Перегнати не наздоганяючи

Тема економічного й інноваційного прориву не сходить зі шпальт «ДТ». Різні автори вже неодноразово говорили про роль освіти й науки в таких планах, про необхідність їх комерціалізації та пов’язані з цим можливості, що відкриються перед Україною. Однак вирватися з площинного, двомірного бачення цих надзвичайно важливих чинників зростання у багатомірність економічної політики, яка відповідала б духові часу, вдавалося не багатьом.

Глава Ради конкурентоспроможності України і президент Міжнародного інституту менеджменту (МІМ-Київ) Юрій ПОЛУНЄЄВ упевнений, що йому вдалося створити не теорію, не формулу, не стратегію, а саме технологію економічного прориву. Оглядач «ДТ» зустрівся з Юрієм Володимировичем і поставив йому кілька запитань.

— Сьогодні дискусії про те, як нашій країні прокласти шлях у майбутнє, зводяться практично до одного — забезпечення стійкого високого економічного зростання. У чому полягає ваш рецепт?

— Зараз у нас рівень ВВП на душу населення — один із найнижчих у Європі. Тому нам потрібне динамічне і стійке зростання. Тільки це дозволить перевести економіку й країну в нову якість, дасть можливість у досяжній перспективі ввійти в коло країн, котрі можуть вважати себе кандидатами в ЄС за цим основним показником.

При цьому слід розуміти, що рушійна сила конкурентоспроможності країни — не бюджет, не хороша робота профспілок, не громадянське суспільство і навіть не добра воля влади, а бізнес і приватний сектор. Тому основа економічного прориву — це розрахунок системних рішень державної влади з формування конкурентоспроможного середовища для вітчизняного бізнесу й інвестицій у нові чинники економічного зростання. Ці рішення можна згрупувати у вигляді своєрідних матриць впливу економічної політики на конкурентоспроможність країни.

Перша матриця — ліквідація критичних відставань у регуляторно-інституціональному середовищі, які заважають вітчизняному бізнесу бути ефективнішим. Ефективність бізнесу зумовлюється цілим комплексом чинників — якістю конкурентного середовища, простотою і прозорістю податкового режиму, ефективністю корпоративного управління, розвиненістю ринку капіталів, надійністю банківського сектора, тонко виваженою монетарно-курсовою політикою, якістю управління держфінансами, стимулюванням прямих інвестицій, відкритістю економіки, ефективністю влади...

— Але це ж вирок, тому що про ефективність інститутів влади годі й казати...

— На жаль, однак такого ж самого висновку дійшов і Всесвітній економічний форум у Давосі. А йому можна вірити — це один із провідних міжнародних центрів, де відбуваються рейтингування країн за їхньою конкурентоспроможністю. Україна в рейтингу 2006 р. посіла 78-ме місце з 125. За нами — лише деякі країни Африки, Латинської Америки, деякі невеликі енергозалежні країни СНД...

Якщо проаналізувати окремі складники рейтингу, то побачимо, що найнижчі оцінки Україна отримала з якості інститутів влади й інститутів ринку, за рівнем непрозорості та корупції, відсутності узгодженого стратегічного бачення країни у політикуму. Це дуже серйозний сигнал. Хоча для виправлення становища не потрібні великі інвестиції. Все можна змінити, маючи ті ж таки стратегічне бачення, політичну волю і хоча б деякий рівень суспільного консенсусу.

— Тобто якби 1991 року в нашій країні до влади прийшов системний політик і за ним стояла серйозна політична сила, ми за рівнем життя стали б Швейцарією...

— Ну якщо не Швейцарією, то принаймні чимось на кшталт Словенії. Що теж незле. Але час згаяно. Багато розтринькано і розкрадено. Сьогодні день у день поїзд віддаляється, його потрібно спробувати перегнати, не наздоганяючи. Тобто здійснити горезвісний економічний прорив, якщо ми хочемо, щоб наші діти і внуки жили у країні, якою пишалися б. І тут насамперед необхідно ліквідувати критичні відставання.

— Якщо взяти макроекономічну сферу, то де тут ці критичні відставання, які гальмують конкурентоспроможність?

