ЩОБ ЦИРКОНІЄВИЙ «МЛИНЕЦЬ» НЕ ВИЙШОВ ГРУДКОЮ...

У голосах українських економістів, які навідуються до США, нерідко можна почути нотки розгубленості, мовляв, куди не глянь — скрізь китайські, малайзійські або японські товари. Невже американці здають позиції на власному ринку? Утім, профіцит бюджету, стрімкий розвиток передових галузей свідчать, швидше, про те, що в економіці США відбуваються важливі структурні зміни. Штати, очевидно, готові поступово поступитися іншим країнам значною частиною виробництва товарів, які раніше вважалися ознакою вищого індустріального рівня розвитку. Натомість «нарощують м’язи» на інших напрямах, для чого залучають інтелектуальний потенціал з інших регіонів світу. Найрозвиненіша країна планети збирає до себе звідусіль усе талановите, ініціативне, творче. Решті світу вона великодушно залишає можливість займатися другорядними речами: випускати шкарпетки, каструлі, видобувати сировину...

За відсотком китайського текстилю, тайванської електроніки та продуктів турецького сільського господарства на власному ринку ми, мабуть, уже перегнали США. Ось тільки який зустрічний економічний потік ми протиставили цьому, щоб не жити на виплат і не начепити на шию нашим дітям непідйомне ярмо боргів?

В Україні різні депутатські групи одна за одною створюють програми прискореного розвитку країни. У них пропонуються відповіді на поставлене запитання. Перш ніж почати їх обговорення, не зайве розібратися в тому, які перспективи має промисловість, що сьогодні лежить в основі нашої економіки. Виробництво металу в цьому ряду посідає найважливіше місце. Проте, як відомо, продавати цей товар дуже нелегко, і перспективи тут невеселі.

«Чи є в наших металургів щось таке, що було б поза конкуренцією на перебірливому західному ринку?» — з таким запитанням кореспондент «ДТ» звернувся до завідувача відділу електронно-променевих технологій Фізико-технологічного інституту металів і сплавів доктора технічних наук Сергія Васильовича ЛАДОХІНА.

— Не без подиву можу стверджувати, що навіть сьогодні, після стількох років руйнування, дивовижна країна, в якій ми живемо, ще здатна створити і найкращий підводний човен, і незрівнянну ракету для польоту в космос, — з такої преамбули розпочав свою відповідь Сергій Васильович.

— Що стосується балету й ракет, у нас завжди все було, так би мовити, гаразд. А як щодо звичайного автомобіля, ну хоча б тролейбуса, в гіршому разі?

— Таке питання не можна розглядати побіжно, тим більше що, можливо, ми не за те взялися, з чим добре вписалися б у світовий ринок. Україна цілком могла б будувати чудові кораблі, прохідницькі комбайни, велетенські екскаватори, добротні тролейбуси, тепловози та інше дороге й важливе устаткування. З усім цим ми б мали на світовому ринку досить пристойний вигляд. Навіщо треба було все валити і братися за інші речі, приміром за виробництво легкових автомобілів? Зрозуміло, що практично в новій справі відразу на світовий рівень вийти складно.

Утім, ще не все втрачено — у нас є найкраще в СНД машинобудування. Ну й, звісно ж, класні, найкращі у світі металурги. Вони не винні, що далеко не все вдавалося використовувати й за часів Союзу. Але не гріх згадати, що саме в нас провели перший безперервний розлив сталі, перше паровипарне охолодження в мартенівських печах. Ми були піонерами і в розробці електроннопроменевої плавки, створенні електрошлакового процесу. Американці на десять років відставали від нас.

Нині на часі гідно оцінити перспективність розробок — для індустрії нового століття принципово важливі два метали: титан і цирконій. За різними даними, були періоди, коли титану в Україні споживали від 8 до 15 тисяч тонн. В нас у Запоріжжі на титаномагнієвому комбінаті одержували губку, а вироби з неї випускали на Уралі.

Тепер дедалі популярнішою стає ідея налагодити власне виробництво. Активно дискутують, як це краще зробити. Для виробництва титану світова практика використовує дугову переплавку. Ми можемо запропонувати промисловості електроннопроменеву переробку. Цей процес дорожчий, але він дає якісніший титан. І, схоже, тут справа зрушила з місця — в Інституті електрозварювання імені Є.Патона вже працюють у цьому напрямі. З’явилися й фірми, які створюють невеличкі заводи з одержання титанових зливків.

