Наукова журналістика: швидше немає, ніж є

У жвавій дискусії про теперішнє і майбутнє наукової журналістики в Україні вдалося об’єднати всі зацікавлені сторони — працівників ЗМІ, вчених та викладачів факультетів і відділень журналістики з різних міст країни. Її організувала Британська рада, з ініціативи якої наприкінці листопада в Києві пройшов семінар і майстер-клас із наукової комунікації та журналістики. Проект був підтриманий НАН України та Інститутом журналістики КНУ ім. Т.Шевченка. Досвідом своєї роботи з українськими колегами поділився Майк Рігулсфорд — відомий британський комунікатор науки, який веде свої майстер-класи з наукової журналістики як у Великобританії, так і в інших країнах.

У вітчизняної наукової журналістики приблизно така ж сама доля, як і ЖКГ. Начебто всі розуміють, що сформована за радянських часів система не відповідає реальності, але одні не хочуть, інші не можуть, а треті не знають, що треба зробити для поновлення її нормального функціонування. Державного піару науки, коли на бюджетні кошти величезними тиражами видавалися науково-популярні журнали і в кожній газеті працювали відділи науки, вже немає, а нової системи комунікації науки в суспільстві ще немає.

В Україні так і не з’явився свій масовий науково-популярний журнал. Понад те, у Львові перестала виходити українська версія Scientific American — «Світ науки». Газет, які більшою чи меншою мірою віддають свої сторінки науковій тематиці, можна перелічити на пальцях. Що ж стосується Інтернету, то науково-популярних веб-сайтів формату російських «Элементы» у нас теж немає, правда, деякі новинні сайти регулярно вміщують інформацію на теми науки й технологій, але в основному із закордонних лабораторій. Так само скупо (і нудно) розповідає про вітчизняні наукові досягнення українське телебачення.

«Основна причина, з якої журналісти не хочуть писати про науку, — це відсутність відповідного ринку праці, — такою була спільна думка журналістів, котрі брали участь у семінарах. — До того ж збирання наукового матеріалу й робота над ним потребують відповідної ерудиції, а також додаткових зусиль і часу, яких ні гонорари, ні соціальний статус наукового оглядача не компенсують. Заважають висвітленню наукових тем відсутність належних контактів із науковим співтовариством, джерел, із яких можна було б черпати інформацію про те, які саме дослідження проводять і з якими результатами в наших численних НДІ та вузах. Офіційним академічним структурам властиве архаїчне уявлення як про наукову журналістику, так і про організацію роботи сучасної прес-служби».

«Найголовніше полягає в тому, що немає ні державного, ні комерційного замовлень на наукові новини, — додали представники вузів. — Наші випускники не хочуть іти в наукову журналістику, бо в популяризації науки не зацікавлені ні вітчизняні ЗМІ, ні самі учені. Молодого журналіста можна було б, наприклад, зацікавити можливістю обмінюватися досвідом із науковими оглядачами інших країн, відрядженнями в закордонні наукові центри. Проте можливостями «наукового туризму» за державний кошт користуються (без очевидної користі для суспільства) нині в основному чиновники від науки».

Утім, певні прориви є. Так, викладач кафедри журналістики Києво-Могилянської академії, кандидат біологічних наук доцент Ніна Кур’ята-Стасів поділилася з учасниками семінару своїм досвідом розробки авторського комплексного курсу з наукової журналістики в рамках магістрату. Студентів ознайомлюють із базовими поняттями екології, медицини та біологічних наук і прищеплюють їм навички практичного використання отриманих знань під час підготовки журналістських матеріалів різних жанрів для газет, радіо і телебачення. Учасники семінару з великим зацікавленням слухали молодого вченого, яка зуміла розробити і втілити у практику новий експериментальний курс.

Зрештою, забувши про свій початковий скепсис і загорівшись ентузіазмом, журналісти й викладачі виробили цілу програму розвитку наукової журналістики в Україні. Тут було все! І випуск підручників, і робота семінарів із наукової комунікації, і створення відповідних факультативних курсів для студентів різних фахів, і активізація роботи вузівських прес-центрів, і відновлення веб-сайтів наукових організацій, і створення бази даних комунікаторів науки в НАНУ, і святкування Днів науки в Україні...

«Факультет журналістики Запорізького національного університету готовий розпочати підготовку курсу з наукової журналістики, зокрема для магістерського рівня, і ввести цей предмет до навчального плану. Я беру на себе відповідальність за розробку навчальної програми та написання першого варіанта навчального посібника чи методичних рекомендацій. Сподіваюся на підтримку Британської ради», — написав у підсумковій анкеті декан факультету журналістики Запорізького національного університету Володимир Манакін.

