НАНУ як уламок імперії

Кожен із нас, науковців, хто має очі й серце, може сказати, що сучасна українська наука знекровлена і в тому вигляді, в якому вона існує сьогодні, не має жодних шансів на майбутнє. Можна стверджувати, що зараз ми фактично стоїмо на порозі трагічної історичної події — зникнення України з переліку держав із високорозвиненою наукою. І це не гіпербола, а проста констатація реального факту. Через п’ять-сім років процес стане незворотним, і тоді вже ніякі організаційні зусилля, ніякі фінансові вливання не зможуть відтворити минулий високий рівень нашої науки.

У нашому суспільстві ще й досі панує ціла гама шкідливих ілюзій щодо науки. У тому числі, наприклад, та, що наші вчені — одні з найкращих у світі. Тим самим у підсвідомість громадян вже давно закладають просту думку, що на «цьому фронті» поки що все не так зле. Істина, однак, полягає у тому, що насправді сьогодні немає більш гарячої проблеми, ніж каталепсичний стан української науки. Бо саме тепер, може, у ці дні, місяці, цього року фактично вирішується майбутнє України як держави на багато десятиліть наперед, майбутнє наших дітей, онуків і правнуків.

Інша з ключових українських ілюзій полягає в тому, що традиційно науку завжди умовно ділили на «чисту» і прикладну. Менш поширена думка — що сама прикладна наука вже давно чітко розділилася на оборонну і комерційну. Протягом ХХ століття у світі радикально посилилася роль комерційної науки. А саме, вперше в історії людства вона стала відігравати роль чи не головного рушія усієї світової економічної машини. Історично першою свого часу це зрозуміла і повномасштабно використала повоєнна Японія. Її тодішні провідники наважилися на доволі ризиковий крок: не маючи ні корисних копалин, ні родючої землі, Японія зробила ставку на комерційну науку як на базовий сектор усієї національної економіки (до речі, без наявності академії наук як такої) і — виграла. Завдяки цьому вона здійснила фантастичний ривок у своєму економічному та соціальному розвитку, ставши одним із визнаних лідерів сучасного постіндустріального світу.

Діаметрально інший історичний приклад продемонстрував СРСР, від якого ми фактично й успадкували пануючі хибні уявлення про роль та значення науки. Як відомо, протягом останніх десятиріч свого існування ключовим сектором вітчизняної економіки був радянський військово-промисловий комплекс (ВПК). СРСР щезнув із політичної карти світу, розсипався і його могутній ВПК. А нам у спадок залишився той самий «уламок імперії» у формі сучасної української (по суті, ще й досі надмірно мілітаризованої) науки, з якою ось уже чотирнадцять років ми не знаємо що робити. На відміну від гоголівського Пацюка, «академічно-оборонні вареники» чомусь добровільно до рота плигати не захотіли.

Річ у тому, що оборонна наука не несе в собі необхідного креативного потенціалу, який би безпосередньо сприяв ефективному рухові економіки вперед. Для цього потрібна її попередня комерціалізація, а остання, у свою чергу, потребує досить серйозних додаткових інвестицій та організаційних зусиль. Але такий економічний маневр без повноцінної і масштабної державної підтримки, самостійно не під силу здійснити жодному «окремо взятому» науковому колективу країни.

Національна академія наук України (НАНУ) за своїм статусом та обов’язками мала виступати у ролі потужного локомотива, який би витягнув усю нашу науку (включно з вузівською та галузевою) з того багна, в якому ми сьогодні смиренно перебуваємо. Але вона цього не робила і, як показує нескладний аналіз, зробити не може в принципі. І не тільки через «мафіозно-клановий» характер своєї організаційної структури.

Академія наук СРСР свого часу була створена Й.Сталіним як один із ключових елементів військово-промислового комплексу країни. Але, як уже зазначалося раніше, розпалася держава СРСР, розпався і її військово-промисловий комплекс. А нам у спадок залишився його уламок, який ми нині іменуємо НАНУ. З мілітарно орієнтованими організаційними концепціями та уявленнями її керівництва про роль і методи організації науки в сучасній державі. Тобто реального місця для комерційної науки тут аж ніяк не проглядається і ніколи реально не проглядалося. А відомі гасла про «видатні успіхи» НАНУ в царині високих технологій жодним чином не характеризують загального стану справ у ній.