— А тим часом наймогутніший завод у Запоріжжі з виготовлення титанової губки розвалюється?

— На сторінках «ДТ» фахівці гостро дискутували на цю тему. Вважаю, переконливої крапки в тій розмові не поставлено. Але я волів би докладніше розглянути проблему цирконію, бо про неї всерйоз не йшлося, а тут виникає надзвичайно цікава ситуація. Є всі умови для того, щоб Україна з невеликими витратами і з величезною вигодою для себе організувала дуже перспективне виробництво. Проте спершу давайте розглянемо науково-економічні передумови розвитку цього напряму.

Коли почала розвиватися атомна енергетика, виникла проблема — який матеріал може витримати надзвичайно складні умови експлуатації в ядерному реакторі. Дослідження показали, що лише цирконій та його сплави мають усі необхідні для цього властивості: у них висока температура плавлення, хороші механічні властивості, висока хімічна стійкість, вони не поглинають теплових нейтронів, не кородують. Природа ніби спеціально створила метал для ядерної енергетики. Цирконій — основний метал для тепловидільних елементів — ТВЕЛів. Сьогодні на світовому ринку кілограм цирконію коштує 30 доларів.

Такі американські кити індустрії, як Вестінгауз, Дженерал Електрик, фірми у Франції створили заводи з виготовлення виробів із цирконію. В Радянському Союзі така промисловість також розвивалася. Її створення — справа непроста, позаяк цирконій — хімічно активний метал. Він поглинає кисень. Навіть горить. А зливок із нього потрібно нагріти, прокувати. У колишньому Союзі функціонувало цирконієве електролітичне виробництво в Глазово, де технологія отримання металу різнилася від світової. Власне, у країні працював цілий комплекс, у якому на частку України припадало одержання цирконію. Воно було налагоджене в Дніпродзержинську. Там також існувало альтернативне виробництво цирконію для досліджень. Для його одержання застосовувалася оригінальна технологія кальцій термічного відновлення, при якій метал виходить у вигляді млинця завдовжки міліметрів 700 і заввишки 200 мм. Такий «млинець» дуже зручно переплавляти електронним променем. При цьому метал вдається рафінувати. Групі українських учених, в основному з Інституту електрозварювання імені Є.Патона, ще в радянський час дали Державну премію за цю розробку. Але вона була, що називається, про запас.

Про цю технологію згадали, коли купівля ТВЕЛів виявилася нам не по кишені. Так склалося, що росіяни випускали весь комплекс і постачали такі елементи на наші атомні станції. Проте в Україні є власний уран, налагоджено виробництво цирконію, створено хімічну переробку, є необхідний машинобудівний парк, чудовий трубний інститут, підприємства з прокатки труб. Тобто в нас є абсолютно все для того, щоб налагодити самостійне виробництво ТВЕЛів. Більше того, наша технологія має значні переваги, зокрема й економічні — не треба ставити стани, не потрібне ковальське устаткування, вакуумні печі. На дніпродзержинському заводі вже переоснащено піч, і він готовий хоч завтра почати лити метал, а в Дніпропетровському трубному інституті кататимуть необхідні трубні заготовки.

— За які гроші все це робиться, адже НАНУ бідна, як церковна миша, навіть прискорювачі вимкнено для заощадження енергії?

— Можна тільки дивуватися особливостям технічного прогресу в наших умовах. Візьміть доповіді вчених сорока-п’ятдесятилітньої давності. Тоді американці не могли повірити в надійну роботу приладів, виготовлених у нас за копійки, на примітивному устаткуванні. Я не раз був свідком того, як вони перевіряли наші результати, гадаючи, що це блеф...

— Колись академік Борис Веркін розповідав мені, як він привів американців до себе у Фізико-технічний інститут низьких температур, щоб продемонструвати їм високий рівень робіт працівників. Цей показ був дуже важливий — учений хотів налагодити стосунки з американськими колегами. Перед цим візитом довелося докласти чималих зусиль, щоб наші «особісти» дозволили показати засекречені лабораторії. Але ефект вийшов протилежний — американці образилися на академіка, мовляв, розраховували на відвертість, а ви нам показуєте замість приладів мотлох, на якому нічого серйозного зробити не можна...

