Технологічна наука: щоб бути попереду, треба швидше йти

Новітні технології - основа реальної могутності й незалежності кожної держави. Типова пропорція фінансових витрат на їх створення виражається таким співвідношенням - 1:10:100, де 1 - це кошти на фундаментальні дослідження, 10 - на прикладні і 100 - на впровадження у практику. Відповідно до зазначеного співвідношення, зазвичай у розвинених країнах виділяються кошти на: а) академічні інститути й університети (із фондів фундаментальних досліджень); б) науково-дослідні інститути (фінансуються міністерствами та великою промисловістю); в) науково-виробничі об'єднання (потужні технологічні фірми), що переважно фінансуються за рахунок комерційної діяльності.

В Україні до розвалу Радянського Союзу структура науки була трохи інша. У 1960-1970-х роках зусиллями президента Академії наук УРСР Б. Патона, який мав інженерну освіту і практику, величезна частка академічних інститутів по суті стали технологічними. Вони потужно науково й технологічно підтримували основні галузі промисловості Союзу - космічну, машинобудівну, енергетичну, трубопровідну, військову тощо.

Відсутність державної стратегії розвитку технологій у 1990-х роках призвела до майже повної руйнації державних науково-дослідних і проектних інститутів, які були в підпорядкуванні міністерств. Проте основні науково-технологічні центри України перебували під "крилом" Академії наук, мали державну підтримку і тому вижили й ще існують.

Однак тепер, на відміну від інститутів природничого спрямування, технологічні інститути перебувають у трохи гіршій ситуації. Промисловість України все ще дуже слабка і майже не дає коштів на дослідження. На жаль, не доводиться розраховувати й на міжнародні наукові гранти. Захід фінансуватиме в Україні отримання загальнолюдських знань, тобто дослідження в генетиці, будові ядра, вивчення галактик, експедиції в Антарктиду. Українські автори, що виконують такі дослідження у рамках міжнародних проектів за сформульованими закордонними вченими програмами та методиками, тобто як кваліфіковані лаборанти, - матимуть західних співавторів, публікації і рейтинги.

Захід не буде фінансувати наших конструкторів важкої техніки, розробників атомних технологій і досліджень. Захід буде вивчати, але не буде купувати відповідні роботи наших інститутів. Максимум - вони перекуплять наших учених, і тоді технології за десятки й сотні разів вищу ціну ітимуть із Заходу. Технологічні вчені не мають і не можуть мати індексів, таких, як вчені в галузі природничих наук.

Прикре нерозуміння структури фінансування української науки проявилося в процесі формування Ідентифікаційного комітету (ІК) при Міністерстві освіти і науки та Наукового комітету Національної ради з питань розвитку науки і технологій. Зосередженість на т. зв. наукових індексах привела в ІК переважно фізиків, які й сформували Науковий комітет, що багато в чому незабаром вирішуватиме долю науки. Зазначимо: в Науковому комітеті з 24 членів лише чотири репрезентують технічні науки (16%!), причому три з них мають хімічну освіту, а один - матеріалознавець. Хоча серед кандидатів було багато достойних претендентів, які займаються проблемами техніки, - до комітету не потрапив жоден! Можливо, така ситуація була б прийнятною для Росії, де основна технологічна наука фінансується через промислові міністерства, або для США, де лише Міністерство енергетики виділяє на технології кошти, які втричі (!) перевищують видатки їхнього фонду фундаментальних досліджень. Наші технологічні вчені не мають додаткового фінансування від міністерств, тому таке ставлення може остаточно зруйнувати вітчизняну технологічну науку.

Задля справедливості слід сказати, що велика частка вини за такий стан справ лежить на самих технологічних інститутах. Незмінність керівництва, безконтрольність із боку держави, мала кількість незалежних людей, які мають зовнішнє фінансування, - все це призвело до узурпації влади і втрати наукового потенціалу.

Інститут проблем міцності ім. Г. Писаренка - один із флагманів української прикладної, технологічної науки, що досить успішно пройшов пробну атестацію 2016 р. (відповідно до нового закону "Про наукову та науково-технічну діяльність"). Варто нагадати: до великих потрясінь, спричинених колапсом СРСР, в інституті працювало понад 1000 людей. Тепер - трохи менше 300, із яких приблизно половина - наукові працівники. За кордон виїхало до півсотні вчених, із них за спеціальністю працює не більше 20, і зірок із неба ніхто особливо не хапає. Це для тих, хто має певну ностальгію за нібито "високими" технологіями в СРСР: рівень був середній, за світовими мірками. Напрям діяльності інституту здебільшого експериментальний. Свого часу (50-30 років тому), в умовах міжнародної ізоляції, засновник і директор інституту академік
Г. Писаренко поставив завдання - розробляти власні унікальні установки для механічних випробовувань. Тепер, коли ринок відкритий, переважна більшість цього обладнання виявилася звичайним металобрухтом, який займає левову частку приміщень інституту. Списати його й відправити в утиль практично неможливо. Причини дві: а) ностальгія старшого покоління; б) правила і порядки Академії, бо соціалізм - це "облік і контроль".

