У ЦЕРНі тестуватимуть план Бога

Лічені місяці відокремлюють Європу від епохальної події — спроби повторити так званий Біг бенг, тобто Великий вибух, з допомогою якого колись був створений Всесвіт і з якого, власне, розпочалося все те, що ми бачимо нині навколо себе та називаємо життям. Тобто, якщо висловитися простіше, фізики набралися зухвалості перевірити дослідним шляхом, у чому полягав Божий промисел і як він розгортався в найдрібніших деталях на початковому етапі.

Приготування вчених викликали певні побоювання в громадськості: а чи не полетить у безвість наша бідна планета після цього міні-біг бенгу? До речі, щось подібне вже переживали вчені під час першого випробування атомної бомби в Аламогордо 1945 року. За спогадами учасників тієї події, коли піднявся атомний гриб, їх хвилювало лише одне: чи не стане він початком ланцюгової реакції, яка підірве планету? Ядерники полегшено зітхнули, коли переконалися: цього разу все обійшлося...

Нині на вимогу урядів кількох європейських держав учені змушені були підписати документ, який гарантує: всесвітнього вибуху не буде. Виникає запитання: до чого такий ризик? Річ у тім, що ставки в цій грі дуже високі. Насамперед для самих експериментаторів — хто першим із них добереться до відповіді на ключові запитання, тому гарантована Нобелівська премія, оскільки ці дослідження допоможуть людям розібратися, що відбувається із зірками, галактиками, взагалі з матерією. Не втратять і політики — очікується, що розкриття таємниць високих енергій дозволить людству позбутися принизливої залежності від копальневих джерел палива, отже, від примх правителів держав, які володіють покладами нафти й газу. Реалізація таких планів нібито відкриває шлях до більш спокійного та передбачуваного світу.

В Європи є підстави відчувати певну гордість — у цій гонці фізиків, яка триває близько століття, поступово зійшли з дистанції як самостійні гравці Росія, Японія і навіть США. Правда, нині перелічені країни щосили надолужують згаяне та готуються до того, аби наздогнати європейців. Принаймні Росія нині активно нарощує свої експериментальні потужності на цьому напрямі.

Проте Старий Світ ще довго не відчуватиме подиху суперників у спину. Європа продемонструвала всім можливості, які з’являються, коли країни об’єднують зусилля, інтелект, капітали для досягнення великих цілей.

Спроба номер п’ять

ЦЕРН — якесь зачароване місце: різні обставини постійно змушували відкладати поїздку. Та ось із прес-центру цієї організації повідомили, що наприкінці січня вони ще раз готові надати мені змогу відвідати науковий центр. І додали: ця спроба остання — закінчується складання всіх елементів під землею, тисячотонні сталеві ворота до підземної лабораторії закриються для відвідувачів. Розпочнуться експерименти, ті самі вибухи, які супроводжуються шаленою радіацією та іншими «радощами». Отже, принаймні протягом найближчих десяти років жоден журналіст не зможе спуститися під землю і познайомитися з унікальними установками.

Окремим листом запитали: чи не заперечуватиму я, якщо зі мною спуститься група російського телебачення. Ну які можуть бути заперечення? Навіть цікаво, як працюють колеги...

Просто не віриться — їду Же­невою. ЦЕРН розташований на околиці міста, найвіддаленішій від Женевського озера. На відміну від фешенебельного старовинного центру, назвати містечко фізиків вершиною архітектурного мистецтва важко — оку зупинитися буквально нема на чому. В усьому видно режим максимальної економії та раціоналізму: серед дво-, триповерхових лабораторних бараків піднімаються п’яти-шестиповерхові хостели-гуртожитки для гостей. Скрізь величезні стоянки для машин. Проте вже нині, коли експерименти ще не розпочалися і рекордного напливу гостей немає, нам часто доводилося шукати місце для паркування. Забронювати тут номер — теж чимала проблема. Росіяни — делегації РФ одна за одною прибувають сюди — знайшли вихід: постійно наймають для своїх фізиків квартири в сусідніх приватних будинках.

