У НАУКУ — ВИНЯТКОВО З ПАРТКВИТКОМ СДПУ(О)?

Про те, як і кому присуджуються в нас у країні наукові ступені, відомо вже навіть школярам — адже кожен, навіть найнезначніший, начальник вважає за свій обов’язок обзавестися дипломом кандидата, а то й доктора наук. Один відомий політик встиг зробити це за один рік, жодного дня не працюючи в сфері науки. До того ж його адвокатська практика якось не зовсім стикується з темою наукових досліджень про історію формування української державності. Інший кандидат політичних наук набрався досвіду наукової праці під час керівництва овочевою базою. Запитання про тему дисертації він вважає некоректними. Такі приклади можна продовжувати та продовжувати. Проте останнім часом намітилися дещо інші тенденції, які стають небезпечними вже не лише для існування науки, а й для майбутнього нашої держави.

30 травня 1995 року було створено Українську академію державного управління при Президенті України. 21 вересня 2001 року Леонід Кучма своїм указом затвердив основні напрями реформування цього навчального закладу. У згаданому документі вказувалося: «Вирішальним у реформуванні академії має стати якісна підготовка фахівців нової генерації для подальшого розвитку демократичної, соціальної, правової держави». При цьому важливі завдання розвитку академії, котра здобула статус національної, пов’язані з європейським вибором України.

Наприкінці вересня нинішнього року на засіданні вченої ради академії оприлюднено результати конкурсу до аспірантури в 2003 р. Відповідно до положення, в академії мають право навчатися державні службовці I—IV категорій, тобто не нижче від начальника управління міністерства. Держслужбовці нижчих рангів навчаються у філіях. За такого розкладу не вельми легко знайти бажаючих гризти науку. Так, проректор із наукової роботи В.Князєв повідомив, що на виділені 56 місць державного замовлення подано лише 68 заяв (конкурс становив 1,2 людини на місце). На київських кафедрах узагалі недобір — кандидатів менше, ніж виділених місць. «Вакантні» місця віддали в філії, і вчена рада без зайвих обговорень затвердила рішення комісії з прийому до аспірантури. Проте в ньому причаїлася пастка. Один із його пунктів — не рекомендувати для вступу на кафедру політології Міклоша (Миколи) Ковача, народного депутата попереднього скликання.

Тут, очевидно, доречно звернутися до біографії названої особи. 1991 року М.Ковач закінчив історичний факультет Ужгородського університету, а в 1994-му — Науковий університет імені Лоранда Етвеша (Будапешт) за фахом політологія, навчався в політичній школі The Leadership Instite (США). Після цього два роки займався науковою й педагогічною діяльністю в Угорщині, має публікації в західних виданнях. Після повернення на батьківщину 1996-го очолив Товариство угорської культури Закарпаття, котре заснувало Закарпатський угорський педагогічний інститут. Останній має нині українську (III рівень) й угорську акредитації. Водночас Міклош Ковач продовжує займатися наукою — бере участь у міжнародних конференціях, читає лекції в згаданому інституті та за кордоном. За цей час в Україні з’являється його авторська монографія, присвячена вітчизняним політичним процесам. Виходячи зі сказаного вище, можна сміливо припустити: будь-який навчальний заклад напевно пишався б таким вступником. Проте державному службовцеві найвищого I рангу, котрий перебуває в кадровому резерві та має низку істотних пільг під час проведення конкурсу (якого навіть не було), відмовлено в зарахуванні. Невже всі інші (зараховані) 25 кандидатів затьмарили його своїми науковими досягненнями?

Ясна річ, причину відмови слід шукати не в науковій сфері. Підтвердженням такого висновку може бути вступ до аспірантури на ту саму кафедру народного депутата попереднього скликання Вадима Місюри. Цей випускник Українського поліграфічного інституту 1984 року відразу зайнявся комсомольською роботою. Після 1991-го він перейшов у бізнес-структури, на апаратну роботу до Верховної Ради. У «порочних» зв’язках (науково-педагогічній діяльності) помічений не був.