Пенсіонери - гордість і біда інституту. На загал, їх більше половини серед наукових співробітників, вони ж становлять більшість авторитетних учених, зокрема. Відправити їх на пенсію це: а) не гуманно, оскільки це означає приректи їх на бідність; б) не професійно, бо різко знижує науковий потенціал інституту. З іншого боку, саме егоїзм старшого покоління призвів до того, що багато перспективних фахівців середнього віку, так і не дочекавшись кар'єрного зростання та умов для реалізації наукових ідей, полишили інститут. Проте становище інститутських наукових пенсіонерів теж досить безправне -всі вони працюють на тимчасових контрактах (лише три місяці!) й повністю залежать від волі дирекції. Структура інституту, вчена рада та завідуючі відділів, практично, не змінилися за останні 25 років. Керівний науковий склад інституту - це переважно ті, кому за 70. Декотрі вже фізично не можуть приходити на роботу (!).

Молодь - найболючіша тема. Свого часу академік Г. Писаренко заснував не тільки інститут, а й спеціалізовану кафедру в Київському політехнічному інституті, яка і була "кузнею" кадрів. Туди вступали кращі випускники шкіл, а кращі випускники кафедри - відбиралися в наш інститут. Пам'ятаю до півсотні неофітів середини і кінця 1980-х. Талановиті, амбітні, активні, працьовиті. Потім була сірість 1990-х -"тот ураган прошел, нас мало уцелело". Тих, хто залишився, можна полічити на пальцях однієї руки. Зараз усе дуже сумно з молоддю. Далеко не найкращі випускники далеко не найкращих вишів, і все одно - великий недобір кадрів. В інституті це пояснюють об'єктивними причинами: відсутність державного фінансування. Я вважаю, що основна причина - те, що не провели формального омолодження та переорієнтації напрямів діяльності інституту в 1990-х -на початку 2000-х, коли ще була змога. З відпливом середнього покоління інститут посірів. А сірість може притягувати лише сірість. Та дещиця захищеної й розумної молоді, яка ще тут працює, не бачить в інституті майбутнього і в міру можливостей шукає іншу пристань.

У 1969 р. в інституті було засновано науковий журнал "Проблемы прочности", який перекладається англійською мовою авторитетним міжнародним видавництвом Springer і є одним із нечисленних українських журналів, що обліковуються в найпрестижніших світових наукометричних базах Web of Science та Scopus. Журнал - перлина інституту, і багато міжнародних фахівців, особливо з Азії чи Східної Європи, бажають тут публікуватися. На жаль, науковий рівень журналу теж знижується. Причини зовнішні - недолуга політика держави. В Україні формально немає потреби надсилати наукові статті в сильні журнали. Так звані "мурзилки", а їх чи не більше, ніж "скопусних" міжнародних журналів, публікують швидше.

В інституті діє спеціалізована вчена рада із захистів кандидатських та докторських дисертацій. На жаль, захистів дуже мало. Критична проблема з кадрами призвела до різкого зниження якості дисертаційних робіт. Позиція керівництва - якщо не буде захистів, тоді взагалі закриють учену раду і впадуть показники інституту. Тому, фактично, єдиним фільтром для таких робіт є лише кількість публікацій, а в нашій країні - це дуже ненадійний фільтр.

У радянських традиціях концентрації влади, директор - не тільки володар усіх титулів та звань, він - ще голова вченої ради, голова спеціалізованої ради із захистів дисертацій, головний редактор журналу, а також - завідувач найдостойнішого відділу інституту, а крім того - член академічних конкурсних комісій, що розподіляє гранти. Це так коли б президент держави був і головою Верховної Ради, головою Верховного суду, міністром інформації й пропаганди, а також - директором НАК "Нафтогаз України" та головою Нацбанку. Таке поєднання повноважень часто призводить до конфлікту інтересів.

"Нам свежий ветер перемен…" Відповідно до нового закону, науковим співробітникам делеговане право обирати додаткових делегатів на з'їзд Академії, можемо обирати вчену раду інституту. Проте більшість співробітників-пенсіонерів хочуть зберегти те, що є. Для прикладу наведу результати голосування на виборах нової вченої ради, які відбулися 15 червня цього року. У законі записано, що не менше 75% членів ради мають бути обрані таємним голосуванням. До складу ради входить 21 особа, тож 16 із них мають обиратися шляхом голосування. Дирекція проігнорувала закон, ввівши без виборів ще одного заступника директора та трьох членів академії. Замість того, щоб обирати членів ученої ради як делегатів від наукових підрозділів, було вирішено обирати всіх усім колективом, давши кожному виборцю право проголосувати 12 разів (що обмежує права меншості). Крім того, було впроваджено нічим не підкріплену норму, що обраним вважається той, кому віддали голоси не менше двох третин загальної кількості виборців, що ще раз дискримінувало меншість. Це те ж саме коли б у Верховну Раду делегат від Запорізької області мав бути обраний 2/3 населення України! Результат: із запропонованих 20 кандидатів обрали за такою процедурою лише 6. Усі вони віком понад 70 років, ніхто з них не має жодної публікації в рейтингових журналах (принаймні за останні 10-15 років). Не пройшли - 6 докторів наук віком до 60 років, навіть ті, хто регулярно публікується у найпрестижніших наукових журналах світу.