Щодня центр відвідують імениті гості: міністри, прем’єри, бізнесмени. Керівництво жодної
сер­йозної країни не хоче залишитися осторонь від подій, які роз­гор­таються в цій Мецці сучасної нау­ки. Нещодавно до містечка фізиків приїжджав президент Па­кистану — країни, яка, здавалося б, нині перебуває в дуже важкому становищі. Коли порівняти його стан із політичною нестабільністю в нашій країні, то в нас — просто земля обітована. Проте президент, як розповіли мені фізики, подарував ЦЕРНу «просто так» 100 мільйонів доларів, ясно показавши бажання своєї країни розвивати разом з усіма передовими державами ядерну науку.

Те, якої ваги надає Схід цим дослідженням, добре демонструє склад працюючих — скрізь на вуличках центру (вони названі на честь учених: Ейнштейна, Планка, Ву тощо) зустрічаються китайські, індійські, пакистанські обличчя. Східні країни чудово усвідомлюють те, що подальший розвиток неможливий без їхньої участі, а згодом, певне, й домінування в дослідженнях з фізики високих енергій.

Як усе це відрізняється від ситуації в Україні. До речі, це відчувається навіть у далекому від Києва ЦЕРНі. Крихітний офіс із написом «Харків—Київ» із двома старенькими комп’ютерами всередині (їх подарували бідній українській групі колеги, які викидали електронний мот­лох) сусідить із безліччю прекрасно обладнаних офісів, котрі представляють наукові інститути Шанхая, Пекіна, Гонконгу, Тайваню, Сінгапуру...

Викликають подив на цьому тлі пасажі української влади. Доктор фізико-математичних наук з Інституту теоретичної фізики НАНУ Геннадій Зинов’єв (про його зусилля щодо участі нашої країни в епохальному проекті «ДТ» уже писало не раз про­тягом останніх десяти років), скориставшись своїми чималими зв’язками в цій організації, домігся, щоб Україні дозволили вступити в ЦЕРН з мікроскопічним внеском у кілька мільйонів швейцарських франків. Та й цих коштів не знайшлося в бюджеті країни. Україна — єдина європейська держава, яка залишилася поза експериментом!

Подорож до «пекла»

Уранці наступного дня на машині з написом «ЦЕРН» разом із прес-аташе цієї організації Ренільде Ванден Брок ми їхали у бік французького кордону — там був перший пункт нашої подорожі. Люб’язна супутниця збиралася для початку показати сам суперприскорювач. Під землею, на кордоні Швейцарії та Франції, на глибині 100 метрів розташована найдорожча та найдосконаліша гігантська споруда, яку будь-коли будували люди. Вона являє собою майже тридцятикілометрове кільце, пробите в підземних скелях. По ньому проклали спеціальну трубу, якою носитимуться протони — ядра водню, із попередньо здертими електронними оболонками. У такому стані ці частки матерії можна розігнати електричним полем майже до швидкості світла й потім зіштовхнути з іншим таким самим пучком протонів, який розганяють назустріч. У результаті й вийде той самий міні-біг бенг?

Під час зіткнення виділиться така страшенна енергія, що осколки матерії утворять своєрідний бульйон із так званої кварк-глюонної плазми. Той самий бульйон, який колись бушував у день народження Всесвіту. Причому в такому стані матерія довго існувати не може — у незначні частки секунди вона перейде в щось інше. Кожне перетворення при цьому супроводжуватиметься виділенням у навколишній простір мільйонів різноманітних частинок, хвиль, ловлячи які, фізики зможуть нарешті зрозуміти задум Творця, коли він заварив усю цю кашу зі створенням світу...

Перед спуском у шахту прискорювача нам видали кас­ки, апарати для автономного дихання та провели лекцію з техніки безпеки. З неї я зрозумів головне — якщо загоряться червоні лампочки, потрібно швидше зірвати кришку дихального апарата, який висить у мене на паску, і, дихаючи через трубку, щодуху бігти до ліфта. Ліфти тут, нам пояснили, найбезпечніші місця під землею. Вони в будь-який критичній обстановці доставлять усіх, хто добіг, наверх...

Далі розпочалася скрупульозна процедура контролю під час спуску в шахту. Спочатку кожний із нас мав заглянути в зіницю комп’ютерного цербера, який відчиняв двері та пропускав усіх по одному в накопичувач перед ліфтом. Робот виявився дуже в’їдливим — мені, приміром, довелося кілька разів заглядати в його очі, перш ніж він погодився відкрити переді мною двері, які потім відразу закрив. А ще через мить відчинив другі двері, через які я зміг пройти в тамбур-накопичувач, де вже стояли інші журналісти. Тут нас без будь-якої суперкібернетики перелічили поштучно, звірили зі списками і заспокоїлися.