— Передусім інфляція — за 2006 р. вона становила 11,6%. Це серйозне гальмо для розвитку бізнесу. Такий рівень інфляції робить надміру високими відсоткові ставки, особливо для малого та середнього, а також для інноваційного бізнесу. Я не поділяю думку тих, хто каже, що швидке зростання економіки має супроводжуватися високою інфляцією. Сьогодні за рівнем вартості життя, особливо в центрі, Україна випереджає провідні столиці світу. А середня зарплата тут у десятки разів нижча.

Друга проблема — вкрай несправедливий розподіл національного багатства: з одного боку, країна за купівлею найдорожчих автомобілів і предметів розкоші виходить на перші місця у світі, а з іншого — 30 відсотків населення живе у злиднях. Ще 50 відсотків населення вважають, що вони перебувають на межі бідності.

Багато важить і рівень валових капіталовкладень та пов’язаний із ним приплив прямих іноземних інвестицій у перерахунку на душу населення. Ці показники також дуже низькі.

До речі, ощадливість населення країни, від якої залежить наявність у банківській системі достатніх капіталів для фінансування реального сектора, — це важлива риса менталітету. Держава, в якій люди тринькають, багатою не буде. Тому стимулювання заощаджень повинно стати предметом пильної уваги економічної політики. Так, країни-«тигри» Південно-Східної Азії мають високі темпи інвестицій, тому що там люди гроші марно не витрачають, вони ретельно їх складають. А ті потрапляють у банківську систему і є дешевим ресурсом для подальшого розвитку.

— Ви можете виписати «рятівний» рецепт для нашої економіки?

— На істину в останній інстанції не може претендувати ніхто. Скажу лише: не вірте нікому, хто каже, що ми завдяки перерозподілові бюджету країни зможемо підвищити її конкурентоспроможність. Вона має формуватися передусім ефективним і динамічним національним бізнесом. Тут основними інструментами повинні стати грамотний менеджмент, добре підготовлені працівники, ефективне і прозоре корпоративне управління, адекватна капіталізація, інвестиції в нові технології, у тому числі енерго- і природозберігаючі, та інноваційність. А джерело для всього цього — корпоративні прибутки, ринок капіталів і правильні стимули, створювані державою. Потрібно, щоб бізнес вкладав зароблене не в офшори, нерухомість у Лондоні чи туристичні проекти в Туреччині, а в розвиток тих чинників, які можуть зробити його конкурентоспроможним у глобальному середовищі.

Потрібно, щоб у компаній залишалося вдосталь грошей для інвестицій, а держава і, головне, — люди розуміли, на що і як витрачаються бюджетні гроші. Про що ми можемо говорити, якщо навіть та незначна частина ВВП, призначена для інвестицій в освіту, науку, охорону здоров’я, яку держава розподіляє через бюджет, найчастіше неефективно проїдається, а не вкладається в ефективний розвиток цих надзвичайно важливих чинників зростання?

Фінляндія здійснила економічний прорив за 20 років. До того вона була «країною лісорубів», тобто з дуже нерозвиненою структурою економіки. Однією з найбільш конкурентоспроможних країн світу значною мірою її зробив той факт, що вона забезпечила населенню країни (незалежно від того, де воно живе — у великому місті чи на хуторі за Полярним колом) однаковий доступ до якісної освіти: середньої і вищої. Незважаючи на високий загальний рівень податків, бізнесу створили умови, в яких він став вкладати гроші в інтелект, інновації та розвиток сучасних кваліфікацій своїх працівників. Корупцію в суспільстві звели практично нанівець. Ще одне чудове досягнення фінів полягає в тому, що вони взялися за економічний прорив на початку 1990-х, перебуваючи в кризі, коли банківська система перебувала в дуже непростому становищі.

— Чи є ниточка, за котру й нас можна було б витягнути з болота?

