НЕ ВІД СВІТУ СЬОГО

16 лютого в «ДТ» вийшов матеріал «Академія Патонів». Центр його ваги припав на короткий підсумковий розділ «Не від світу сього». Розгортаючи цей сюжет в окрему статтю, хотів би поставити перед собою і вдумливим читачем такі запитання: чим є Національна академія наук сьогодні, і якою вона повинна стати завтра?

Можливості історика відповісти на ці запитання обмежені. Однак тільки історичний аналіз допоможе сформулювати проблему у властивому ракурсі. Багатьом здається, що труднощі Академії наук викликані лише недостатнім бюджетним фінансуванням. Однак насправді могутнє дерево Академії виросло в іншому світі. Для повноцінного розвитку в сучасному суспільстві йому треба створити умови.

Той світ

Сучасне покоління було свідком зміни тисячоліть. Це справило на людство певне враження, яким скористалося не духовенство, як у 1000 році (коли чекали кінця світу), а світова торгівля. Одночасно зі зміною тисячоліть за християнським календарем колишні радянські люди проходять крізь зміну історичних епох. На відміну від мілленіуму, цей процес болючий і тривалий.

В оцінці радянської епохи суспільство розкололося. Одні закликають до повернення в минуле, не розуміючи, що відбувся саморозпад системи, яка вичерпала життєвий ресурс. Інші минуле осипають прокльонами. Переважна більшість, однак, минулим не цікавиться взагалі, а робить спроби пристосуватися до ринку і демократії. В нас ці елементи системної організації суспільства відрізняються від західних стандартів у гірший бік.

Ігнорування або надто емоційне ставлення до минулого однаковою мірою контрпродуктивні. Ми не визначимо вектора об’єктивних змін у суспільному розвиткові, якщо не знатимемо достеменно, що трапилося в минулому насправді.

Відділ, у якому я працюю, досліджує міжвоєнний період вітчизняної історії. Якраз за цей порівняно короткий час сформувався радянський лад. У 1991 році ми поставили завдання комплексно вивчити тоталітаризм на етапі становлення і поділили довоєнний період на три частини, щоб мати більше часу на дослідження. До кінця 2000-го, тобто за дев’ять років, завершили роботу. Вона побудована на архівах і враховує досягнення вітчизняної, російської та західної історіографії.

Попередній абзац знадобився, аби загострити увагу на висновках, які в газетній статті можна назвати, але не вдасться обгрунтувати. Висновки ці пов’язані з обставинами, в яких формувалася Академія наук.

Той світ не був продуктом природного розвитку. Його цілеспрямовано створювали, звіряючи план будівництва, як за лекалом, із затвердженою у 1919 році комуністичною програмою. Суспільство чинило відчайдушний опір перетворенням, які суперечили його природі. Тому основним важелем перетворень став терор. Паралельно з терором використовувалися ідеологічні засоби впливу.

Ефективність пропаганди і виховання забезпечувалася вкоріненістю радянської влади в народній товщі. Компартійні комітети надавали радам усю повноту оперативного управління, завдяки чому створювалася переконлива ілюзія народовладдя, але зберігали за собою політичне керівництво. Лад, який будувався, мав незаперечні здобутки. Третє покоління радянських людей уже не знало масового терору і сприймало аксіоми ленінізму як вічні істини. Кількість дисидентів не перевищила в Україні й тисячі за два десятиліття.

Розмови про класи в радянському суспільстві позбавлені сенсу. Казенні бирки на меблях з карельської берези і настільних лампах з малахіту не дають підстав вважати номенклатуру класом. Усі були однаково безправні перед тими, хто опинився на вершині влади. Таке суспільство політологи називають атомізованим. У радянські часи його називали суспільством соціальної справедливості.

КПРС побудувала-таки безкласове суспільство. Але вона не змогла знищити приватної власності, бо це неможливо у принципі. Партія спромоглася тільки централізувати приватну власність на гротескно високому рівні. Не вдалося змінити й природу людини. Через усе це умоглядно принадні абстракції ленінізму трансформувалися в жахливу диктатуру. Суспільство потрапило в залежність від державної партії, а сама партія — від купки своїх вождів. Політична й економічна влада зосередилася на найвищому рівні з усіх можливих — у політбюро (президії) ЦК КПРС.