Політичні біографії двох претендентів відрізняються ще більше. Попри численні пропозиції «руки та серця», мажоритарник Міклош Ковач не ввійшов до фракції СДПУ(о), був єдиним із закарпатських нардепів, хто не голосував за відставку уряду Віктора Ющенка, проте підтримав відкликання з посади першого віце-спікера Віктора Медведчука. На парламентських виборах 2002 року, попри божевільний тиск адмінресурсу, здобув перемогу. Але рішенням Верховного суду результати на кількох виборчих дільницях було визнано недійсними, й нардепом став представник СДПУ(о), легітимність котрого угорська община не визнає досі. На виборах мера м. Мукачеве Товариство угорської культури Закарпаття підтримало представника «Нашої України», що було одним із чинників перемоги...

Вадим Місюра виявився згідливішим. Пройшовши в парламент 1998 року за списками Соціалістичної партії, після участі в акції «Україна — без Кучми» в 2002-му несподівано для всіх виявився на прохідному 30-му місці передвиборного списку СДПУ(о). Нині він є першим секретарем Київського міськкому цієї партії та радником глави адміністрації Президента.

Підтвердженням політичних переваг керівництва академії є й умови складання вступних іспитів двома кандидатами. На першому з них (державне управління) В.Місюра був відсутній. Із новин стало відомо: у цей час він проводив черговий есдеківський захід у Криму. Очевидно, це й зарахували як «відмінно» на екзамені. На «філософію» він усе-таки ризикнув з’явитися особисто й навіть піти відповідати перед усією групою, що згодом викликало багато небажаних розмов. Англійський він «складав» останнім, при цьому викладачі попередньо попросили всю групу вийти.

А Ковачу створили екстремальні умови. При цьому особливо відзначився проректор В.Князєв. Ось уривки із заяви Ковача на ім’я ректора В.Лугового: «На вступному іспиті з філософії мені, єдиному з групи, поставили «трійку», із чим я не згоден. Неадекватна поведінка В.Князєва, яка суперечить етиці як державного службовця, так і педагога, дає мені підстави сумніватися в його незаангажованості. Тому прошу створити апеляційну комісію для перескладання екзамену й до складу комісії включити викладачів, котрі не перебувають у службовому підпорядкуванні В.Князєва». Відповіді на свою заяву він так і не отримав. Проте за кілька днів рішення про незарахування в атмосфері великої таємниці затвердила вчена рада. Особливо комічно виглядає те, що і Ковач, і Місюра одержали однакову оцінку («добре») з англійської мови — хоча перший володіє нею вільно, а другий, як пишеться в анкетах, «із словником».

(За словами Міклоша Ковача, було порушено численні закони й нормативно-правові акти, і він уже здійснив юридичні кроки з приводу поновлення своїх прав. При цьому він підкреслив, що має намір домагатися справедливості аж до звернення до Європейського суду з прав людини.)

Можна припустити: лідер СДПУ(о) вирішив використовувати згадану вище академію для оплати праці своєму партійному активу — адже стипендія в аспірантів дорівнює їхній заробітній платі за місцем роботи. А, треба сказати, кошти для фінансування президентської академії передбачено чималі. Так, в ухваленому Верховною Радою бюджеті на наступний рік окремим рядком на академію виділено майже 34 млн. грн., а також 600 тис. грн. для проведення прикладних досліджень в галузі державного управління. На що підуть ці кошти, можна не сумніватися — можливо, знову в нас настане рік соціал-демократії в Європі? Утім, без СДПУ(о), викресленої зі списку кандидатів у Соцінтерн, на відміну від СПУ, котра впевнено наближається до заповітної мети.

У читачів, звісно, може скластися думка — викладено точку зору лише однієї сторони. Але інша, в особі керівництва навчального закладу, посилено уникає контактів. Автор цих рядків навіть надіслала у письмовій формі інформаційний запит із проханням зазначити причини такого дивного розподілу місць для вступаючих до аспірантури, проте відповіді не дочекалася. Суто по-людськи я розумію ректора та проректора: ідея не приймати до аспірантури кандидата з такими даними не могла спасти їм на думку — вона походила з вищих кабінетів.