галузі, а тих, хто прагнув зробити кар’єру з іншого боку — через комсомольсько-партійні структури. Це була досить продумана кадрова політика.

Можна сказати, що якби вдалося реалізувати ідеї технократичного суспільства, це було б страшніше, ніж комунізм. У раннього Маркса, за бажання, можна знайти гуманістичні ідеї, тоді як у технократичних побудовах людини взагалі немає. Тут суспільство будується з погляду доцільності — технократові байдуже, як у такій «державній машині» почуватиметься окремо взята людина...

— Технократичні цінності надто живі в Національній академії наук — це структура, яка щонайкраще збереглася в нових умовах. Складається враження, що в цій установі чекають, коли повернеться «велике минуле» і кошти з держбюджету для науки можна буде «черпати личаком»...

— Ви влучно відзначили, що Академія наук з усіх соціальних інститутів збереглася найкраще, але це пов’язано не з технократичними прагненнями, а з дещо іншими обставинами. Я міг би навести приклади часів революції і після, які підтверджують думку, що потужна наукова організація взагалі добре зберігає форму. Так, Російська імператорська та Українська академії наук збереглися в найтяжчі 20-ті роки. Більшовикам довелося витратити багато сил і пролити чимало крові, щоб зломити їхній опір. Це був тихий опір, та затятіший, ніж у Врангеля чи Колчака. Вчені не приймали абсурдних вимог, що висувалися як тоді, так і нині. Вони не приймали науково безграмотних «економічних перетворень». Тому дуже добре, що при такій позиції академія взагалі змогла зберегтися.

— Фінансування науки стало просто непристойним, і відповіді на запитання, як вижити в цих умовах тотального нищення, не уникнути. Все це потребує радикальної зміни ситуації на користь науки...

— У нас, на жаль, часто діє принцип «до основанья, а затем…». Зруйнувати завжди легко, а ось потім щось із цього скласти мало кому вдається. За будь-яких обставин НАНУ має зберегтися. У жодному разі не можна переводити її на рейки ринкових відносин. Звичайно, над новими економічними формами роботи з технічними інститутами (приміром, технічної теплофізики, електрозварювання, лиття тощо), які розробляють щось для виробництва, слід подумати. Проте ринкові відносини для інститутів філософії, історії, світової економіки та міжнародних відносин — щонайчистіший абсурд. Тому гуманітарні науки, безумовно, мають бути бюджетними. Та якби в нас економічні рамки не були такими консервативними, при кожному інституті можна було б створювати, приміром, невеличкі курси. Нехай учений ще й викладає...

— Тобто щоб учений, як герой відомого анекдоту, міг ще й «трошки шити ночами». На сторінках «ДТ» вже оприлюднювалися й далекоглядніші плани комерціалізації науки (у тому числі й гуманітарних напрямів). Однак тут хотілося б докладніше обговорити інше — ви розділили науки, й природно постає запитання: навіщо впрягати в одну упряж «коня и трепетную лань», може, слід підтримати тих, хто домагається створення окремих спеціалізованих академій?

— Якщо академія почне ділитися, будуть страшні чвари через поділ майна і т.п. Потім у нових академіях почнеться гризня через посади, лідерство. Якщо виходити з принципу «не зашкодь», у таких тонких і важливих речах, як наука, освіта, потрібно з максимальною дбайливістю зберігати традиції, спадкоємність. Якщо академія буде неподільною й очолюватимуть її визнані в національному та світовому масштабі лідери, їй буде легше втримувати позиції і забезпечувати розвиток науки.

Слід усвідомити, що в сучасному світі наука неможлива без державної підтримки. Коли нам наводять приклад Сполучених Штатів, де безліч академій наук, центрів, у яких наука нібито процвітає і без підтримки держави, то зовсім не враховують того факту, що там великі бізнесмени вважають за честь вкладати гроші в дослідження, вони мають завдяки цьому певні пільги й почесті, але, крім того, й сама американська держава виділяє колосальні кошти на розвиток науково-технічної сфери...

У нас — на жаль! — таких приватних фондів немає, щедрих і свідомих бізнесменів також немає, а те, що створюється, на жаль, дуже часто, є лише прикриттям для певних людей, аби підтримати свій престиж.

Історично ситуація з наукою в різних країнах дуже не схожа на нашу й для прямого наслідування мало придатна. Так, в Англії і Франції від початку виникли королівські академії наук. В Англії вона такою і залишилася. Революція у Франції назву академії поміняла, однак так чи інакше фундаментальні дослідження залишилися справою державною. Тут держава грає першу скрипку у фінансуванні науки, а в критичні моменти її керівники звертаються до академії по рекомендації з найважливіших питань.

По допомогу до науки звертаються й у Великобританії. Ось найпоказовіший приклад. Коли почалася Друга світова війна, найбільшого філософа історії ХХ століття Арнольда Тойнбі залучила до співробітництва британська розвідка. Він як великий вчений і патріот давав консультації, поради, працюючи в суто державній сфері.

На лихо, гуманітарна наука в Європі зазнала страшних ударів Першої та Другої світових війн. Німецька гуманітарна наука була практично знищена або емігрувала за часів фашизму. Франція та інші європейські країни пережили окупацію. Ми вже згадували, якої колосальної шкоди зазнали українські та російські гуманітарії в революцію, у 30-ті роки, під час Другої світової війни. Та й після цього загальний рівень гуманітарних наук у Європі залишається значно вищим, ніж у США.

Так, гігантські фірми, транснаціональні компанії, які базуються у США, дають колосальні кошти на науку. Та через менталітет американців і специфіку того, що вони хочуть отримати від науки, американська держава насамперед фінансує військові дослідження. США витрачають на це стільки, скільки усі інші країни світу разом. Суто теоретичні дослідження там теж проводяться, оскільки є університети, а в них — свої фонди, але це фінансується не настільки потужно.

Американське суспільство дуже прагматичне й на науку, як і на будь-яку іншу річ, дивиться з погляду суто практичної та фінансової ефективності. Такий вузький прагматизм може виявитися прорахунком у стратегічному плані. В Європі, у нас від часів Києво-Могилянської академії і в Росії з XVIII століття, коли там було створено Російську академію наук, до науки ставилися з великою повагою. Тут завжди був культ знання, тобто в науці бачили щось самоцінне та самодостатнє. У цьому потенційно ми сильні, й нам не треба сліпо копіювати чужих підходів.

Інколи люди, не причетні до науки безпосередньо, запитують: а яка практична користь від цього дослідження? Та чомусь при цьому забувають, що не хлібом єдиним живе людина і що найбільша користь від науки може полягати не в тому, що є електрична лампочка та пеніцилін, а в тому, що в суспільствах, де наука добре розвивається, вищий інтелектуальний рівень нації, вищі її цінності, ніж там, де науки немає або вона суто прагматична...