НОТАТКИ МОЛОДОГО ВЧЕНОГО

Олексій Із «Дзеркалом тижня» я познайомився в Інтернеті кілька років тому, у бутність постдоком (postdoc — стажист після здобуття наукового ступеня доктора філософії (PhD), що приблизно відповідає ступеню кандидата наук) в одній з країн далекого зарубіжжя. З великим зацікавленням читав усі ваші статті, присвячені Академії наук, «відпливу мізків», питанням підтримки молодих вчених в Україні. Захотілося й самому поділитися власними спостереженнями і враженнями, адже я — молодий співробітник одного з численних інститутів академії і мені далеко не байдуже те, що відбувається в академічному житті. Зрештою не хотілося б назавжди покинути Україну через те, що рідна держава нездатна гідно оплатити мою працю чи хоча б просто створити нормальні умови для роботи.

Дисертація

Кандидатом наук я став уже в епоху незалежності. Тому наші автореферати, написані, відповідно до вимог ВАК України, українською мовою, ми, молоді здобувачі ученого ступеня незалежної країни, розсилали за списком, складеним ще ВАК СРСР, по всіх колишніх союзних республіках. Робили ми це за власний рахунок, оскільки інститут не мав коштів. Потрапивши на роботу на Захід, я з подивом дізнався, що навіть у тих країнах, які пишаються власною мовною самобутністю і де англійська не є основною мовою спілкування, дисертації з природничих наук частіше пишуть англійською, щоб відрецензувати її міг учений, що живе в будь-якій іншій країні світу. (Це ж стосується і наукових проектів, творці яких розраховують на фінансову підтримку з боку держави, оскільки всі такі пропозиції мають пройти незалежну експертизу.) Ось, виявляється, на якому рівні зароджуються міжнародні зв’язки. До речі, найчастіше молодий спеціаліст їде на постдок до власного рецензента. Ми ж, зосередившись на боротьбі за державну мову, порвали навіть ті зв’язки, що були в межах колишнього Союзу. Природно, неможливо від усіх жителів країни вимагати знання іноземної мови, але таку вимогу можна вважати обов’язковою для тих, хто займається наукою і хоче стати фахівцем з ученим ступенем. Принаймні автореферати дисертацій (а з природничих наук можна і самі дисертації) бажано було б писати англійською мовою, що в галузі природничих наук стала міжнародною.

Нарешті я, молодий кандидат наук, став співробітником Академії наук. Однак незабаром на досвіді молодих колег і своєму власному я переконався, що вирішити проблему фізичного виживання можна двома способами: піти з академії у бізнес, назавжди забувши про науку, або шукати постдок.

Постдок

Працюючи постдоком, тобто ставши тимчасовим співробітником у будь-якому західному університеті, із подивом виявляєш, що за кілька тижнів дізнаєшся про життя цього університету незрівнянно більше, аніж за роки аспірантури та подальшої роботи — про нашу Академію наук. Президія академії — це загадкове місце, куди відправляються архаїчно написані звіти, і звідки іноді надсилають майже прострочені оголошення про гранти та стажування для молодих учених. Тому постдок потрібно шукати самому, читаючи оголошення в Інтернеті і листуючись із людьми, що мають схожі наукові інтереси. На противагу президії НАНУ, адміністрація й інші відділи, наприклад бюро з культури, західних університетів самі нагадують про себе. Не буває і дня, щоб електронною поштою не прийшло повідомлення про майбутню лекцію, музичний концерт чи просто про те, який із наступних днів вихідний. Чи про те, що замість співробітника ректорату, який пішов на пенсію, на роботу взято нового містера такого-то... Багато корисної інформації можна почерпнути, вивчаючи веб-сторінки університету. Водночас у Києві декілька спроб потрапити на веб-сторінку НАНУ просто «підвісили» мій комп’ютер, а на київську електронну адресу не прийшло жодного повідомлення про внутрішнє життя академії. Крім того, завести таку адресу, працюючи в Академії наук, — велика честь, якої удостоюються лише старші співробітники інститутів, тоді як будь-якому студенту-першокурснику, зарахованому в західний університет, відразу її дають.

Слід сказати, що недавно мені вдалося-таки переглянути веб-сторінки академії зі стійкішого комп’ютера. Їхнє влаштування суперечить самій ідеї Всесвітнього павутиння — давати посилання на інші сторінки, зате дуже характерно відбиває ту обставину, що президія академії існує сама для себе: на цих сторінках вміщено довідник із назвами інститутів Академії й іменами їхніх директорів, однак він не дає жодного посилання на веб-сторінки самих інститутів. Тож коли хто захоче за допомогою серверу президії дізнатися більше, ніж просто назву інституту і де він знаходиться, його чекає глухий кут на широких дорогах Інтернету. Адже у багатьох академічних інститутів є вже непогані й досить інформативні сервери.