Група тележурналістів зі США, Франції, Швейцарії, Росії та український кореспондент «ДТ», котрий примкнув до списку в «пекло», були готові. На їхніх обличчях явно відбилося легке хвилювання. Всі усвідомлювали, що ми представляємо останню групу ЗМІ, в якої є можливість спуститися до підземних лабораторій, адже незабаром про те, що відбувається в установках фізиків під землею, розповідатимуть тільки десятки тисяч комп’ютерів, зв’язаних із підземним життям незліченними проводами. Урочистість моменту особливо відчула американська знімальна група — з нею під землю спустилася офіс-менеджер. І після зйомки кожного епізоду ця енергійна красуня розкривала похідний столик, збирала фужери для шампанського (кожний із трьох частин) і дуже професіонально розливала шипучу рідину: «За успіх нашої справи, панове!»

На жаль, наші телекомпанії не зацікавилися подією «номер один» 2008 року. У цьому епізоді, як у краплі води, відбивається ставлення нашої еліти (якщо її можна так назвати) до головних цінностей сучасного світу. Згадався старий фільм Михайла Ромма «Дев’ять днів одного року», який колись схвилював усю країну. У ньому фізики-ядерники вели дуже розумні розмови про науку, про сенс життя і кохання. Він вийшов на екрани в ті часи, коли точні науки в нас були в пошані, коли нас переконували (і дуже грамотно), що фізика і математика можуть зробити нас щасливими. І хоча тоді радянські енциклопедії ще стверджували, що кібернетика та генетика — продажні дівки капіталізму, а деякі академіки готувалися піддати анафемі А.Эйнштейна та його теорію відносності, проте тоді на місце на фізичному факультеті КДУ ім.Т.Шевченка претендували десять абітурієнтів, серед яких було по три медалісти! Отже, коли дотепер українські фізики ще котируються у світі, це наслідок тих романтичних і суперечливих часів. А що очікує точні науки в Україні, коли в НДІ прийдуть фахівці, підготовлені нинішньою школою? Вже точно — вони не зможуть зробити людей не тільки щасливішими, а й бодай трохи багатшими...

Заповідник для рекордів Книги Гіннесса

Для порівняння поведінки членів уряду двох сусідніх країн у схожій ситуації наведу уривок з інтерв’ю міністра закордонних справ Словаччини Яна Кубіша кореспондентові «ДТ»:

— Пане Кубіш, Республіка Словаччина майже з перших днів існування ЦЕРНу бере активну участь у роботі цієї організації. Які переваги це дало вашій країні?

— Так, наша країна вклала в цю програму чималі гроші, зате словацька промисловість змогла брати участь у її реалізації. Це мимоволі сприяло підвищенню конкурентоспроможності нашої промисловості. А вчені дістали чудову можливість брати участь у передових експериментах, які рано чи пізно приведуть до дуже серйозних прикладних результатів... Це великий плюс!

Гадаю, коментарії зайві. Я запитав у професора Г.Зино­в’єва:

— Геннадію Михайловичу, а чому українці в ЦЕРНі займалися переважно детектором «ALICE» — адже вони могли знайти застосування своїм спроможностям і на інших ділянках?

— Звичайно, могли, якби знайшлися охочі серед українських учених! Мене особисто як науковця цікавлять досліди на детекторі «ALICE» — тут проводитиметься експеримент з кварк-глюонної плазми, що є сферою моїх наукових інтересів. От я і розвивав цей напрям, добував для нього гранти в Європі. Якби в Україні знайшлися інші охочі попрацювати в центрі, вони б теж дістали своє місце тут. Проте таких дослідників не знайшлося. А дер­жавні структури це все взагалі не цікавило...

Не лякайте фізиків і інженерів

У народі всіх представників точних наук називають «технарями». Однак за вмінням, характером і навіть психологією фізики та інженери — це дуже різні, у чомусь навіть зовсім несхожі люди. Для інженерів головне — безпомилкова точність. Їхній витвір у жодному разі не повинен відмовити у відповідальний момент. За це вони відповідають головою. До фізика голов­на вимога — політ фантазії, креативність. Може, тому для фізиків так характерно тонке відчуття мистецтва. Серед них багато знавців літератури, цінителів поезії, які читають буквально все, що видається багатьма мовами. Серед них можна зустріти знавців коней, машин, дуже часто — цінителів вина, гурманів.