— Технологія економічного прориву певною мірою і пропонує таку ниточку. Вона містить усього чотири матриці для економічної політики: перша — все, що забезпечує найкомфортніше середовище для бізнесу і, до речі, досягається без серйозних інвестицій. Друга — побудова економіки знань як основної сфери державних і приватних інвестицій. Цілком зрозуміло, що бізнес ХХІ століття потребує зовсім інших навичок і кваліфікацій, аніж бізнес 70—80-х і навіть 90-х років минулого століття. Ці навички повинні формуватися. Наприклад, нам потрібна, зокрема, і принципово нова система професійно-технічної освіти.

Буш уже кілька років невтомно повторює: якщо Америка хоче бути конкурентоспроможною, потрібно вкладати державні асигнування у поліпшення освіти та фундаментальні дослідження. І він має рацію. При цьому американський президент підкреслює: слід розвивати математику, фізику, біотехнології.

У нас же колись ці сфери були розвинені добре. Цей колосальний капітал дістався у спадок незалежній Україні. І не можна допустити, щоб він постійно піддавався ерозії. А тепер запитайте: хто хоче бути фізиком чи математиком або хорошим інженером-механіком? Усі — економісти й політологи.

Ще один важіль прогресу — корпоративна, або прикладна, наука. Але про який розвиток корпоративної науки чи про яке зближення науки з бізнесом можна говорити, якщо компанії не можуть включити в собівартість витрати на НДДКР, на навчання кадрів? Саме тому в нас бізнес вкладає мізерно мало в науку, всього один відсоток в освіту, тоді як на Заході не менше 40 відсотків у загальних витратах вузів припадає на підтримку бізнесу. І знову впираємося в оподаткування. Потрібна докорінна реформа самої філософії оподаткування, приведення його у відповідність до міжнародних норм та принципів.

Друга матриця повинна забезпечити інвестування в нові чинники зростання і сприяти тому, щоб бізнес і суспільство отримували інтелект, інновації, кваліфіковані кадри, робочу силу, яка відповідала б попиту й викликам часу.

Держава також повинна брати участь у розвитку інновацій, адже це дуже ризикована сфера, але не таким чином, щоб ця стаття фінансування стала ще однією дірою в бюджеті. Потрібно забезпечити прозорість, відсутність корупційних схем, конкурентність. Досить згадати технопарки, які здебільшого так і не стали ні джерелом формування технологічних кластерів, ні своєрідними островами зростання.

Без реалізації третьої матриці ТЕП також неможливо здійснити прорив, про який заговорили сьогодні представники різних гілок влади. Йдеться про забезпечення сталого розвитку, тобто цілеспрямовану політику впровадження енергобезпеки, енергозбереження, захисту довкілля, формування високого рівня охорони здоров’я, підвищення якості товарів та послуг, якості життя в цілому. Крім того, заходи в рамках третьої матриці ТЕП мають бути спрямовані на стимулювання «соціально відповідальної конкурентоспроможності».

— Багато залежить від того, вірить нація політикуму чи ні. У ситуаціях, коли потрібно за волосся витягувати себе з болота, багато важить розуміння стратегічних цілей розвитку. Чи є воно в українському суспільстві?

— Відповідаючи на це запитання, ми впритул наближаємося до четвертої матриці ТЕП — «соціальної згуртованості». Що ми розуміємо під соціальною згуртованістю нації? Два параметри — рівень соціальної інклюзивності, тобто протидії соціальній і культурній дискримінації, ліквідації майнової диференціації, залучення в соціальну тканину всіх без винятку категорій людей, і розвиненість соціального капіталу. А це насамперед — комплекс цінностей, що їх поділяють усі соціальні групи і які створюють між цими групами критичну масу довіри та можливість взаємодії.

До речі, немає нічого дивного в тому, що поняття соціального капіталу поки що не дуже відоме в Україні. Відомий філософ і економіст Френсіс Фукуяма, один із теоретиків цього поняття, у ході свого недавнього візиту до Києва розповів, що були часи, коли в існування соціального капіталу не вірили колеги на Заході. А сьогодні цей капітал, як найважливішу складову економічного розвитку, й намагаються в різних країнах якомога точніше вимірювати і посилювати, розуміючи, що створення економіки знань багато в чому залежить від нього. Тож, як бачите, все розвивається.