Одна з проблем, що дуже ускладнює роботу українських учених, — поганий (чи взагалі жодного) доступ в Інтернет. Тепер навіть для участі в міжнародній конференції досить заповнити інтерактивну форму на комп’ютері, підключеному до Інтернету. Зрештою це навіть дешевше, аніж посилати реєстраційну форму, використовуючи дорогу пошту. Так само через Інтернет можна направити власну роботу в журнал чи ознайомитися з новітніми працями вчених з усього світу. Останнє найчастіше — єдине джерело інформації, бо через відсутність грошей не передплачуються навіть найнеобхідніші міжнародні наукові журнали.

Все це можливо, якщо є доступ в Інтернет, який часто переривають через неоплачені борги. Інтернет обійшовся б дешевше, аніж звичайна пошта і передплата виданих на папері журналів (усі провідні наукові журнали, у тому числі й деякі українські, виходять в електронному вигляді ). Але скупий, як відомо, платить двічі.

Скільки коштує наукова стаття?

Написавши свою першу статтю за кордоном, я виявив, що університет, у якому працював, отримає за публікацію гроші від уряду цієї країни. Не пояснюватиму у цих досить особистих нотатках, як працює західна система фінансування науки, влаштована по-своєму в різних країнах. Мене ж вразило, наскільки просто все організовано. Є список наукових журналів, затверджений експертами, і встановлена грошова сума за статтю. У результаті власною науковою працею, точно такою ж, якою займався вдома, я повернув університету майже половину тих грошей, що він витратив на мою зарплату. Більше того, навіть потрапив на кілька міжнародних конференцій.

Повернувшись додому, виявив: щоб послати роботу в науковий журнал, я мушу сам купити картридж для принтера і папір, інакше текст моєї статті так і залишиться в комп’ютері. Нарешті, коли стаття роздрукована, я мушу сам відправити її поштою, бо в інституту на рахунку немає грошей. Коли вони надійдуть, то спочатку заплатять за електрику й опалення. Інакше електрику можуть відключити, і я вже ніколи не надрукую свою роботу...

Дуже складно повірити після цього в те, що в Україні ще хтось зацікавлений в існуванні науки взагалі й у підтримуванні молодих учених зокрема. А шкода... Очевидно, що мій науковий рівень не такий уже й поганий, коли я виявився потрібним на Заході. І цим я зобов’язаний винятково своїм старшим колегам, співробітникам академії, які вчили мене. Більшість із них вирішують власні фінансові проблеми самостійно, так само, як і я. Різниця між нами полягає в тому, що вони можуть поїхати за кордон на кілька місяців у ролі запрошеного професора, тоді як я — постдоком на два-три роки. Триваліша відсутність дратує начальство, тим більше коли йдеться про простого кандидата наук. І я вже не раз чув від цього начальства: «Заборонити!», «Не пущать!», навіть вимоги до зарубіжних країн, де ми працюємо, компенсувати Україні «вкрадені» мізки. Останнє виглядає як мінімум безглуздо, коли врахувати той факт, що свіжоспечені європейські кандидати наук (PhD) спеціально отримують від своїх держав стипендії, щоб мати можливість поїхати постдоками до США. Як правило, без такого стажування вони не можуть усерйоз розраховувати на постійну наукову працю у своїй країні.

Цікавим є і досвід країн третього світу, про який я дізнався, спілкуючись із молодими колегами з цих країн. Їм офіційно дозволяється до шести років бути відсутніми у своєму науковому закладі без втрати робочого місця, при цьому перші три роки вони навіть продовжують отримувати зарплату на основному робочому місці. Таким чином, ці країни немов говорять своїм молодим ученим, що вони цінні для країни і їм завжди є куди повернутися.

Українські ж молоді вчені зазвичай їдуть на постдок на свій страх і ризик, оскільки їхній правовий статус ніяк не відрегульовано, і зазвичай вони беруть відпустку за власний рахунок. Вони змушені вирішувати власні проблеми, у тому числі фахового росту, винятково самі, не розраховуючи на мінімальну підтримку держави і мріючи, щоб їхнє академічне керівництво хоча б не заважало їм.

Молоді колеги на Заході, яким я без гніву і пристрасті описував ситуацію в Україні, не могли зрозуміти мого становища і до кінця повірити в мою розповідь. Їхні коментарі були одноманітні: «Так не може довго тривати... Ви не можете так жити увесь час. Вам доведеться перемінити професію».

Я не згодний із їхніми думками і висновками, хоч би якими раціональними вони були. Тому й підписую власні короткі спостереження псевдонімом, сподіваючись, що, набувши за кордоном досвіду і наукових зв’язків, я якось зможу повернутися і гідно працювати на Батьківщині.