Радянська економіка була неефективною. Однак, на відміну від ринкової, вона мала високий мобілізаційний потенціал. Зосереджуючи максимум наявних у суспільстві ресурсів, керівники державної партії добивалися бажаного — модернізації країни в 30-х рр., перемоги у Великій Вітчизняній війні, переваг у повоєнному ядерно-космічному змаганні.

Щоразу досягнення поставленої мети пов’язувалося із забезпеченням високого рівня наукових досліджень. Наша Академія наук бурхливо розвивалася за рахунок державного бюджету. В країні з командною економікою бюджет був могутній, тому що пропускав крізь себе левову пайку наявних фінансових потоків.

Трансформація

Це багатозначне слово тепер дедалі частіше вживається у значенні переходу від диктатури до демократії, від командного господарства мобілізаційного типу до нормальної ринкової економіки. Трансформується все суспільство — організації, підприємства, люди. Держава намагається упорядкувати стихійний процес, якому внаслідок відкритості кордонів не можна протистояти. Але державна влада теж трансформується, часто з величезними труднощами.

Колишні союзні республіки порозтягувалися, мов бігуни на довгу дистанцію. Одні не наважилися повністю відкрити кордони, чим тимчасово забезпечили собі відносну економічну стабільність. Інші форсують видобуток корисних копалин, щоб наповнити бюджет валютними надходженнями, коли не працює власна економіка. Треті успішно пристосовують до ринку своє господарство.

В Україні радянська влада наскрізь пропалила суспільство. Дорадянські структури, крім релігійних, вона знищила ще в першому поколінні. Власне, й релігійні конфесії глибоко деформовані, як засвідчує їх сучасний стан. В атомізованому суспільстві розвиток ринкового середовища і демократичних традицій розпочався майже з нуля.

Суспільство й досі скріплюється вертикальними зв’язками — організаціями, побудованими свого часу державною партією на засадах «демократичного централізму» (головна з них — беззастережна підпорядкованість нижчих ланок ієрархії вищим). Горизонтальні зв’язки між структурами тільки народжуються разом з відповідними структурами. Те нове, що народжується, не завжди може розглядатися як елемент громадянського суспільства.

У трансформаційному вирі Академія наук залишається острівцем стабільності. Всюди за її межами матеріальні цінності перетворюються на основний капітал, який набуває нових господарів. Вона ж накинула охоронну парасольку закону на свої основні фонди і відбилася від державних чиновників, котрі під приводом самоврядного академічного статусу зробили спробу зняти її з бюджетного фінансування.

У минулому десятилітті Академія наук була схожа на повітряну кулю, підхоплену ураганом. Щоб не втратити висоту, доводилося щось викидати за борт. Президія НАН знімала з бюджетного фінансування дослідні виробництва, домовлялася з відомствами про подвійне підпорядкування інститутів. Було дозволено здавати в оренду комерційним структурам приміщення й устаткування.

Академія наук навчилася виживати в екстремальних умовах. Екстремумом є недостатнє бюджетне фінансування. Чи можна назвати таке становище тимчасовим? Ні, державний бюджет більше не забезпечить потрібного розгортання наукових досліджень. У країнах з ринковою економікою бюджет будується переважно на податкових надходженнях. Він акумулює порівняно невелику частку наявних фінансових потоків.

Орендна плата рятує, хоча й тут державна податкова інспекція стоїть на варті інтересів бюджету. Але рятує тільки інститути, які мають достатню кількість вигідно розташованих приміщень. Та й то її вистачає здебільшого на оплату телефонних рахунків або відряджень (звичайно, не закордонних). Отже, оренда не забезпечує перспективи.

Власне, певна перспектива вимальовується. Варто подивитися, як працюють книжкові магазини. Рік у рік вони здають в оренду дедалі більшу частину виробничих площ. Є магазини, в яких книг уже зовсім не продають...