— Ми на це наштовхувалися не раз. Та й те, на чому ми здійснюємо революційну технологію, може шокувати західного дослідника. Нашу технологічну лінію створено зі старих, ще «гедеерівських», печей для плавки й литва і приблизно такого ж устаткування. Взагалі це неймовірно, що Україна з таким допотопним устаткуванням — єдина країна у світі, яка володіє променевою гарнісажною плавкою та ще й з унікальним електромагнітним способом перемішування металу. При такій технології ніщо не забруднює метал!

— Можете пояснити, в чому ідея?

— Пояснити технологію можна з допомогою звичайної кухонної термінології: беремо мідну водоохолоджувальну каструльку, завантажуємо її у вакуумі металом. Електроннопроменева гармата великої потужності плавить його потоком електронів. Завдяки вакууму відбувається інтенсивне очищення від газів, домішок. На міді утворюється гарнісаж — металева кірка, яка захищає його від розплавленого металу. Мідь використовуємо тому, що вона має високу теплопровідність. Краще б срібло, але дорого. Під час плавлення метал набуває нових чудових властивостей.

На жаль, у металах, які виплавляються в світі, рік у рік збільшується вміст шкідливих домішок. А під час електроннопроменевої плавки можна отримувати особливо чисті метали. Технологія надзвичайно цікава. Я доповідав про неї на багатьох міжнародних конференціях...

— Не боїтеся, що американці зроблять у себе щось подібне?

— На щастя, вони дуже самовпевнені. Їм важко повірити, що щось значне може народитися десь поза американськими лабораторіями. Це непогано захищає нас, бо на жоден інший захист сьогодні розраховувати не доводиться.

— Чи вдасться налагодити виробництво цирконію вашим способом в Україні?

— Устаткування вже зібране й практично готове до роботи. Зараз заклопотані тим, де знайти гроші, щоб заплатити хоч мінімум людям, які литимуть цирконій. А поки що ми втрачаємо кадри. Аспіранти йдуть на іншу роботу, знову набираємо — і знову йдуть. Така невесела дійсність...

Існують сфери діяльності, розвиток яких ніхто, крім держави, забезпечити не може. Допомога Сороса та все інше — це допомога, але не більше того. Якщо на цих напрямах немає серйозної державної підтримки, все гине. Якщо держава хоче, щоб у молодого покоління була перспектива, вона повинна розвивати освіту. Дитячі будинки — також не справа приватників. Те саме і з наукою. Будь-яка розвинена країна, піклуючись про своє майбутнє, вкладає сюди гроші. Приміром, у США є безліч фондів, але держава вкладає свої 3% ВВП у розвиток науки...

Виробництво ТВЕЛів в Україні потрібно організувати хоча б тому, що ми володіємо новою технологією виробництва цирконію, прогресивнішою, порівняно з тією, яку використовують у світі. Ми зможемо вийти зі своєю продукцією на світовий ринок, бо вона буде значно дешевшою.

Ми домовилися з росіянами, що вони прокатають із одного й того самого металу, але за нашою і своєю технологією труби, щоб порівняти їхню якість. На це вже було виділено кошти (позаторік), підписано контракт. Але все розсипалося у прах — зняли одного міністра, призначили іншого. Для нас це трагедія — коли міністра знімають, все зупиняється. Ми вже втратили рік, потім другий... Тепер третій рік втратимо, бо прийшов новий міністр.

— Хто-небудь з уряду кваліфіковано зацікавився цією проблемою?

— Ставлення відповідальних чиновників різних українських урядів до цієї проблеми було малопродуктивним. За винятком Юлії Володимирівни. У мене дуже непросте ставлення до пані Тимошенко, але коли вона обіймала посаду віце-прем’єра, то показала себе значно більшим професіоналом, ніж решта управлінців, які відали цим питанням до неї і після.

За моєї пам’яті в ПЕК змінилися три міністри, й кожен починав руйнувати зроблене попередником. Таке відчуття, ніби ми в божевільні живемо. На тверезу голову зрозуміти те, що в нас робиться, взагалі неможливо...