Наприклад, американська мрія базувалася на об’єднанні людей навколо ідеалів консьюмеризму, тобто побудови суспільства споживання. Нам, можливо, ця ідея й не видасться особливо достойною (ми, напевно, більшою мірою ідеалісти та мрійники), однак вона об’єднала американців і вдихнула в них енергію. Національна ідея необхідна і нашій країні. Це, коли хочете, державна релігія, що надає нації пасіонарності і примножує суспільну енергію творення. З’являються спільна мета, мотивації, і різнорідне суспільство стає згуртованішим.

— З чого має складатися національна ідея у нас? Шаровари? Вареники? Сало, оспіване Поплавським?..

— Не слід примітизувати, але й не треба заперечувати, що наша національна культура — це традиції, необхідні у здоровому сучасному суспільстві. Але їх замало для формування сучасної об’єднавчої національної ідеї. Більшість українського населення досить урбанізована, й етнографічний компонент не замінить міську культуру. Не лише урбанізація, а й розвиток глобального світу вимагають від країни зайнятися сучасними питаннями суспільства епохи хай-тек.

Тому Рада конкурентоспроможності України дійшла висновку, що національною ідеєю (мрією) для нашої країни може стати її конкурентоспроможність у світі. Перевага такої ідеї — її універсальність, жодна політична сила не відкине її. Коли ми опублікували цю ідею перед виборами, вона була відбита у багатьох партійних політичних платформах. Її плюс і в тому, що вона дуже проста.

Після створення Ради конкурентоспроможності України росіяни стали активно пропонувати нам співробітництво. Сьогодні конкурентоспроможність є стрижнем державної доктрини Росії, що хоче стати країною, яка не лише торгує газом і нафтою, а й виробляє інтелектуальний капітал. При уряді РФ створено Раду з конкурентоспроможності та підприємництва. Впевнений, що наступник Путіна піде тим самим шляхом.

Відомо, як спортивні перемоги об’єднують націю. І в Західній, і в Східній Україні серця б’ються в унісон, коли на міжнародних змаганнях піднімається український прапор. Чому ж ми не розкручуємо наших успіхів у бізнесі, науці, інноваціях, освіті, не робимо це предметом гордості для народу? Ми — талановита нація і маємо багато інтелектуальних досягнень, які можуть послужити основою майбутньої високої конкурентоспроможності. Досить приглянутися до перемог на міжнародних олімпіадах з математики та інших предметів представників Малої академії наук. На таких перемогах можна будувати національну самосвідомість. Це те, що могло б об’єднати націю і надати політикуму простір для маневру під час проведення болісних структурних реформ.

— Хтось в уряді ознайомлений із вашими ідеями?

— Прем’єр-міністр ознайомлений і, вочевидь, сприймає їх. Недавно в Херсоні на заводі він говорив про конкурентоспроможність країни та економічний прорив. Мені відомо також, що президент Ющенко ознайомився з нашим «Монітором конкурентоспроможності», і, судячи з повідомлень, ідея конкурентоспроможності країни ляже в основу його послання до нації і Верховної Ради, яке зараз готується. Такі ідеї й повинні визначати нашу економічну стратегію та політику.

— Юрію Володимировичу, 8—9 березня ви робитимете доповідь на засіданні Європейської економічної комісії ООН у Женеві, яка сьогодні приділяє основну увагу питанням конкурентоспроможності. Ваша робота може бути презентована як українське економічне ноу-хау? Чому присвячено вашу доповідь?

— Це все та ж технологія економічного прориву. Я представлю певний системний підхід до проблеми конструювання такої економічної політики, яка допоможе вирішити конкретне завдання — істотно підвищити в досяжному майбутньому конкурентоспроможність країни.

Тому сподіваюся, що концепції конкурентоспроможності країни судилося серйозне майбутнє в Україні. Гадаю, все це вплине на консервативну економічну політику країни, в якій мало що змінилося з часів Леоніда Кравчука. Сучасна ж світова економічна наука дає політикам достатній інструментарій, що відповідає часові. Ним треба лише зуміти й захотіти скористатися.