МАЛОВІДОМЕ ПРО ВІДОМИХ: ФАКТИ І ВЕРСІЇ

погляд токсиколога в літопис минулого

В одній з публікацій «ДТ» (№41, 2001 р.) уже повідомлялося про вихід у світ у видавництві «Наукова думка» монографії академіка І.Трахтенберга «Книга о ядах и отравлениях. Очерки токсикологии». У зазначеній публікації Юрій Віленський — київський лікар і журналіст, автор відомих біографічних книг «Доктор Булгаков», «Виктор Некрасов» та інших — розповів про роздуми вченого над минулими і нинішніми проблемами антропогенних впливів потенційно токсичних речовин на людину, їхнє місце в умовах екологічного неблагополуччя, роль хімічної експансії в контексті драматичних протиріч між техносферою та природою. Зрозуміло, щоб усвідомити необхідність запобігання хімічній агресії — локальній і глобальній, залишатися неушкодженим у світі отрут, треба знати про них якнайбільше. А для цього досвід минулого і цікавий, і повчальний. Виправдані, зокрема, токсикологічний екскурс і ретроспективний аналіз окремих фактів та історій, що розповідають про роль токсичних речовин у долях багатьох відомих особистостей — політичних діячів, учених, представників мистецтва. Паскаль, Фарадей, Ньютон, Карл II Стюарт, Наполеон Бонапарт, Лінкольн, Бетховен... Перелік можна було б продовжити. Про версії хвороби та смерті Моцарта уже йшлося на шпальтах «ДТ» (№30, 2001 р.) У цій публікації читач зможе ознайомитися з іншими прикметними випадками, інтригуючими подіями, нерозгаданими ще історіями в літописі минулого про отрути й отруєння.

Токсикологія: наука давня і нова

Хімічне оточення і людина — тривожна й хитка рівновага. Як не згадати тут віршованих рядків поета:

Земля кругла, ее круженье вечно.

И разве завтра по моей вине

В круженье том же яд других отравит?..

Сама назва «токсикологія» походить від грецького слова — «отрута», що служить для змащування стріли (згадайте в Пушкіна: «А царь тем ядом напитал свои послушливые стрелы»). Це наукова і практична галузь медичних і біологічних знань про властивості потенційно токсичних речовин та вплив їх на організм. Читач може запитати: «чому потенційно токсичних?» Відповідь однозначна. Ще в далекі часи на це запитання спробував відповісти лікар і хімік Парацельс: «Усе є отрута, і ніщо не позбавлене отруйності, лише доза робить отруту непомітною». Автори відомої праці «Шкідливі гази» Ф.Флюрі і Ф.Церник особливо підкреслювали, що речовина набуває характеру отрути лише в особливих умовах, при яких вона діє на організм. А за двадцять років до них інший відомий дослідник Гадамер висловився ще чіткіше, стверджуючи: «Власне отрут не існує». У сучасному посібнику з судової хімії зазначається: одна й та ж сама хімічна речовина, наприклад морфін, стрихнін, сполуки ртуті чи миш’яку, залежно від низки чинників, насамперед від дози, може бути і лікувальною речовиною, і отрутою.

Тому не так уже й парадоксально звучить сьогодні запитання, «чи отруйні отрути?» Та все ж, хоч би якою мовою вимовлялося колись і тепер слово «отрута», воно неодмінно викликає цілком виправданий страх. Адже з допомогою різноманітних отрут за час існування цивілізації убито силу-силенну людей. І хоч уже древні знали, що отрута не лише вбиває, а й допомагає лікувати багато недуг, усім відомо — епоха численних отруєнь у минулому була тривала і нещадна. Калігула, Клеопатра, Локуста, Чезаре Борджіа, Катерина Медічі — усі ці та інші подібні їм постаті й нині примушують здригатися. Повертаючись до науки про отрути й отруєння, яка зробила великий крок вперед у XX столітті, оскільки, поруч із розвитком атомної енергії та космічних технологій, саме минуле століття ввійшло в літопис буття як марафон бурхливого розвитку хімії, зазначимо, що токсикології як науці в сучасному розумінні цього слова налічується вже понад 100 років.