«Ми впровадимо науковий семінар із наукової журналістики, у рамках якого студенти працюватимуть над курсовими, бакалаврськими та магістерськими роботами відповідної тематики. Крім того, з наступного року ми спробуємо впровадити одну з «Творчих майстерень» саме з наукової журналістики — і викладач, котрий її вестиме, працюватиме над програмою та методичними рекомендаціями до цієї «Творчої майстерні». (Представники кафедри журналістики Харківського національного університету ім. В.Каразіна.)

«Сподіваюся, що після певної підготовки я змогла б бути тренером програми «Наукова журналістика». Також я готова працювати над підручником і навчальною програмою для спеціальності «Журналістика» у вузах України». (Алла Бойко, професор Інституту журналістики Київського національного університету ім. Т.Шевченка.)

…А ось майстер-клас із комунікації науки, на який були запрошені, з одного боку, журналісти, а з іншого — представники академічних інститутів, відбувався при певній напрузі сторін. Спочатку під час обговорення питання, чому пробуксовує механізм взаємодії науки і ЗМІ, звучали взаємні закиди. Журналісти, зокрема, докоряли вченим за те, що вони — закрита для зовнішнього світу корпорація і не поспішають ділитися своїми новинами, а вчені звинувачували журналістів у тому, що вони пишуть про науку мало й погано.

Слід визнати, що в конфлікту є база — з економічної точки зору, ці суб’єкти мають різні інтереси й не завжди це усвідомлюють.

Так, в усіх видів ЗМІ, як і в будь-яких комерційних підприємств, основний інтерес полягає в отриманні якомога вищого прибутку завдяки, можливо, розширенню аудиторії тих, хто читає чи дивиться їхню продукцію. Для газет — збільшення тиражу, а для ТБ — якомога вищий рейтинг зробленого відеоматеріалу. І взаємозалежних із цим збільшення рекламних надходжень та спонсорського фінансування. Те ж саме стосується й Інтернету, хоча його охоплення населення поки що поступається телевізійному.

Зовсім інші інтереси в науки. Найважливішим для вченого є питання пріоритету, визнання науковим співтовариством того факту, що цінна думка осінила його раніше, ніж інших колег. І основна аудиторія, чиєю думкою вчений дорожить, — це передовсім наукове співтовариство. Тому найпрестижніші й найбільш бажані для нього сторінки — спеціальний, визнаний у його науковому середовищі науковий журнал, у якому він прагне опублікувати результати своїх досліджень. Із цього погляду, вченому зовсім не потрібні публікації у ЗМІ — вони не додають йому авторитету серед колег, не беруться до уваги під час захисту кандидатських і докторських дисертацій, на них не посилаються в наукових працях. Понад те, як засвідчили виступи учасників дискусії, у науковому середовищі живуть навіть деякі побоювання з приводу публікацій у ЗМІ, які посіяли своїми неякісними статтями недобросовісні журналісти або журналісти-невігласи.

У результаті корпоративна вигода від ситуації, що склалася, і для ЗМІ, і для науки, і для суспільства в цілому обертається більш глобальними втратами. Для ЗМІ це означає звуження тематики, відмову від величезного пласту цікавої інформації, важливої як для розвитку країни, так і долі земної цивілізації в цілому. Для науки — витіснення образу української науки на край суспільної свідомості, заміщення її на сторінках газет і екранах ТБ астрологією з екстрасенсами.

«Наука в усьому світі повинна служити людям, допомагати їм у вирішенні їхніх життєвих проблем, проте ефективне використання можливостей сучасної науки й технологій для потреб людини стримується відсутністю належного інформування, порозуміння між наукою і суспільством у цілому, — сказав у своєму виступі менеджер проектів у галузі науки, екології та технології Британської ради в Україні Віктор Кириленко. — Посередниками між наукою і суспільством покликані бути ЗМІ. Саме наукові журналісти повідомляли світові про найважливіші в історії людства відкриття та події у сфері науки. Наукові журналісти першими розповіли громадськості про розщеплення атома урану, про випробування першої атомної бомби, про відкриття антибіотиків, про першу у світі операцію з пересадки людського серця, про запуск першого штучного супутника Землі, про відкриття структури ДНК чи клонування тварин.

