ПОГОВОРИМО ПРО ПОГОДУ ЧИ ПРО ІННОВАЦІЇ?

Лютий 2003-го на часі оголошувати «інноваційним місячником» — безліч організацій, міністерств і просто значних чиновників саме на цей місяць запланували різноманітні заходи, присвячені інноваціям. Очевидячки, перше невелике зростання в економіці зчинило в адміністративній склянці справжню бурю. З чиєїсь подачі пояснити економічні успіхи вирішили не якимось випадковим збігом обставин, а серйозними стратегічними досягненнями. Ясна річ, кращого твердження, ніж те, що країна стала на «інноваційний шлях розвитку», не вигадаєш.

Останніми роками в лексиконі горішніх ешелонів влади зажили популярності словосполучення «передова наука», «інноваційна політика», «випереджаючий розвиток». Цей галас поховав під собою навіть ті починання, які могли привести до реальних результатів. Так, енергійні спроби Української інноваційної компанії торік створити Банк реконструкції та розвитку України для фінансування інновацій, як і всі її зусилля організувати мережу регіональних компаній та інші складові інноваційної інфраструктури в країні, потонули в болоті обіцянок Президента та необов’язковості Кабміну.

Експертний аналіз наших «економічних досягнень» показав: лише 4 відсотки (!) продукції, яка випускається в Україні, можна вважати інноваційною. Сміх і гріх — у менш розвиненій країні цей показник принаймні на порядок вищий. Те, що ми фактично маємо, — свідчення величезного регресу, дикого відставання, краху.

Проте, з усього видно, це владоможців не бентежить, оскільки всі нині зайняті надуванням чергових мильних бульбашок. Приміром, пустили поїзд Київ—Харків без зупинок, який рухається з допотопною швидкістю 108 км/год. І, захлинаючись, розповідаємо всім про пуск «швидкісних поїздів» (хоча у світі вони їздять зі швидкістю 150 км/год. і більше). Не втомлюємося хвалити себе за передові літаки та українську авіапромисловість, яка має величезні перспективи. Нестиковка в малому — літаки, що їх пілотують навіть аси-випробувачі, дедалі частіше не дотягують до аеродромів... Найтривожніше — від суспільства приховується головне: ці події — не випадковість, а закономірний наслідок трагічного становища науки в країні...

Нині готується спільне засідання президії НАНУ та колегії Мінпромполітики. На ньому розглядатиметься питання про те, що НАНУ може запропонувати промисловості, зокрема електронній. Про це розмова оглядача «ДТ» з академіком НАН України Антоном НАУМОВЦЕМ.

— Збираю, — повідомив Антон Григорович, — перспективні розробки різних інститутів. Намагаюся підібрати таке, що було б «по зубах» залишкам нашої промисловості — треба за щось реальне вчепитися й не дати загинути тому, що ще дивом збереглося. Ви ж знаєте — електронна промисловість відставала і в радянський час, а за останнє десятиліття її знищено майже на пні — залишилися крихітні острівці.

— Можна відразу ж спрогнозувати небезпеку, яка підстерігає вашу доповідь на колегії Мінпромполітики: пропозиції схвалять, але щойно полічать, скільки буде потрібно коштів на реалізацію розробок, відкладуть їх у найдальшу шухляду. Реальних грошей на стратегічне завдання, навіть надважливе для держави, ніхто не виділятиме...

— При здійсненні будь-якої програми впровадження, як свідчить досвід багатьох країн, на кожен наступний крок після виявлення ефекту витрати в лабораторії зростають приблизно на порядок. Усе це слід розуміти, перш ніж обраховувати реальні видатки.

— Можливо, вирятують технопарки? Проте для успішного доведення ідей до виробництва потрібно принаймні п’ять-шість і більше років. На розкручення якоїсь ідеї протягом такого часу в Україні кожному забракне терпіння...

— На мою думку, експерименти з технопарками в нас на початковій стадії. Ще належить попрацювати й зрозуміти, що вони можуть дати і як їх оптимально організувати. Взагалі, це закономірність — учені, зробивши перспективне відкриття, далеко не завжди можуть його реалізувати. Від учених не можна вимагати, щоб вони були чудовими бізнесменами, маркетологами й самі ефективно впроваджували свої розробки. Це вже інші фахи, і те, що вони інколи поєднані в одній людині, не правило, а виняток. Як рідкісний позитивний приклад можна навести досвід академіка Юрія Глєби, який блискуче займається генною інженерією й водночас налагодив успішний бізнес у США та Німеччині. Проте сприймаймо цей приклад тверезо — це щасливий виняток.

— Ви підберете кілька пропозицій із галузі електроніки для Мінпромполітики, а хто потім вирішить, що ось на цю конкретну ідею треба виділити необхідні кошти і почати випускати продукцію?

— По суті, у нас майже немає незалежних експертів. Нині в інноваційних справах, у проектах, науково-технічних програмах загострилася проблема науково-технічної експертизи. Я двадцять один рік пропрацював відповідальним секретарем редколегії «Українського фізичного журналу». Це було в основному ще в радянські часи, і тоді наш часопис рецензував увесь Союз. У цьому полягала величезна перевага, бо статтю, зроблену в київському інституті, об’єктивно відрецензувати у нас важко. У Києві всі одне одного знають, приятелюють... Або ворогують, що також не полегшує справи. Тоді ми йшли таким шляхом: статтю, зроблену в Києві, посилали в Москву чи в Ленінград, Новосибірськ, Тбілісі, Тарту... Тоді навіть увінчані титулами люди, котрі слабше спрацювали, отримували справедливі рецензії. Це відразу піднімало планку журналу...