Інструмент наукового пошуку

Державний бюджет, який фінансує Академію наук, вважає її відомством, як і всі решта. Коли до неї підійти під кутом зору виконуваних функцій, то мусимо сказати: це структура, яка організаційно забезпечує творчий процес. Очікуваний результат цього процесу — приріст нового наукового знання.

Є індивідуальні види творчої діяльності: письменництво, режисура, композиція і відтворення музики тощо. Творчі спілки, які об’єднують носіїв цих професій, залишилися у спадок від минулого. У радянські часи вони створювалися з метою ідеологічного впливу держави на культурний процес і виконували одночасно роль профспілок. Цю останню роль спілки виконують і тепер.

Наукова діяльність у далекому минулому теж була індивідуалізована. Такою вона залишається досі тільки для науковців певного фаху: гуманітаріїв, математиків, фізиків-теоретиків тощо. Але Академія наук складається в основному з представників наук, які забезпечують приріст знання на головних напрямах технічного прогресу. Фундаментальні здобутки тут з’являються в разі організації дослідницької роботи великими колективами, застосування унікального науково-технічного устаткування, наявності матеріальних умов, що забезпечують технологічне втілення висунутої ідеї. Ці науки визначають економічний потенціал країни, її здатність виступати в міжнародному розподілі праці не споживачем, а виробником принципово нових видів продукції і технологій.

Не слід сподіватися, що фінансування відповідно до потреб гарантувало б Академії наук провідні позиції на всіх напрямах технічного прогресу. Такого нема ніде. Кожна країна спеціалізується на тому, що виходить краще. Однак потрібна увага до всіх напрямів, аби те, що виходить краще, могло визріти. Решта сфер наукової діяльності теж виконуватимуть корисну функцію — адаптування здобутків світової науки до власних потреб.

На Заході фундаментальні науково-технічні дослідження виконуються, як правило, в рамках могутніх корпорацій. У нас їх немає і вже, мабуть, не буде за наявної на ринку жорсткої конкуренції. Зате створюється мережа філіалів транснаціональних корпорацій, призначена для продажу готової продукції. Якщо зруйнуємо Академію наук, то залишиться тільки ця дилерська мережа. На думку спеціалістів МВФ, таке рішення раціональне. З точки зору наших національних інтересів — воно було б трагічним.

Двоєдина сукупність

Перші 12 академіків були призначені 14 листопада 1918 року наказом гетьмана П.Скоропадського по Міністерству народної освіти та мистецтва. Перший інститут (технічної механіки на чолі з академіком С.Тимошенком) був створений через два тижні після заснування Академії наук. Однак тільки з квітня 1934 року спеціалізовані науково-дослідні інститути стали в ній основною структурною одиницею. Відтоді й дотепер вона існує як двоєдина сукупність порівняно нечисленної закритої корпорації членів Академії наук і великих відкритих колективів — інститутів.

Закритість академічної корпорації відносна. Час від часу відкриваються вакансії, які заповнюються у конкурентній боротьбі. Хто кращий, вирішує сама академічна корпорація — обов’язково таємним голосуванням. В історії академії, як уже згадувалося в попередній статті, був лише один випадок (у 1929 р.), коли вибори нового поповнення академіків провелися відкритим голосуванням.

Відкритість інститутських колективів теж відносна. Щоб працювати в Академії наук, треба відповідати певним критеріям. Планку вимог, яка реалізується з допомогою конкурсів і атестацій, визначає академічна корпорація. Кандидатури на заміщення керівних посад у науково-організаційній роботі затверджуються на бюро відділень і в президії НАН України. Державна система атестації наукових кадрів функціонує за безпосередньої участі членів і співробітників Академії наук. Як правило, вимоги до наукової діяльності враховуються трудовим законодавством під час наймання на роботу в академічний інститут або звільнення з роботи без бажання того, кого звільняють.

Так, у трансформаційному вирі останнього десятиліття двоєдиний організм Академії наук ще зберігає відносну стабільність. Її забезпечують не лише прийняті закони Верховної Ради й укази Президента України, а й сталі академічні традиції.