Подані нижче нариси, в яких викладається низка яскравих фактів та версій, пов’язаних з отруєннями відомих особистостей, спроба розкрити істину в цих історіях, залучивши як наукові аргументи досвід токсикології, — данина вивченню минулого в інтересах сучасного. Тим більше що події далекого минулого несподівано висвічуються в нинішніх реаліях. Знову пригадується образна сентенція мудрого і саркастичного Єжи Леца: «Кожне століття має своє середньовіччя».

Розгадка феномена Распутіна?

Легендарному «старцю» Григорію Распутіну — постаті лиховісній і містичній, яка інтригувала істориків раніше і залишається предметом дискусій ще й сьогодні, присвячено безліч публікацій. Але досі факти, версії й домисли, переплетені в тугий вузол різноманітних думок та тлумачень, не дозволяють із достатньою впевненістю трактувати неординарну особистість злого генія Росії напередодні розпаду імперії. Постать Распутіна і досі цікавить не лише соціологів та істориків, а й медиків. Останні давно намагаються відповісти на запитання, чи справді його доморосле цілительство було настільки разючим та ефективним? У чому його вплив на психіку довколишніх? Нарешті, чим пояснити той факт, що, отримавши смертельну дозу ціаніду калію, він не загинув миттєво від гострого отруєння? Спроба відповісти на останнє запитання і становить зміст цього нарису. Але спочатку стислий коментар до перших запитань.

Переді мною добряче пошарпана книжка М.Євреїнова «Таємниця Распутіна», випущена видавництвом «Былое» у Ленінграді в 1920-х роках. У розділі «Його таємниця» автор наводить уривки зі щоденника О.Джанумової, яка неодноразово була присутня на распутінських збіговиськах. Оргії передував масовий танок на чолі з «божою людиною серед білого дня, що було звичайнісінькою справою...»: «Миготіла бородата постать, маяли китиці блакитного пояса. Чітко і дрібно вибивали такт ноги в м’яких чобітках із чудесної шкіри, якогось особливого фасону. Глибоко посаджені очі вп’ялися в мене, і я не знала, що думати». А ось інше місце з того самого щоденника: «Ну й очі в нього! Щоразу, коли бачу його, вражаюся: такий різний їхній вираз і така глибина. Довго витримати його погляд неможливо. Щось важке є в ньому, неначе матеріальний тиск ви відчуваєте...» Автор книги, наводячи ці та інші свідчення щодо того «гіпнотичного кола», яке окреслила навколо царя владна рука доморослого пророка, доречно посилається на професора А.Фореля. Він писав: у того, хто піддається навіюванню, виникає таке враження, неначе не лише воля гіпнотизуючого, а й його власна диктує йому це прагнення або бажання — надзвичайно приємне для загіпнотизованого чи принаймні неминуче для нього й обов’язкове. І далі А.Форель особливо підкреслює, «що у відчуттях того, хто піддається впливу» — а це більше властиво жінкам — наявне свого роду задоволення, «що нерідко поєднується з пасивним відчуттям статевого кохання...» Чи не в цьому розгадка, чому саме цариця Олександра Федорівна була завжди особливо прихильною до Распутіна і першою у фанатичній відданості та послуху йому.

Цікаво, що точка зору А.Фореля збіглася з міркуваннями В.Бехтерєва, який опублікував у «Петроградской газете» від 21 березня 1917 року статтю «Распутінство і товариство великосвітських дам». Підсумовуючи свою цікаву публікацію, учений писав: «...якщо хто й хотів би розуміти все, що відомо з приводу підкорення дам вищого товариства грубим мужланем Распутіним, із погляду гіпнотизму, то він повинен не забувати, що, крім звичайного гіпнотизму, є ще «статевий» гіпнотизм, яким, вочевидь, володів високою мірою старець Распутін». При цьому, як справедливо зазначав той-таки А.Форель, немає різниці між гіпнозом уві сні і навіюванням наяву. Очевидно, що Распутін був, безперечно, майстерним «мужицьким пророком» і неабияким комедіантом (той-таки В.Бехтерєв вважав, що в майстерності актора — могутня здатність навіювання).

