Олег Кришталь: «Майбутні трансформації я порівняв би з... висаджуванням насіння»

Національна академія наук України збентеженою підійшла до свого професійного свята — Дня науки. Недавні вибори президента ще раз засвідчили, що в надрах цієї установи все не визріє сила, здатна позначити нові горизонти. Невеликі радикальні опозиційні групи вчених так і не зуміли виробити ані єдиної переконливої програми, ані тактики, здатної об’єднати академію і продемонструвати політикам, що вони — серйозна сила, на яку можна спертися. Усе повернулося на круги своя.

Найбільше здивувало під час останніх виборів президента НАНУ те, що за кандидатуру Бориса Євгеновича цього разу голосували навіть найавторитетніші, найпослідовніші й найнепримиренніші критики. Що це означає: втрату віри в майбутнє академії, розуміння того, що неможливо змінити усталений порядок, чи втому від безрезультатної боротьби? З такими запитаннями я звернувся до академіка Олега КРИШТАЛЯ.

— Я голосував за старого-нового президента Бориса Патона...

— Олеже Олександровичу, і це незважаючи на всю критику, яку можна було почути від вас колись?

— На початку нинішнього року в мене була особиста зустріч із президентом. Я вперше за час роботи в академії зміг нарешті з ним поговорити сам на сам. І це спілкування справило на мене глибоке враження. Його гострому, швидкому розуму можуть позаздрити багато молодих колег. Окрім того, Борис Євге­нович звик взаємодіяти з дер­жавою, або, беручи до уваги нашу історію, — з різними типами держави. Не можна не віддати йому належне — він завжди, навіть за найнесприятливіших обставин, реалізовував задумане і діяв в інтересах науки.

— Ви робите такий реверанс у бік Патона. І все тому, що вам пощастило зустрітися з ним? Але ця зустріч могла б відбутися значно раніше. До речі, ідея, що її пропонуєте, теж виникла не вчора: ви з нею виступали в «ДТ» кілька років тому. Але вас не почули в НАНУ. Більше того, оточення Патона зробило з вас дисидента. До речі, дуже характерний штрих у роботі президії. Якщо в 60-х роках до Бориса Євгеновича вільно могли потрапити молоді вчені, журналісти, то тепер у президії все дуже забюрократизовано. До президента не те що преса чи молоді вчені, а директори інститутів потрапляють із великими труднощами. Ваша перша розмова за стільки років — яскраве підтвердження цього. Мабуть, щось не гаразд у цій закритій системі?

— Я й тепер залишаюся критиком Академії наук. Але це не заважає мені визнати, що Патон — особистість абсолютно унікальна. Зустрівшись із Борисом Євгеновичем, я переконався, що сьогодні він виконує дуже важливу роль у нашій державі — зберігає інфраструктуру НАНУ.

— Але кому потрібна сама по собі інфраструктура?

— Згоден, що на цьому ми в тактичному, короткочасному сенсі втрачаємо, оскільки не проводимо вкрай необхідних реформ. Але, з іншого боку, зберігаючи структуру, ми маємо хоча б надію на проведення таких реформ у майбутньому.

Під час зустрічі з президентом я поділився з ним своїми міркуваннями про те, як можна було б розпочати реформи в нашій науці. Борис Євгенович уважно вислухав мої аргументи. Про це свідчить той факт, що мою заяву він розповсюдив в апараті академії. Врешті-решт, мені доручено виробити засади для реалізації пропозиції.

— А в чому вона полягає?

— Я виходив із того, що на українську науку в країні сукупно витрачається приблизно мільярд доларів на рік. Згідно з підрахунками, на її розвиток достатньо було б значно меншої суми. При цьому ми б отримали в Україні конкурентоспроможну науку на всіх головних її напрямах. Але процес народження нової науки, нової її організації має відбуватися не революційно, а еволюційно. Це має бути органічний процес. Якщо порівняти науку з родючим ґрунтом (не дискутуватимемо, наскільки він родючий), то зараз потрібно, щоб із цього ґрунту з’явилися паростки справді того нового, що змогло б стати частиною міжнародного наукового процесу.

