Два роки тому на залізничній станції міста Сміли сталася екологічна катастрофа: перевернулося кілька цистерн з аміаком. Жителів терміново евакуювали, а городи й усе, що росло на них, ліквідували. Сенсації такого роду недовговічні, вони живуть день або два, поки увага ЗМІ не переключиться на іншу «гарячу точку». Тільки місцеві академіки не залишилися байдужими до екологічної трагедії. Так з’явилася наукова праця про наслідки смілянської катастрофи.
Якщо комусь не віриться, що сивочолі мужі науки оперативно реагують на події нашого життя, поясню: академікам виповнилося лише...15—16 років, вони — члени Малої академії наук (МАН), відділення якої працює у Смілі на базі ліцею з поглибленим вивченням екології.
У наш час про МАН пишуть нечасто. Добрий почин, що народився ще за радянських часів, не розрекламований, як різні комерційні програми. Шукати й виховувати таланти за символічну зарплату або просто з ентузіазму нині не престижно. Але, незважаючи на це, Мала академія наук живе і розвивається.
1993 року юних учених на Черкащині було лише 63. Згідно зі статистикою минулого року, «манівців» у області вже близько двох тисяч. Тільки на обласний конкурс-захист приїхали, шокувавши організаторів, триста школярів. Тепер лише найталановитіші захищатимуть свої міні-дисертації перед авторитетним журі після заочного конкурсу робіт.
У Черкаській області центральне відділення МАН працює на базі обласного інституту післядипломної освіти. Відділення або невеликі філії МАН є буквально в кожному районі. Паралельно з ними працюють наукові товариства — своєрідні підрозділи МАН, у яких займаються діти молодшого віку. Там вони проходять невеликий спецкурс основ наукових досліджень, учаться працювати з першоджерелами, правильно оформляти наукову працю.
Це — перша сходинка. У дев’ятому класі діти приходять до своєї академії ніби «на розвідку», пишуть невеличкі роботи на рівні рефератів. А в 10—11 класах зазвичай визначаються з темою і напрямом для серйозної наукової праці, беруть участь в обласних і всеукраїнських конкурсах.
Розкрию один секрет: не всі школярі приходять у МАН заради науки. Є й такі, хто хоче «підтягнутися» перед вступом до ВНЗ. Адже заняття тут безплатні, і вчителі називають їх у своєму колі «безплатним репетиторством». При тому, що рівень і обсяг знань — досить високий, розрахований на талановитих і зацікавлених дітей. Тому педагоги попереджають: це — не лікнеп, двієчників не підтягуватимемо.
Є й інша причина популярності МАН: якщо робота стала призером всеукраїнського або обласного конкурсу, школяр має право вступити до ВНЗ за співбесідою, тобто поза конкурсом. Не випадково батьки йдуть на будь-які жертви, допомагаючи своїм чадам розробляти наукові проекти: оплачують поїздки в обласний центр, надають спонсорську допомогу небагатим філіям МАН.
На обласному конкурсі-захисті «манівець» із Корсунської гімназії здивував журі роботою «Чи повинна існувати смертна кара в Україні?»
Школярі пишуть складні роботи з іноземних мов, міні-дисертації з фізики та математики, дослідження в царині мистецтва.
У Смілі МАН існувала з 1986 року. За її роботу відповідав методист відділу освіти. 1996-го виникла ідея створити в місті Малу академію як окремий позашкільний навчальний заклад, а ще через півроку в місті відкрився природничо-математичний ліцей, і рішенням виконкому його структурним відділенням стає МАН.
Щороку до МАН приходять 450—500 дітей із загальноосвітніх шкіл міста. Вони працюють у секціях української мови і літератури, фізики, математики, історії України, екології. Всього тут працює 12 секцій. Займаються з дітьми 18 педагогів ліцею і вчені з обласного центру.
У Смілі немає своїх вищих навчальних закладів, тому заступник директора ліцею з наукової роботи А.Забарна возить кожну талановиту дитину в область, шукає на кафедрах наукового керівника та лабораторію для експериментів. Адже лише ті роботи, яким властивий елемент новизни, відкриття, мають перспективу посісти призове місце на обласному або всеукраїнському конкурсі.
Головна проблема всіх українських МАН — це брак фінансування. Коштів, які надходять від Міністерства освіти і науки, ледве вистачає на «символічне» заохочення наукових керівників. Про створення власної матеріально-технічної бази Мала академія наук може тільки мріяти!
А поки високе начальство в Міністерстві освіти «не помічає» маленьких академіків, найпрогресивніші ВНЗ почали фінансувати працю наукових керівників дітей із контрактних коштів. Адже кожному зрозуміло, що вчорашні «манівці» — це нинішні студенти й майбутня еліта Української держави. Вони принесуть славу своїм навчальним закладам.