Про Распутіна і ту епоху й атмосферу, в якій він став помітним, написано десятки книг. Завдяки низці «чудес» і пророцтв, своєрідному стилю поведінки, Распутін став для царя Миколи II і цариці Олександри Федорівни другом і духовним наставником. Близькість Распутіна до вінценосної сім’ї та їхня психологічна залежність від нього давали йому можливість ефективно впливати на посадові переміщення навіть у найвищих колах, втручатися в питання внутрішньої і зовнішньої політики Росії. Распутін мав більше влади, ніж будь-який вищий сановник. Все це стало причиною змови з метою його фізичного усунення. До групи змовників увійшли великий князь Дмитро Павлович, князь Фелікс Юсупов, член Державної думи В.Пуришкевич, поручик А.Сухотін та військовий лікар С.Лазаверт. Распутіна вирішили отруїти ціанистим калієм, переданим колишнім міністром внутрішніх справ Маклаковим, який був звільнений з цієї посади на настійну вимогу Григорія.

…У ніч із 16 на 17 грудня 1916 р. князь Фелікс Юсупов піднявся в кімнату, де перебували його спільники, і сказав: «Распутін з’їв вісім отруєних ціанистим калієм тістечок і випив два келихи отруєного вина, але не помер, хоча в нього з’явилися рясна слинотеча, часта відрижка, спрага і задишка».

Отже, симптоми отруєння ціанистим калієм були наявні, що спростовує припущення Е.Радзінського, висловлене в його книзі «Микола II: життя і смерть», буцімто отруту замінили інертним порошком.

Крім того, учасник змови С.Лазаверт, який маніпулював із кристалічним і розчиненим ціанідом калію, насичуючи ним тістечка й вино, невдовзі мав утомлений вигляд, у нього були апоплексичне червоне обличчя і блукаючий погляд, тобто почувався він зле. І це могло стати результатом не нервової перенапруги, про що писав В.Пуришкевич, а наслідком отруєння випарами ціаніду калію, позаяк С.Лазаверт маніпулював з отрутою, не дотримуючись якихось запобіжних заходів.

Не витримує критики і поширена думка, буцімто смертельній дії ціаніду калію запобігла глюкоза, якої було багато у кремі отруєних тістечок. Вона спростовується хоча б тим, що глюкоза не входить до переліку антидотних засобів при отруєнні ціанідами, а досліди на тваринах свідчать: навіть внутрішньовенне введення глюкози у великій кількості не захищає від смертельної дії ціанистих сполук.

То чому ж Распутін не загинув, уживши смертельну дозу ціанистого калію?

Спробував відповісти на це запитання мій колега, відомий київський учений, який очолює одну з лабораторій в Інституті фармакології та токсикології АМН України професор Леонід Громов. Саме він подав на суд медичної наукової громадськості принципово нову гіпотезу про механізм дії ціанідів. За висунутою ним концепцією, придушення ціанідами активності ферменту супероксиддисмутази (СОД) — один із вирішальних процесів у механізмі їхньої токсичної дії. Але це не єдина причина. Ціанід натрію придушує й інший окисний фермент — каталазу, що призводить, як відомо, до накопичення надлишкової кількості пероксиду водню.

У літературі описано генетично обумовлений стан — так звана акаталазія — різний рівень вираження зниження активності каталази. При цьому відбувається підвищення рівня пероксиду водню, що окисляє залізо гемоглобіну до метгемоглобіну. А останнє — окислене залізо — «жадібно» сполучається з ціанід-іоном, що запобігає придушенню тканинного дихання. Цікаво, що про наявність такої природної «протиотрути» свідчать синьо-голубе забарвлення кон’юнктиви очей і матово-блакитний відтінок шкіри, що надає їй вигляду аристократичної випещеності.