З огляду на викладене вище, хотілось би поділитися міркуваннями про те, що можна зробити для поліпшення становища інститутів прикладного (технологічного) спрямування. Вважаю, що мій науковий і практичний досвід дає мені таке право.

Насамперед зазначу: історична самоврядність НАН - це абсолютний міф. Позиція академії щодо держави - не вказуйте нам, що робити, а дайте грошей, і ми розберемося, на що їх тратити, - не витримує історичної перевірки. Партія завжди стежила за тим, щоб академічні інститути не клеїли дурня і займалися нагальними технологічними та військовими проблемами. Тому, на мій погляд, необхідно:

1. Обмежити владу директора, який має бути головним менеджером, а не "небожителем" і вершителем долі кожного науковця. Для цього можна частково підпорядкувати НАН Міністерству освіти і науки.

Створити на базі нинішніх наукових установ низку науково-дослідних інститутів, підпорядкованих Міністерству промислової політики, державному комітету з охорони праці тощо. Дати рядовим ученим право вибирати, в якому з новопідпорядкованих чи створених інститутах він хотів би працювати.

2. Уряд негайно має прийняти загальне положення про пенсіонерів (щодо праці, звільнення, оплати, участі в наукових конкурсах, незайняття адміністративних посад і т.п.), враховуючи, що: а) на пенсіонерах тримаються рештки науки; б) їхнє становище - безправне; в) багато пенсіонерів є просто друзями дирекцій і давно не дають власної наукової продукції.

3. Скасувати всі доплати за звання і титули. Науковий ступінь може потребуватися для певної посади, але не може бути підставою для підвищення окладу, порівняно з "безтитульними" колегами. Якщо науковець дає більш якісну продукцію, то треба виробити відповідні критерії оцінювання і тоді платити за продукцію. В нашій країні люди часто купують наукові ступені, щоб держава потім їм платила більше. Звідси й коріння парадоксу - загальна грамотність знижується, а вчених стає більше. Звання і титули в нас використовуються як пережитки "совка". Титул - дуже часто індульгенція від праці, а в розвинених країнах так: які б не були попередні заслуги - працюй, а то звільнять. Як писав відомий академік
П. Капиця в листі Сталіну: є тільки один спосіб бути попереду - це завжди швидко йти.

4. Негайно відкрити в Інтернеті всі звіти наших учених (хоча б за останні 15 років), отримані в рамках бюджету і грантів. Суспільство має знати, за що воно платить гроші. Чомусь державна американська (стратегічна!) аерокосмічна організація NASA тримає звіти у вільному доступі для всього світу; матеріали з ядерних досліджень і з обґрунтування безпеки атомних електростанцій Американська агенція з ядерного регулювання (NRC) надає у вільний доступ. Чому тоді звіти українських академічних інститутів закриті? Відповідь: часто наші наукові королі - голі, гранти розподіляються між своїми, звіти дублюються за різними програмами і є морально застарілими.

5. Кардинально зменшити кількість журналів, узаконених для атестації науковців. Журнали, головні редактори яких - адміністратори, не можуть виступати як атестаційні (фахові). Журнал - це незалежна гілка "влади" в науковій сфері, а на Заході - це ще й незалежний бізнес.

6. Щодо рейтингів і критеріїв оцінювання учених. Зараз усі захопилися індексом Гірша (h-index), проте у світовій науковій спільноті тривають гострі дискусії з цього приводу. Погляньте на статті фізиків, які мають 1000 авторів і більше. Якщо кожен з авторів потім один раз процитує цю свою статтю - вона матиме рейтинг 1000. Врахуйте популярну серед учених гру - процитуй мене, і я процитую тебе. Варіант - процитуй директора, і тобі за це нічого не буде. Врахуйте популярні серед деяких галузей науки (а то й журналів) традиції давати посилання на 100 "лівих" статей; врахуйте, що є молоді науки (де все щоразу з початку), і на зміну одній неправильній теорії йде нова неправильна, а цитування і рейтинги - ростуть. Врахуйте, що в "старих" науках придумати нове - це витратити на порядки більше зусиль, а цінність нових знань набагато вища. Тому, перефразовуючи Висоцького, - гірше Гірша може бути тільки Гірш. На мою думку, хороший вчений - це людина, котра з невеликою кількістю співавторів публікується в престижних у своїй галузі фахових журналах, регулярно представляє свої результати на світових форумах, а для технічних напрямів - має хороші контакти і співпрацю з індустріальним сектором.

7. Стосовно наукової молоді. Як не тяжко державі, але тут потрібно змінювати все кардинально. Принцип - надлишковий набір до аспірантури при конкурентній стипендії. Скажімо, інститут у рік набирає 20 осіб із можливістю залишити в себе лише 5. Решта мають право і можливість (потребує узгодження на урядовому рівні) претендувати на престижні посади у відповідних галузях промисловості. Це дасть поштовх індустрії. Саме індустрія, а не наука, є локомотивом прогресу. Грамотна індустрія формулює завдання для науки - а це основне.