До сказаного слід додати, що критичність описаної ситуації поглибила доволі нерозважлива політика самої Академії наук. Добре пам’ятаємо, як ще у перші роки незалежності вона на своїх установчих зборах прийняла новий статут, у якому задекларувала, по суті, таке. Вона (тобто НАНУ) є самоврядною державною організацією, якою держава зобов’язана сумлінно опікуватися (тобто, просто кажучи, утримувати). При цьому автори того статуту якось «забули» сформулювати свої вагомі зобов’язання перед цією самою державою, за виконання яких вона, власне, і має їм платити гроші. Тобто зазначити, яку з ключових функцій НАНУ виконуватиме у новій українській державній машині. Те ж, що вона тоді нам обіцяла «просто розвивати науку», навряд чи зацікавило суспільство.

Таким чином, НАНУ як «уламок імперії» виявилась абсолютно не пристосованою до реалій. Ситуацію ускладнювало й таке: об’єктивно так склалося, що вона історично була вимушена грати роль такого собі «недобросовісного монополіста» для всієї багатогранної української науки. Справді, тут філософи мирно уживаються з інженерами-зварювальниками, історики — з фізиками-ядерниками, а математики — з біологами, геологами та географами. Тобто вона в силу певних обставин вимушена бути «законодавцем мод» одночасно в усіх науках. Зокрема й у фундаментальних, соціально-економічних, інженерних, а також у сфері новітніх наукомістких технологій і т.д. Кожен, хто має хоч мінімальний досвід адміністративної роботи, може сказати, що така її система організації, з огляду на завдання та реалії сьогоднішнього дня, видається принаймні нераціональною. І, знову, те ж риторичне запитання, яке вже звучало вище: невже цього ніхто досі не бачить? Бачать, але на сьогодні, як уже зазначалося вище, в нашому політичному бомонді такого типу запитання традиційно вважаються «непорядними». Попереду вибори 2006 року, і немає жодної впевненості у тому, що з політичних міркувань назрілу революцію в системі науки, за яку ми тут ратуємо, укотре не відкладуть до кращих часів.

Перш за все пропонуємо керівництву держави політично визначитися з тим, що вважати найголовнішим стратегічним завданням вітчизняної науки. Таким завданням сьогодні, на нашу думку, є створення і подальший розвиток в Україні комерційного сектора науки у формі розвиненої індустрії наукомістких високих технологій. На його виконанні надалі слід концентрувати основні організаційні зусилля і більшу частину матеріальних та фінансових ресурсів, які на сьогодні держава у змозі виділити для науки в цілому. Це, звісно, не означає, що не треба дбати й про інші сектори науки. У даному випадку йдеться лише про правильну ієрархію пріоритетів. Комерційна наука, за задумом, сьогодні повинна виконати роль своєрідного локомотива реформи, який, у разі успіху, потягне за собою весь потяг української науки.

Задля практичної реалізації визначеного завдання пропонуємо:

а) створити в рамках Міністерства промислової політики Державний комітет науки і технологій (ДКНТ), передавши йому для цього частину функцій (у частині, що стосується розвитку комерційного сектора науки), які нині закріплено за МОН. Покласти на зазначений держкомітет функцію забезпечення ефективності державної політики у справі розвитку та успішної широкомасштабної імплантації високих наукомістких технологій в економіку України;

б) створити спеціалізовану державну галузеву академію наук. Як організаційну базу пропонуємо взяти вже існуючу Академію інженерних наук України (АІНУ), надавши їй для цього статусу державної. Головним завданням АІНУ надалі вважати визначення (у співпраці з ДКНТ) пріоритетних науково-технічних напрямів та проведення їх наукової експертизи. На сьогодні АІНУ має розвинену організаційну структуру, яка об’єднує практично весь цвіт вітчизняної інженерної науки і технологій. За своїм потенціалом, досвідом її членів та організаційними можливостями АІНУ у змозі успішно виконати завдання такого масштабу;

в) переглянути функції нинішньої НАНУ. А саме: залишити за самою НАНУ тільки ті інститути й наукові центри, які працюють в основному в гуманітарно-соціальних та фундаментальних ділянках науки (історія, мовознавство, «чисті» математика, фізика та астрономія, мистецтвознавство, археологія, філософія тощо). Тобто пропонується зняти з НАНУ невластиву їй функцію «головного ідеолога та законодавця мод» у сфері наукомістких комерційних технологій, визнавши тим самим, що протягом останніх чотирнадцяти років вона реально її не виконувала. При цьому пропонується залишити за НАНУ лише функції координації та розвитку тих наук, які не причетні безпосередньо до функціонування економіки країни…