За описами людей, котрі знали і бачили Распутіна за життя, він, попри яскраво виражені мужицькі манери, був саме таким, як описано вище, це надавало йому особливої загадковості. Синьо-голубий колір райдужної оболонки його очей особливо відтінявся блакиттю кон’юнктиви, що створювало йому демонічний вигляд під час його гіпнотичних сеансів.

Чи є підстава припускати, що у Распутіна була уроджена акаталазія?

Л.Громов вважає, що такі підстави є.

Задля справедливості треба зазначити, що не всі дотримуються версії про отруєння Распутіна отрутою, доданою учасниками змови в тістечка. У своїй книзі й авторській передачі на телебаченні «Крах імперії. Убивство Распутіна» Едвард Радзінський стверджує, що «старець», який суворо дотримувався дієти, взагалі не вживав солодкого. Але ця сенсаційна заява — лише припущення, яке, до того ж, не узгоджується зі свідченням очевидців.

Хвороба божевільного капелюшника

Саме так на Заході колись називали ртутне отруєння, а походить ця назва від англійської приказки «божевільний, мов капелюшник». Річ у тому, що і в старій Англії, і в дореволюційній Росії не лише лікарям, а й підприємцям та робітникам були відомі випадки масових ртутних отруєнь в осіб, що працювали на обробці нітратом ртуті фетру, який призначався для виготовлення капелюхів. У Росії такі явища фіксував ще на початку минулого століття санітарний лікар В.Левицький спільно з дільничним лікарем С.Михайловим. У своїх виступах та публікаціях вони навели вражаючі дані про те, що в 71% обстежених робітників кустарного капелюшного виробництва ртутні отруєння виявлялися у вигляді тяжких порушень нервової системи, виражених симптомів розладу розумової і фізичної працездатності, змін стану психіки. Звідси й зазначена вище назва, яка набула поширення в медичній літературі минулого, працях з історії медицини, науково-популярних публікаціях. В узагальненій формі ця назва поєднала як прояви нервово-психічних розладів у працівників, що піддалися тривалому впливу азотно-кислої ртуті, так і інші явища так званого професійного меркуріалізму. Характерно, що вона ввійшла не лише в спеціальну лікарську літературу, а й у повсякденну мову і навіть у художні твори. У відомій нам з дитинства розповіді Л.Керролла «Аліса в країні чудес» одним із персонажів є Болванщик, про якого говорять, що він несповна розуму, божевільний. Розділ, у якому про нього йдеться, називається дуже прикметно: «Божевільне чаювання». Професія цього персонажа — капелюшних справ майстер.

То що ж ми знаємо про відомих людей, які за тих чи інших обставин піддалися впливу підступного рідкого металу, пари якого, надходячи в повітря навіть при звичайній кімнатній температурі, настільки небезпечні для здоров’я людини? Насамперед посилаємося на вже згаданих вище Фарадея і Паскаля, які в результаті багаторічних маніпуляцій із металевою ртуттю при постановці лабораторних дослідів виявилися жертвами її парів. І в одного, і в другого розвинулися ознаки хронічного ртутного отруєння, що в остаточному підсумку підірвало їхнє здоров’я. Показово також, що і відомий у XVI столітті хімік Карло Лагіллоті — автор «Нового посібника з хімії», — який сам виготовляв ліки і косметичні засоби, що часто містили ртуть, тривалий час потерпав від тремтіння кінцівок та інших ознак ртутної інтоксикації.

Тут доречно особливо відзначити, що докладну токсикологічну експертизу з використанням новітніх сучасних методів проводили останніми роками в Шотландії на кафедрі судової медицини в Глазго. Передумовою до однієї з таких експертиз було припущення двох американських лікарів про причину смерті англійського короля Карла II. Проаналізувавши дані з історії його хвороби, вони висловили думку, що англійський монарх помер унаслідок хронічного ртутного отруєння. При цьому не було підстав вважати, що тут ідеться про підступне отруєння, оскільки із ртуттю Карл II мав справу під час своїх занять алхімією. Та була ще одна обставина, на яку звернули увагу американці: короля під час його смертельної хвороби лікували більше десятка найкращих англійських лікарів, при цьому випробувавши близько 60 різних протиотрут та інших ліків. Причину смерті, що виникла внаслідок хвороби, тоді так і не було встановлено. Можливе походження тяжкої хвороби Карла II вдалося прояснити набагато пізніше, коли до рук професора Леніхема несподівано потрапило пасмо волосся мертвого короля, що довгі роки зберігалося в сім’ї одного з його сучасників. Нейтронно-активаційний аналіз, проведений у процесі експертизи на згаданій вище кафедрі в Глазго, виявив у волоссі короля кількість ртуті, яка в десятки разів перевищувала рівні, наявні в осіб, що раніше не мали справи з цим металом.

