Таємні матеріали

Захоплююче заняття — читати списки охочих потрапити в дійсні члени вітчизняної академії наук. Шанс «обакадемитися» прагнучим надається раз у три роки, тому пристрасті довкола виборів вирують не на жарт, а номінантами стають екзотичні навіть для нашої країни персонажі.

Отож нинішнього року керівництво НАНУ позбавило наукову й ненаукову спільноту можливості ознайомитися зі списками претендентів по відділеннях. На офіційному сайті академії — ані слова про кандидатів, як це було ще 2006 року, і навіть нічого поки що про результати останніх виборів. Висновок напрошується один: мабуть, осіб, котрі не відповідають загальновизнаним критеріям, серед кандидатів було забагато. Тому, очевидно, ні претендентам, ні президії не хотілося попереднього розголосу.

Ну навіщо академії обговорення у ЗМІ, навіщо їй суспільний резонанс стосовно окремих достойників. Навіщо нервувати шанованих людей, особливо якщо вони з народних депутатів чи великих чиновників? Чого доброго доведеться їм, бідолашним, напружуватися, запобігати небажаним публікаціям, що дозволив собі три роки тому один із народних депутатів — кандидат в академіки. Правда, тоді це не допомогло йому досягти мети. Ось і нинішнього року третій «підхід до снаряда» маститого претендента виявився невдалим — загальні збори НАНУ знову його прокотили. На жаль, не вдалося з’ясувати з офіційних джерел, чи змінив «науковий універсал» черговий раз відділення НАНУ, через яке балотувався.

Дарую ідею: скасувати таємні вибори на загальних зборах НАНУ — хоч і дуже слабкий, але все ж таки бар’єр для чиновників. Якщо вже Конституцію України в нас переписують усі кому не лінь, то що варто зацікавленим народним депутатам (котрим гостро не вистачає депутатських зарплат і доходів від власного бізнесу, тому хочеться ще й академічну довічну надбавочку приторочити), простимулювати зміну статуту НАНУ, ухваленого у квітні 2002 року. Запевняю вас, у чиновників відразу ж відпаде багато проблем, пов’язаних із виборами в академію. Тоді під час відкритих голосувань від решток академічної сміливості не залишиться й сліду: більшість слухняно проголосує за можновладних здобувачів.

У державі, де надбанням громадськості стають конфіденційні комерційні контракти двох господарюючих суб’єктів, таємні доручення президента, що мають стосунок до торгівлі зброєю, — виявляється, є особливо охоронювані таємниці, пов’язані з діяльністю НАНУ. А навіть же в часи радянського тоталітаризму ця структура пишалася демократичністю процедур і прозорістю. Що ж, достойний подарунок зробила президія НАНУ до 90-річчя своєї організації та свого президента. Може, варто було б і захисти всіх дисертацій зробити абсолютно закритими, щоб здобувачі з народних депутатів та чиновників почувалися зовсім комфортно?

У радянські часи, приїжджаючи до Тбілісі, я завжди потішалася, коли кожен таксист показував «палітурки» члена Спілки кінематографістів або майстра спорту. А інколи — відразу два дипломи. Це була така мила й наївна компенсація підсвідомого комплексу меншовартості. Очевидно, йдеться до того, що невдовзі і в нас кожен депутат зможе показати документи академіка, а кожен таксист — кандидата наук і народного артиста. Все ж таки ми серйозно виросли і змужніли за роки незалежності!