Я запропонував президентові модель, яка базується на китайському досвіді. Там уже десятиліття функціонує нова наукова система, що виросла з комуністичного минулого. Китайці, не руйнуючи базової структури (кількість інститутів там тільки зростає), всередині своїх інститутів створили ключові лабораторії. Дуже важливо при цьому, що їх очолюють учені, які мають високий міжнародний рейтинг. Чимало їх практикувалися у США та інших передових країнах. Саме ці лабораторії отримують фінансування на міжнародному рівні, завдяки чому можуть конкурувати з кращими закордонними лабораторіями. Те ж саме я пропоную зробити в Україні.

— І що, у Бориса Євгеновича вистачить рішучості відсунути академіків від управління і поставити докторів та кандидатів, які мислять сучасно і мають високий рейтинг?

— Нікого не треба відсувати. Щоб система почала працювати, не потрібні хірургічні операції, які всіх лякають. Я навіть порівняв би майбутні трансформації з... висаджуванням насіння.

— Але хтось же повинен відділити зерно від плевел у нашій науковій спільноті? Таким агрономом не може бути ні президія НАНУ, ні якась комісія під егідою президента...

— Роль агронома має відігравати міжнародна наукова спільнота — у будь-якій із форм, заведених у світі. Я сам беру участь у відповідних міжнародних наукових організаціях в інших країнах. Там використовується мій потенціал, мій інтелект, щоб відібрати найкращих із-поміж колег у якійсь із країн. Переді мною — пакет проектів, що їх я зараз оцінюю для португальської науки. А через тиждень лечу до Польщі виконувати відповідний процес для поляків. Система міжнародних спостережних рад потрібна і для організації ключових лабораторій в українській науці.

— Але де взяти на це кошти? Вочевидь, важко розраховувати сьогодні на додаткове фінансування держави?

— Додаткове фінансування справді малоймовірне. Але ще раз згадаймо, що на науку в Україні виділяється один мільярд доларів. Це велика сума. Виділімо спочатку з неї 20—25 млн. дол. для забезпечення України сучасною, за світовими стандартами, біологією. Тоді нам не страшно буде дивитися у вічі таким реаліям, як свинячий грип та інші прикрощі, які в будь-який момент можуть упасти на нашу голову. Ми на рівних зі світовою наукою братимемо участь у вирішенні всіх цих проблем, матимемо доступ до світового інтелектуального багажу незмірно більший, аніж маємо тепер. Але це слід робити негайно.

Для цього має бути політична воля на державному рівні. Тут самої волі президента НАНУ замало. До речі, він це чудово розуміє. Однак якщо ми цього не зробимо, то не хочеться навіть обговорювати наші державні перспективи. Сьогодні ми вже в багатьох питаннях демонструємо крайню некомпетентність...

— Наприклад?

— Що це за катавасія з вакцинацією? У нашій державі, де начебто є потужна наука, роками не вирішується практичне питання: шкідлива чи не шкідлива та чи інша вакцина. Що це за держава, в якій один із колишніх міністрів охорони здоров’я через головні канали телебачення переконує людей у тому, що щеплення шкідливі? Я не повірив би, що в нас таке можливе, якби сам не бачив і не чув.

Неможливо зрозуміти, як і чому в державі, яка витрачає мільярд на рік на науку, виникають такі проблеми! В інтересах суспільства, в інтересах самопочуття людей громадяни мають вірити в охорону здоров’я своєї країни і достеменно знати, що їм робити, а чого не робити. Не можна влаштовувати серед некомпетент­них людей обговорення питань, які можуть вирішити лише спеціалісти, і сіяти в суспільстві паніку та невіру в медицину!

При цьому ми не помічаємо кричущих неподобств у нашій державі. Візьміть, наприклад, ціни на презервативи. Вони злетіли неймовірно. А хіба хтось відреагував на це? Ні, хоча держава, якщо вона піклується про здоров’я людей, котрі вступають у життя, повинна в цій ситуації безплатно роздавати презервативи молодим. Це зрозуміло кожній хоч трохи освіченій людині...

— Однак повернімося до справ академічних. Мотив вашого голосування за Патона полягав у тому, що тільки він може реалізувати ваші плани з порятунку академії. Але більшість академіків натискали кнопку, тому що хотіли продовжити собі спокійне життя і годувати свої родини.

