НАЦІОНАЛЬНА СОВЄТСЬКА СИСТЕМА

Невимовно шкода, що наше соціальне буття, чи, точніше б сказати, суспільно-політичне життя, яке ми часто називаємо режимом, спричинило фатальне руйнування бібліотечної системи. Помітні величезні прогалини у комплектуванні бібліотечних фондів, особливо ж закордонними виданнями, які утворилися за останнє десятиріччя. Цей недолік особливо відчутний у роботі наукових бібліотек. Фактично зруйнована мережа сільських бібліотек, животіють, зводячи кінці з кінцями, бібліотеки районні, випрошують жалюгідні копійки на поповнення фондів обласні, якось там нидіють столичні на суворих сухарях тотальної безвідповідальності влади, якій «культурка», як колись казали партійно-комсомольські «хлопці», не приносить до власної кишені нічого суттєвого (хіба що перед виборами дадуть якусь копійчину, щоб запрягти в передвиборчу метушню), а тому їм вона глибоко по барабану.

У це павутиння безвідповідальності влади потрапила й та загалом нескладна ситуація, з якою мені довелося зіткнутися. У ній, на моє переконання, як у дзеркалі, видно всі пороки нашого суспільства, ставлення всіх його структур різного призначення до громадян та їхніх потреб. Та ж тотальна незахищеність і безправність особи, що виявляється всюди: в судах, у владних коридорах, в профспілках, виявляється навіть в бібліотеці. Отже й там громадянина може загнати в глухий кут свавілля найменшого чиновника, який вперто сидить на стільці і далі нього й бачити нічого не хоче.

Рік тому я зумів нашкребти в більш ніж скромному бюджеті наукового працівника сякі-такі кошти і придбав собі старенького портативного комп’ютера ноутбук, розраховуючи, що тепер зможу звільнитися від тягаря громіздкого виснажливого переписування книжок та статей і відразу заноситиму це до пам’яті новопридбаної щастя-машини. Але моя наївна щеняча радість скінчилася, тільки-но я переступив поріг Національної бібліотеки ім. В. Вернадського, де сувора адміністратор попередила, що комп’ютером я можу користуватися лише у разі, якщо він працюватиме на власному живленні. Вмикати в розетку не можна! Всі мої спроби допитатися, чому не можна, були марними. Аж доки одна з чергових відкрила секрет: «Ви ж не будете платити за електроенергію». — «Готовий платити, як ви скажете», — відповів я й почав діставати гаманця. «А як ми знатимемо, скільки треба платити?» — намагалися переконати мене. Так було і всі наступні дні. Тобто я міг би користуватися апаратом від батареї живлення. Але всі знають, що український доктор наук не може собі дозволити купувати новісінький апарат з великою ємністю батарей. У секонд-хендівського ж батарейки можуть потягти годину-півтори навантаження.

Для переконливості проведемо елементарні розрахунки. На моєму Note-book’у написано, що при 240 В напруги він споживає струм у 0,37 А, тобто його потужність становить 240х0,37=88,8 Вт або ж 0,0888 кВт. Округлимо до більшого числа, нехай це буде аж 100 Вт або ж 0,1 кВт. За 8 годин роботи (хіба що в рожевощокого аспіранта стане духу відпрацювати стільки часу в бібліотеці) комп’ютер споживе 0,8 кВт. Помножимо на 0,15 грн., які ми платимо за кВт/годину спожитої енергії, вийде за день роботи від сили 0,12 грн. На благо бібліотеки кожен власник ноутбука згодився б платити по 50 копійок чи навіть 1 гривню. Бібліотека навіть мала б якийсь зиск. Припустімо, що бібліотеці таки доведеться витратити гривень 500 на встановлення 250 розеток і ще якусь суму на електропровід та виконання робіт. Тобто йдеться про цілком посильну суму — 1—1,5 тис. грн. Можна зрозуміти, що навіть такі гроші для керівництва бібліотеки є не абищо. Але, зрештою, має бути якась відповідність сучасним стандартам, імідж центральної бібліотечної установи. Бібліотеки ж існують саме для читачів, а не навпаки.

Я просив їх усіх протягом року (!) поставити це питання перед бібліотечним начальством і вирішити цю, як мені здавалося, зовсім дріб’язкову, навіть не проблему, а справу. Однак мої зусилля були марними. Мені виписували перепустки на комп’ютер, але із суворими застереженнями — не підходити до бібліотечних розеток.

Після року моєї слухняності й громадянських лінощів я все ж вирішив шукати правди. Через численну охорону зумів впроситися зайти до адміністративного вузла й дочекатися в приймальні, щоб мене ласкаво згодився прийняти заступник директора з бібліотечної роботи. А.Г. Бровкін, очевидно, вже був обізнаний із суттю моєї справи, бо відразу ж, з порогу, дав мені одкоша. Посилався на заходи безпеки: а що коли раптом коротке замикання? А як це ми будемо обчислювати, скільки ви там працювали? І, зрештою, вбивчий аргумент: у правилах бібліотеки записано, що не можна включати комп’ютери в мережу, користуйтеся власною батареєю: «А якщо вас сотня захоче користуватися, то що вам усім розетки влаштовувати? Ви ж ставили підпис під правилами, коли записувалися в бібліотеку!»

Тупиковість ситуації виявлялася і в тому, що записуючись до бібліотеки, я, як і мільйони інших читачів, тих правил не читав, свято переконаний, що там записані загальноприйняті мудрі речі розумного поводження в бібліотеці й бережливого ставлення до книжки. Довелося таки взяти ті «Правила». Вони, як годиться, затверджені. Стоїть підпис генерального директора і дата: 20 лютого 1998 р. І це кінець ХХ століття бібліотека імені Володимира Вернадського! Читаємо: забороняється «входити до приміщення Бібліотеки …з …комп’ютерами». Далі, в дужках, уточнення: «Власними технічними засобами, комп’ютерами типу ноутбук з автономним живленням читачі можуть користуватися лише з дозволу адміністратора».

Але при чому тут «Національна» у назві бібліотеки і до того ж імені В. Вернадського? Чи всесвітньо відомий український вчений підписав би такого типу правила, які обмежують права читачів на користування сучасною технікою? Однак мої спроби присоромити їх іменем Вернадського ні на кого не вплинули. Я й тепер старанно конспектую статті й книжки, а вдома переношу переписане в комп’ютер. Більше того, після моїх відвідин бібліотечного начальства тепер ті заборонні правила видрукувано великими літерами і вміщено при вході біля реєстратора. Щоб усі знали й боялися.

Я маю знайомих працівників у Публічній бібліотеці Нью-Йорка. Запитував їх, чи є у їхній бібліотеці подібні обмеження. Дивуються й знизують плечима. Приносьте й користуйтеся, скільки душі завгодно. Цей аргумент я теж наводив начальству НБУ. Та вони, як у КВН, відразу знайшлися на відповідь: але ж ви не порівнюйте їхнє фінансування з нашим. Але ж я готовий платити за цю можливість стільки, скільки скаже бібліотека…

Зрештою, тепер, приходячи до чергового адміністратора за дозволом пронести комп’ютер, щоб бодай півгодини попрацювати з ним, перед тим як дістати авторучку, у відповідь на попередження про автономне живлення не втомлююсь запитувати, а чи знають вони, що означають слова «Національна бібліотека ім.В.Вернадського»? І яке нині століття? Ображаються. Значить, ще живі. Може, колись і дійде.