Коли якось у ЦЕРНі я пішов із фізиком до супермаркету, мені не потрібний був довідник — лише подивившись на назву сиру, він безпомилково пояснив мені, із чого він зроблений і з якої області привезений кожний із сотні сирів, які тут продавалися. Те саме було, коли ми пішли в ще багатший винний відділ. Я відразу ж довідався стільки про вина, їх виробників і навіть про особливості французького законодавства, яке, виявляється, відстояло право французьких виноробів зберегти найменування вин за територіями, де вони зроблені, що став іншими очима дивитися на все, що лежало на прилавках...

Мене не здивувало, коли на розвилці біля однієї із шахт із детекторами фізик-попутник у машині побіжно звернув мою увагу на те, що одна з доріг веде до столиці французької гірчиці Діжона, а другою дорогою я потраплю до шато французького просвітителя Вольтера, котрий переховувався тут від гніву французького короля...

Ренільде, почувши безліч порад, які посипалися на мене, теж скористалася з нагоди допомогти мені познайомитися з місцевим життям і запитала: чи відвідав я ресторанчик, розташований за поворотом, і чи скоштував я там знамените швейцарське фондю?

Дотепер я чомусь думав, що фондю — щось солодке з яблуками. Насправді це виявився особливий сир, попередньо викачаний у черешневій горілці, а потім розплавлений на мініатюрній грілці. Ми замовили його із печерицями. Щоправда, принесли його з гливами. Мій супутник попросив не дивуватися — тут усі гриби називають печерицями. І хоча поруч у лісі ростуть прекрасні білі, французи їх не збирають, не готують і ставляться до них як до поганок. Утім, коли наші фізики привезли їм мариновані гриби з дому, а також приготували зібрані тут же, вони їх дуже високо оцінили. Навіть погодилися, що це краще за печериці. Проте ходити на грибне полювання це ні швейцарців, ні французів не спонукало. Така сила звички.

Щоб черпати фондю, принесли довгу виделку з ручкою. На неї довелося наколювати м’який батон і вмочати у фондюшницю. Їжа виявилася дуже приємною. Черешнева горілка надавала гарячому сиру вишуканий гіркуватий присмак. Утім, швейцарці вважають, що кухня в них маловиразна і якби не знаменитий твердий сир груєр (справді світовий клас і визнане міжнародне ім’я!) та шоколад, певне, їм пригощати було б особливо нічим.

Утім, почуття самоіронії в усьому властиве цьому чудовому народу, і вони явно применшують свої досягнення на цій ниві. Достатньо спробувати їх білі та червоні вина з винограду, вирощеного на схилах Женевського озера в кантоні Во, аби переконатися — вони великі майстри зберегти в цьому напої і силу сонячного світла, і відбиті промені озера, і особливості цієї кам’янистої та щедрої землі, які грають у вині тонкими відзвуками. Хто не згодний, може в будь-якому місцевому супермаркеті (і на швейцарському, і на французькому боці) натішитися небаченим розмаїттям французької кухні: вина, паштети з гусячої печінки — фуа гра, розсипи найрізноманітніших сирів. Тут є де розгулятися любителю посмакувати різними делікатесами й подумати над сенсом зауваження, здається, Шарля де Голля: «Ну хіба може народ із такою кількістю сирів створити націю?».

Утім, розмова про те, що й за яких умов може створити народ, — це вже зовсім інша історія.

Наукотрясіння в п’ять гуржіїв

Особливість ЦЕРНу як міждержавної організації в тому, що вона може укладати договори тільки з офіційними представниками держави. Тому напряму взаємодіяти з Національною академією вона не могла. По­передньо мали бути укладені договори на державному рівні, наприклад, із Міністерством освіти та науки. Перший крок у цьо­му напрямі колись зробив професор С.Рябченко.

На жаль, на цій посаді Сергія Михайловича змінили люди, котрих, певне, мало цікавила велика наука. Виняток становив академік В.Семиноженко, при ньому розпочався певний рух, який розвив академік Б.Гриньов. Проте до вступу в ЦЕРН справу довести не вдалося. Та після чергових змін у МОН наукою протягом п’яти років керував перший заступник міністра, і долі було завгодно, щоб на цю посаду призначили А.Гуржія. Це була катастрофа всеукраїнського масштабу. Він спромігся розірвати багато перспективних міжнародних зв’язків, зокрема і з ЦЕРНом. На щастя, нині цей легендарний діяч (який спромігся за час свого правління захистити докторську дисертацію, стати професором без викладання у вузі й навіть академіком!) уже підписав заяву про звільнення. Може, тепер свіже повітря проникне в будинок на бульварі Шевченка?..