Проте темпи глобального науково-технічного прогресу настільки інтенсифікувалися, що багатьох людей це стало хвилювати. Відкритий і демократичний діалог із питань науки необхідний сучасним суспільствам. Ефективний процес передачі інформації про науку і технологію стає важливою компонентою соціально-економічного розвитку. Зараз гостро відчувається потреба в ефективних комунікаторах науки — посередниках між наукою і суспільством, що й визначає сутність наукової журналістики».

Відомо, що сам факт дедалі активнішого звернення ЗМІ до серйозного і достовірного знання зазвичай свідчить про видужання економіки, про інтерес і держави, і бізнесу до науки й техніки. До речі, у розвинених країнах лженаука у ЗМІ не процвітає, за винятком видань явно маргінальних та «жовтих». Щоправда, навіть серйозні британські видання, як розповів Майк Рігулсфорд, можуть дозволити собі опублікувати текст про те, як кішка народила цуценят або на поле фермера приземлилася «літаюча тарілка». Проте відбувається це виключно у так звані дні дурня — наприклад, у період різдвяних свят, коли новин мало і святково налаштований обиватель не проти почитати щось потішне. В інший період М.Рігулсфорд, як журналіст однієї із загальнонаціональних британських газет, мусив щодня поставляти наукові новини.

Взагалі, на зустріч із журналістами мали б прийти прес-секретарі НДІ, в чиї службові обов’язки, відповідно до міжнародної практики, входили б кваліфіковане й регулярне інформування ЗМІ про все цікаве, що роблять учені, розсилка прес-релізів, організація прес-конференцій та прес-клубів. Проте таких професіоналів у нас попросту немає, тому замість представників цієї надзвичайно важливої ланки в ланцюжку взаємодії між ЗМІ та вченими були присутні і вчені секретарі інститутів, і заступники директорів, і завідувачі відділів, і старші та молодші наукові співробітники, і аспіранти.

Проте хочеться сподіватися, що розмова, яка відбулася, виявилася потрібною обом сторонам і привела до розуміння, що від деформації механізму взаємодії науки та ЗМІ програють усі — і наука, і ЗМІ, і все наше суспільство.

«Головне — журналісти і вчені повинні працювати в тандемі, допомагаючи одне одному в підготовці по-справжньому цікавих популярних статей», — висловила спільну думку Ольга Красовська, учений секретар Центру дослідження науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Доброва.

«Україна — велика європейська країна з потужним науково-технічним і інтелектуальним потенціалом, — сказав насамкінець Віктор Кириленко. — Ефективний діалог у суспільстві про проблеми науково-технічного розвитку життєво важливий для України, бо він є визначальним для подолання безлічі проблем та викликів, які постали перед суспільством у ХХІ столітті, для поліпшення здоров’я й добробуту населення, підвищення конкурентоспроможності України на світовому ринку. Ініціювавши проект «Комунікація науки», Британська рада в Україні пропонує найкращий британський і європейський досвід, а також знання для розвитку прозорої й ефективної наукової комунікації в Україні, розвитку наукової журналістики, наукових прес-служб та ефективної взаємовигідної співпраці між британськими й українськими науковими товариствами і журналістами. Попереду у нас багато кропіткої, але важливої і цікавої роботи».

…Мимоволі згадалася недавня розмова з одним успішним харківським промисловцем, який стверджував, що сьогодні можна назвати лічені приклади, коли вітчизняний бізнес розвивається таким чином, що йому якщо не сьогодні, то хоча б завтра буде потрібна наука. На його думку, в цілому країна ще не доросла до цивілізованого технологічного бізнесу, при якому наука буде затребувана промисловістю, а отже — і суспільством.

— Є, звісно, й винятки, — додав мій співрозмовник. — Ми, наприклад, готові платити за новітні технології, якщо вони відповідатимуть нашим завданням і відповідатимуть світовому рівню, незалежно від того, вітчизняна це розробка чи ні. Проблема в тому, що зараз українська наука далеко не завжди у змозі задовольнити наші сьогоднішні вимоги, продиктовані надзвичайно жорсткою конкуренцією в умовах ринкової економіки глобалізованого світу. Вже не кажучи про напрацювання на майбутнє — маю на увазі систему грантів та фондів, які могли б підтримати нові проривні наукові напрями, дати вченим можливість працювати на далеку перспективу, створювати базу для інновацій, які зможуть прийти у промисловість у майбутньому. Знаєте, який, на мій погляд, найкращий спосіб популяризації української науки? Широке використання її досягнень у нашому повсякденному житті.