Нарешті ще про одне ретроспективне розслідування, яке стосується причин тяжкої недуги, а можливо, і смерті великого вченого-фізика, астронома і математика Ісаака Ньютона. Воно базується на таких фактах. Як свідчать біографи Ньютона, посилаючись на спогади близьких до нього людей, учений після свого 50-річного ювілею занедужав на якусь дивну і загадкову хворобу. Він втратив сон і апетит, почав втрачати пам’ять, впав у депресію. Потім з’явилася манія переслідування. Ньютон нікого не приймав, жив у самоізоляції, писав листи, адресовані Богу. Вчений розпочав перегляд хронології всього людства, у тому числі дат подій світової історії, висував дивні історичні «новації». При цьому він зовсім облишив точні науки. Що ж сталося з одним із визнаних корифеїв світової науки? Понад століття причина тяжкої хвороби Ньютона залишалася загадкою. І лише в XX столітті завдяки успіхам хімії та токсикології походження тяжкої недуги стало прояснятися. На допомогу прийшов усе той-таки високочутливий нейтронно-активаційний метод визначення хімічних елементів у біологічних середовищах. Аналізу було піддано збережені пасма волосся покійного вченого — вміст ртуті виявився в десятки і більше разів вищим від звичайного. Тоді ж згадали, що симптоми хвороби Ньютона, не розпізнаної за життя, разюче схожі з класичними ознаками меркуріалізму — хронічного ртутного отруєння. Згадали, що вчений у процесі своєї дослідницької діяльності часто проводив досліди з використанням ртуті. І в цьому плані він розділив на схилі літ долю своїх згаданих вище попередників Паскаля та Фарадея, які також відчули на собі наслідки згубних для здоров’я численних дослідів із використанням цього підступного металу.

Далеко не всім відомо сьогодні, що шістнадцятий президент США Аврам Лінкольн, перш ніж обняти високий державний пост, пережив у своєму житті незвичний і тяжкий етап. Про це нещодавно розповів читачам у науковому журналі Perspectives in Biology and Medicine дослідник Норберт Хіршхорн. Журнал спеціальний, з числа медико-біологічних видань. Чому ж саме в такому виданні з’явилася публікація, зміст якої стосується політики? Річ у тому, що йдеться про версію, відповідно до якої, ще до президентства у Лінкольна було виявлено ознаки хронічного ртутного отруєння. Особливо слід зазначити, що президент Лінкольн як лідер країни відрізнявся від Лінкольна ранніх років, схильного до різкої зміни настрою, вибухів гніву, забудькуватості. Такі симптоми в поєднанні із розладом сну, неадекватними реакціями на звичні подразники, підвищену стомлюваність, початок тремору пальців рук токсикологи зараховують до проявів так званого ртутного еретизму, що розвивається в людей, які піддалися впливу низьких концентрацій ртуті або малих доз ртутовмісних препаратів. У цілому такого роду симптомокомплекс, що сьогодні має назву мікромеркуріалізм, уперше встановив берлінський дослідник А.Шток, який вважав ознаки еретизму чи не головними у зазначеному вище синдромі. З’ясувалося, що Лінкольн ще в 30-річному віці хворів на депресію і лікувався «блакитними таблетками», які належать до категорії ртутовмісних препаратів. Тоді такі лікувальні засоби лікарі справді прописували від «іпохондрії». Причиною ж останньої було те, що не відбулися заручини молодого Лінкольна та його обраниці — Мері Тодд. Аби остаточно переконатися в правомірності припущення, що саме вживання «блакитних таблеток» викликало в Лінкольна хронічне ртутне отруєння, Хіршхорну та його колегам потрібно було оцінити кількість ртуті, що містилася в них. За старими рецептами, використовуючи ступку й товкачик, ртуть, корінь лакриці, трояндову воду, мед, цукор і пелюстки зів’ялих троянд, вони відновили «блакитні таблетки». Відповідні кількісні розрахунки показали, що Лінкольн, очевидно, ужив за період свого лікування таку кількість ртуті, що в багато разів перевищила безпечний рівень її припустимого вмісту в організмі. І ще одне істотне підтвердження своїй версії про отруєння зазначені дослідники знайшли в тому, що Лінкольн ніби сам відчув, що здоров’я порушилося від застосування таблеток, які «зробили, до того ж, його злим», і припинив їх приймати на початку свого президентського терміну. Після цього його поведінка і загальний стан змінилися і прийшли до норми. Таким чином, до числа тих із відомих особистостей, кого токсикологи вважають жертвами впливу ртуті, з достатньою вірогідністю можна зарахувати й Аврама Лінкольна. Тут доречно зазначити, що сьогодні ртутовмісних препаратів уже практично немає серед лікарських засобів.