Однак зовнішнє середовище впливає на Академію наук. Можливості набирання висоти звільненням від зайвої ваги не безмежні. Створена в іншому світі, велична споруда Академії наук опускається на землю, де вже вирують закони ринку.

Зовнішнє середовище по-різному впливає на двоєдиний організм Академії наук. Розглянемо насамперед становище з інститутами.

Статистика свідчить про постаріння кадрів. Воно відбувається під впливом двох чинників: припинення кількісного розширення інститутів і падіння престижності наукової праці. Перший чинник пояснюється припиненням екстенсивного розвитку науки, що слід вітати. Другий чинник вселяє тривогу.

Проблема загострюється не лише небажанням молоді йти в аспірантуру, тому що наукова праця погано оплачується і має непевні перспективи. Врешті-решт, місця в аспірантурі заповнюються, хоча не всі науковці після захисту дисертацій здатні повноцінно замінити найстарше покоління. Здібна молодь або залишає академічні стіни, де набула кваліфікацію, або відразу після вузу йде в ті сфери життя, які краще забезпечують майбутнє.

Життя поділило інститути Академії наук на дві категорії. У деяких з них талановиті вчені, особливо з-поміж молоді, яка тепер знає іноземні мови, мають можливість влаштовуватися роботу в зарубіжні центри. Інші такої можливості не мають. У таких інститутах менше кадрових проблем.

У наукових колективах є мізерна частка тих, кого можна назвати генераторами ідей. Решта ці ідеї втілює в життя. Без рутинної чорнової роботи наука не може існувати. Але ця робота набуває сенсу тільки тоді, коли належним чином спрямовується. Якщо з колективу вимиваються вчені, які генерують ідеї, науково-дослідна робота стає безплідною.

Заклики до науковців не їхати за кордон безпредметні. Якщо на батьківщині не можна повноцінно працювати через відсутність технічних умов, то виявити свій дослідницький талант можна лише в зарубіжних наукових центрах. Науково-технічне устаткування повинне відповідати все вищим і вищим параметрам, внаслідок чого його вартість зростає у геометричній прогресії.

Вплив зовнішнього середовища на академічну корпорацію має іншу природу, але теж таїть у собі небезпеку. Варто зупинитися тільки на одному: небезпечно високій престижності звання члена НАН України для багатьох людей, які «зробили себе» в зовсім інших сферах життя. У попередній статті йшлося про роль Академії наук як кузні кадрів. Тут, однак, ідеться про непрофесіоналів на тих орбітах науки, які відповідають званню члена НАН України.

Можна зрозуміти людину, що досягла успіху в певній сфері і хоче через це здобути вищий статус. В усіх країнах фіксації заслуг надається належна увага. Інша річ, коли людина домагається чогось такого, на що не заслуговує, або пишається тим, що придбала неправедним шляхом.

У мене перед очима й досі фотопортрет «не першої, але й не другої» людини в державному керівництві, вміщений перед останніми президентськими виборами газетою «День». Журналісти підступно розмістили його мало не на чверть обсягу першої газетної сторінки. Спрямований у далечінь мудро-зосереджений погляд. На випнутих грудях сяє Золота Зірка Героя Соціалістичної Праці, в усьому схожа на справжню. У ввічливо-уїдливому коментарі вказується, що нагорода вручена героєві після 1991 року відомим борцем за відродження КПРС і СРСР Сажі Умалатовою. Не скажу, щоб цей фотопортрет відіграв свою роль, коли претендент на президентську посаду передчасно зійшов з дистанції. Виборці, однак, не люблять, коли примітивізм натури впадає у вічі.

Ще одне з цього ж ряду. На початку 90-х рр. академічна корпорація занепокоїлася: як гриби після дощу, почали з’являтися «конкурентні» академії. У 1994 році Академія наук отримала статус національної, що на певний час відділило її від решти. Щоправда, услід за нею статус національних дістали десятки різноманітних установ. Однак це навіть формально не знецінило значення НАН України в суспільстві. «Конкурентів» знешкодила швидкість розмноження. Звання «академік» без додатку «НАН України» тепер безвартісне. Сказане не стосується спеціалізованих державних академій, які є фактичним продовженням національної в певній сфері (медичній, педагогічній та ін.).