— Природно, літні академіки бояться (я теж літній — мені 63 роки) втратити академічну стипендію. Але їх потрібно переконати в тому, що ніхто у процесі реформ цих грошей не забиратиме. Хай вони їх отримують, як отримували. Крім того, у стипендіях є й плюси: для молоді — це певний покажчик руху до зростання.

Ми мусимо пам’ятати: наше майбутнє виросте на тому інтелектуальному ґрунті, який у нас є. Іншого ґрунту немає. Тому я з чистим серцем голосував за Патона і вважаю, що мені ні в чому себе попрікнути.

— І все ж таки, коли розпочнуться реформи?

— Не беруся сказати, коли вони розпочнуться. Зрозуміло, що умови для їх початку з кожним роком погіршуються, адже старий науковий потенціал старіє, а новий експортується, «голосує ногами». Але поки що в нас є достатній фундамент для їх розгортання. Так, із секції біології в академії 10—12 осіб мають рейтинг цитування близько 1000 і більше. Це дуже непогано, справжній міжнародний рівень компетентності!

— Це академіки?

— Скажімо так: серед них є й академіки. Держава мусить створити таким людям умови для праці. Вони мають отримати матеріальні можливості працювати на світовому рівні для своєї Батьківщини. Причому користуватися ними не довічно. Кожних три-п’ять років вони повинні підтверджувати свою конкурентоспроможність у відкритому конкурсі, результати якого оцінюватиме міжнародна спостережна рада. 10—15 українських ключових лабораторій із бюджетом від півмільйона доларів кожна позбавили б нашу країну виправданого комплексу меншовартості в суперстратегічній галузі — в молекулярній біології.

— Але ж є й інші українські вчені — котрі домоглися результатів, працюючи за кордоном. Зараз вони не мають жодного пріоритету перед тими, в кого індекс цитування нуль. Їм буде відкрито доступ в українські лабораторії?

— Безумовно. Це основа для створення майбутньої великої науки великої держави Україна.

— Академік Пахомов пропонував знайти кошти для розвитку НАНУ в самій академії. У неї є величезне майно, нерухомість. Якщо частину його продати, можна переїхати на нове місце і придбати нове обладнання, побудувати гуртожитки для аспірантів тощо.

— На якомусь етапі це буде неминучим рішенням. Але необхідно виплекати новий ґрунт. Бо якщо купити устаткування зараз, то хто на ньому працюватиме? Спочатку потрібно створити систему селекції. Потім селекційний матеріал почне працювати, і йому стане тісно. Ось тоді настане момент робити реформу, про яку казав Пахомов.

— Ви готові залишити інститут у центрі міста і переїхати, приміром, на вільні площі в Інститут молекулярної біології?

— Я живу поруч з інститутом. Мені дуже зручно, але якщо це потрібно для справи, то чому б і ні.

— Академік Мацука одного разу розповідав, що інститути, приміщення яких було винесено за межі міст, починали працювати краще за ті, котрі залишалися в центрі...

— Мої спостереження не підтверджують цього. Більше того, бачу цілком протилежні приклади. Так, у місті біологів Пущино ще за Радянського Союзу було поставлено рекорд із кількості самогубств. По суті, це переконливий антиприклад. Тож користь від винесення інститутів за місто — міф. Гадаю навіть, що інститут Єльської працював би ще ефективніше, якби містився поруч з інститутом Богомольця. Хоча б тому, що люди витрачають багато сил і часу на переміщення.

— А як ви ставитеся до неодноразово обговорюваного проекту винесення наукових центрів Києва зі створенням усієї інфраструктури для вчених за містом?

— Це теж фальш-ідея. Гарвардський університет міститься посеред Бостона. Безліч інших прикладів в Америці і Європі свідчать, що навколо університетів виростають міста, а не університети — центри культурного життя — виносять за місто. Для наукової праці оптимальним є місто середніх розмірів. Виносити інститути на периферію смішно. Тож сподіваюся, що інститут Богомольця збережеться там, де він є. І взагалі, я вірю, що реформи в НАНУ візьмуть своє, і все буде гаразд.