До речі, і за кордоном є проблема з рецензуванням. Але вони можуть собі дозволити надіслати статтю на рецензію з Німеччини найкращим фахівцям до Англії, Швейцарії чи до США. Так, коли розподіляють асигнування в товаристві Макса Планка, для розгляду робіт створюють комісію, куди входять експерти з різних країн. А в нас на експертах заощаджують. Але, як відомо, скупий платить двічі.

До прикладу — це моя особиста точка зору, — під час розподілу коштів Інноваційного фонду експертизу не було проведено об’єктивно. Відтак задумане дало надзвичайно низький ефект. Тобто гроші не потрапили до рук людей, котрі могли виконати ці роботи добре...

— А можливо, і не було реальної зацікавленості в об’єктивній експертизі?

— Чинників багато, однак невдачі не повинні зупиняти. Адже іншого шляху, крім інноваційного, країна не має. Кілька років тому комісію з так званих критичних технологій НАНУ очолював академік Віктор Трефілов, нині покійний. Тоді відібрали досить багато проектів, які могли б звільнити Україну від імпорту певних критичних технологій та виробів. Проте все це не здобуло підтримки.

Ще кілька разів складали переліки наукових досягнень. До списків потрапляли 3, 5, 10 хороших технічних пропозицій від кожного інституту. Були б тільки гроші на реалізацію! Але їх ніколи не було...

— Ви не виключаєте, що й новий список пропозицій, над яким зараз працюєте, — ще одна чиновницька вигадка «для галочки»?

— ...

— Розумію, ви не налаштовані на критичний лад. Тоді поговорімо про досягнення НАНУ — в академії є роботи, які ще виконуються на хорошому рівні. Що їх відрізняє від інших?

— Це, як правило, дослідження, щодо яких налагоджено співпрацю із зарубіжними організаціями. Наука, особливо якщо говорити про фізику чи ще більшою мірою — про біологію, нині різко подорожчала. Робота на атомно-молекулярному рівні — нанофізика, наноелектроніка, нанотехнології — коштує недешево. Тут важливий робочий інструмент — установка молекулярно-променевої епітаксії. У ній є монокристалічна підкладка й цілий набір випарників, які дають ті або ті атомні пучки. Атоми скеровуються на мішень (підкладку) й висаджуються в потрібній кількості й у певній послідовності. Можна підібрати температурні режими й виростити те, що потрібно.

Коштує така установка (навіть якщо вибрати досить середній агрегат, а не з суперпараметрами) близько мільйона доларів! Ясна річ, купити її ми не в змозі. В Україні працює єдина така установка, придбана ще за радянських часів у складчину інститутами: фізики, напівпровідників, фізхімії та хімії поверхні. Приписана вона до Інституту хімії поверхні. Виробили її в Новосибірську, де свого часу було організоване виробництво таких установок з ініціативи виняткової людини, професора Сергія Стеніна. Це була світла особистість — чудовий учений і ділова людина. Ось, до речі, ще один нетиповий приклад того, як в одній людині поєднався вчений і чудовий менеджер. Досі установка, створена Сергієм Івановичем, працює — єдина на всю Україну!

— У чому ж вихід?

— Росіяни пішли таким шляхом: виділяють кошти й купують сучасні установки за кордоном. При цьому вони встановлюють їх в одній установі, але віддають у колективне користування. Таким чином багато російських учених, особливо молодих, отримують можливість працювати на сучасних установках у себе в країні. Росіяни не так розкішно живуть, як учені на Заході чи в Японії, тому намагаються організовувати лабораторії колективного користування, які дозволяють підтримувати рівень і тренувати фахівців.

Відсутність сучасного устаткування призводить до того (і треба це відверто визнати), що ми вже не можемо не лише проводити дослідження на високому рівні, а й готувати у себе спеціалістів сучасного рівня. Українським студентам ні на чому проходити лабораторні практикуми. У нас часто можна почути: мовляв, у науці устаткування бракує, а з освітою в нас усе гаразд... На жаль, це не так! Принаймні якщо в теоретичній підготовці з цим ще якось можна змиритися (хоча теорія у відриві від досвіду починає «голодувати» й вироджуватися), то що стосується сучасного експерименту — його не поставиш без сучасних приладів!

Колега з Бонна років зо два тому надіслав мені вирізку з місцевої газети, в якій описано заходи, вжиті Німецьким фізичним товариством для пропаганди фізики серед населення. Німецькі вчені вирішили буквально йти «в народ». Для цього вони домовилися з керівництвом... супермаркетів рекламувати сучасну фізику там, куди люди йдуть по покупки. З цією метою використали сканувальний тунельний мікроскоп, який дозволяє роздивитися окремий атом. До речі, ці мікроскопи вже є в кожній солідній американській та в багатьох європейських школах.

До речі, німці не вперше демонструють, як треба залучати людей до науки. На початку ХХ століття вони першими у світі використали кіно для пропаганди науки. Ось і нині в Німеччині знову вдаються до нетривіальних методів, щоб зробити фізику популярною наукою...

P. S. Але це їхні проблеми, нам вони можуть видатися фантастикою. А в нас сьогодні дедалі більше підстав підозрювати, що останню надію інноваційного розвитку найближчим часом буде остаточно поховано (принаймні до майбутніх президентських виборів). Не виключено, що й кошти Інноваційної компанії незабаром «роздерибанять» і надалі балачки наших чиновників про інновації в Україні стануть чимось на кшталт британської звички починати серйозну розмову фразами про погоду: ні до чого не зобов’язує і все-таки — ніби цивілізовані люди...