Президія НАН України не піддалася спокусі інфляційного збільшення вакансій. «Рядові академіки» (такий дивний термін побутує в апаратно-академічних колах) теж прагнуть не знижувати планки вимог для нових членів НАН. Бо знижуватиметься авторитет усієї академічної корпорації.

Коли мова заходить про президію НАН України, говорити треба передусім про президента. За останні сорок років не відбулося, мабуть, жодного засідання цього вищого академічного органу без фізичної присутності Б.Патона.

Не рибу, а знаряддя для риболовлі

Сказане вище підсумовується у двох тезах. По-перше, державний бюджет у країні з ринковим господарством незрівнянно менший за обсягом, ніж у країні з директивною економікою. Майбутнього академії наук такий бюджет не забезпечить. По-друге, навіть при фінансуванні відповідно до потреб (якби таке стало можливим) українська фундаментальна наука не пристосована до функціонування в ринковому середовищі. Треба зберегти наявні форми організації науки, тобто Академію наук, щоб залишитися в колі розвинених країн. Але керування наукою в системі академії слід переводити на ринкові засади.

Мабуть, ці тези зрозумілі кожному, хто професійно працює в науці. Як Академію наук пристосувати до ринку — це вже інше питання. Щоб опрацювати стратегію реформ, потрібна мозкова атака вчених різного фаху, передусім економістів та юристів. На завершення дозволю собі висловити кілька думок у цій площині проблеми.

Діяти треба поступово, тому що ринкова економіка в Україні тільки формується. Передчасні заходи щодо впровадження в науку ринкових засад були б небезпечні. Однак потрібно замислитися над програмою реформ.

Криза в українській промисловості має багато причин, та головні з них полягають у жахливому стані основних фондів і у відсутності оборотних коштів. Робітники хочуть, але не можуть працювати, і тому їдуть у Португалію або ще далі. Економісти справедливо кажуть, що треба створити умови для залучення зарубіжного капіталу, аби облаштувати за сучасними вимогами робочі місця. Тоді робітники працюватимуть для себе і своєї держави.

Криза у фундаментальній науці викликана тими самими причинами, однак приватний капітал тут не допоможе. Зарубіжному, як і вітчизняному, інвестору потрібен негайний прибуток, а не приріст абстрактного знання. Сподіватися можна тільки на державу. Держава зобов’язана допомогти. Академія наук — це колективний розум нації, а не відомство, яких багато.

Сучасні форми фінансування через державний бюджет повинні зберігатися, щоб не втратити вже наявного наукового потенціалу. Але для розгортання досліджень, пов’язаних з придбанням унікального устаткування і матеріалів або доведенням наукових результатів до стадії впровадження у виробництво, Академії наук потрібен власний багатомільярдний фінансовий фонд, організований у вигляді комерційного банку. Позички банку у певних випадках повинні бути безповоротними. Джерела формування такого фонду важко визначити відразу. Це питання потребує спеціального обговорення.

Керівниками академічного комерційного банку мають бути менеджери, які вийшли з наукового середовища. Роботу їх треба налагодити таким чином, щоб вони одержували фінансову вигоду від профінансованих за їхніми рішеннями вдалих науково-дослідних проектів.

Генератори ідей в Академії наук повинні отримати фінансову можливість реалізувати на практиці свої творчі задуми. Науковцям потрібні не тільки кошти на зарплату (яка залишається мізерною), а й основний капітал, яким можна розумно розпорядитися. Власне, коли буде капітал, то в кошторисі витрат можна передбачити зарплату, рівень якої залежатиме від індивідуального внеску в розробок науково-дослідного проекту.

Все це — найбільш загальні твердження. Потрібно ретельно вивчити досвід організації фундаментальних наукових досліджень у транснаціональних корпораціях і зарубіжних університетських центрах. Цей досвід може бути використаний за однієї умови: примноження інтелектуального і матеріального потенціалу, нагромадженого Академією наук, збереження академічних традицій.