Схоже, що участь нашої країни в дослідженнях на суперприскорювачі турбує тільки професора Г.Зинов’єва з Інституту теоретичної фізики НАНУ. Та йому нещодавно вже виповнилося 65 років — вік критичний для ЦЕРНу. Передбачивши це, він давно почав готувати собі заміну. Його мав змінити на посаді самопроголошеного, але діяльного та ефективного, «посла української науки в Європі» молодий доктор фізико-математичних наук Олег Павленко. Геннадій Михайлович завзято вводив його в справу, доручав важливі ділянки роботи. Коли зважити, що все робилося з допомогою міжнародних грантів, можна уявити, наскільки важка була роль, на яку готував професор молодого доктора фізико-математичних наук. До того ж той поєднував у собі необхідні якості для наукового менеджера: чудово володів англійською, уже напрацював деякі міжнародні зв’язки...

Та в ці плани втрутився трагічний випадок. Коли Олег приїхав на кілька днів до Києва, він разом зі своєю дружиною Ольгою потрапив під машину недалеко від свого дому. Учений, який все життя вивчав траєкторії рикошетуючих ядерних частинок, потрапив під автомобіль покидька, котрий мчав із величезною швидкістю вулицею на червоне світло. На жаль, втрата непоправна — серед українських фізиків нині важко знайти вченого, який зміг би замінити Олега...

Хотілося б запитати в керівництва НАНУ: невже українській науці, яка колись демонструвала найвищі зразки досягнень у фізиці високих енергій, сьогодні байдужі дослідження, до яких прикута увага дослідників усього світу? Невже фундаментальна наука в Академії, яка колись славилася світовими іменами, назавжди похована під попелом невеликих прикладних досліджень, здебільшого нецікавих ні вченим ні промисловості?

До речі, у ЦЕРНі багато фізиків старшого покоління чудово знають про колишні світові досягнення українських фізиків. Тут пам’ятають, що в Харкові було вперше розщеплене ядро літію, що до війни в Україні працювали світового класу фізики-ядерники. Не випадково один із нобелевських лауреатів, коли до нього приходять молоді студенти й рекомендуються, що вони зі Страсбурга чи Копенгагена, любить «поприколюватися» і запитує: «Скажіть, а далеко це від Києва?» Легендарний Віктор Вайскопф, за підручниками якого навчалося багато фізиків у нас у країні, колись переконував мене, що він, котрий побував майже в усіх містах світу, хотів би жити лише у двох містах, і одним із них назвав Київ.

Усе це лірика, яка, здавалося б, не має стосунку до фізики, але вона переконує: Україна ще недавно була передовою науковою державою і коли б знайшлися далекоглядні люди серед дер­жавних службовців (до яких слід віднести і чиновників президії НАНУ), доля передової галузі нашої науки була б зовсім іншою. Та їх, на жаль, немає і колись знамениті фізичні інститути в Харкові та Києві, що займалися ядерною фізикою, нині очолюють абсолютно байдужі, а часом і малограмотні люди. Хто в цьому сумнівається, подивіться індекс цитування цих академіків — він нижче від плінтуса. Сьогодні доля цього напряму науки в Україні визначається не такими людьми, як Лев Ландау, Олександр Лейпунський, Микола Боголюбов, як колись, і навіть не Віталій Шелест, який за радянських часів мав сміливість вирвати Інститут теоретичної фізики НАНУ з провінційної сірості й спрямувати розвиток на міжнародні орієнтири...

Отже, через місяць-два у ЦЕРНі запрацює найбільший у світі прискорювач. Серед дослідників будуть усі: німці, американці, китайці, росіяни, словаки, поляки, словенці... Не буде лише українців. У кращому разі, прочитавши про цю подію в «ДТ», до ЦЕРНу вирушить делегація з академіків НАНУ. Може, вони навіть укладуть договори про наміри, і на цьому все й зупиниться, бо розвивати науку, в яку вихідці з нашої землі внесли колись так багато, сьогодні нікому...