Миш’як
у волоссі імператора

З яких причин переставився Наполеон Бонапарт, який волею мінливої долі закінчив свій земний шлях не в імператорському палаці столиці Франції, а на далекому острові Святої Єлени? Досі не знайдено однозначної відповіді на це запитання. Побутує версія, що його було отруєно. Тут доречно зазначити, що в середині минулого століття експерти-токсикологи почали успішно використовувати у своїй практиці новітні методи фізичної хімії, серед яких особливо точним виявився згаданий вище метод нейтронно-активаційного аналізу. Цікаві докладні дослідження, зроблені з допомогою цього методу в Шотландії, в процесі яких було проведено експертизи, що проливають світло на окремі події минулого. Результати опубліковано в солідних наукових журналах Nature на початку 60-х і Journal Radiology and Analytical Chemistry наприкінці 70-х років. Прикметні, зокрема, результати токсикологічної експертизи волосся Наполеона, доставленого в ті роки у лабораторію вищезазначеної кафедри. Волосся французького імператора отримали від спадкоємців його слуги, який зрізав пасмо, перш ніж було зроблено зліпок для посмертної маски. Нагадаємо, що імператор помер 1821 р. на острові Святої Єлени, куди він прибув 1815 р. Тут протягом шести років здоров’я Наполеона поступово погіршувалося. Окремі періоди поліпшення його самопочуття змінювалися потім знову періодами погіршення. При цьому імператор скаржився на загальну слабкість, головний біль, озноб, зниження сили м’язів у кінцівках, подразнення очей. Крім того, періодично виникали блювота і непритомність. З’ясувалося, що в переданому на кафедру волоссі справді містився миш’як у кількості, яка на порядок перевищувала нормальну. Цікаво й те, що максимальна концентрація цього елемента збіглася у ймовірному часі з періодом погіршення здоров’я і тим самим, можливо, свідчить, що саме в цей період Наполеон одержав чергову порцію отрути. Так чи інакше, є підстави вважати: чутки, буцімто імператора отруїли миш’яком, не дуже вже й безпідставні, хоча, зрозуміло, остаточна відповідь на запитання, чи був він отруєний цією отрутою, чекає свого часу. У його волоссі, крім миш’яку, виявили в незначній кількості і ртуть. Можливо, хімічні речовини, знайдені у волоссі Наполеона, з’явилися в його організмі у результаті вживання ним якихось невідомих сучасним лікарям медикаментозних лікувальних чи косметичних засобів. Важко сказати. Зазначимо лише, що досі зберігся рецепт «освіжаючої рідини», якою користувався Наполеон. До її складу входили бергамотова есенція, есенція лимонної й апельсинової шкірки, есенції розмарину. Токсичних компонентів тут немає.

У книзі Р.Бєлоусова «Приватне життя знаменитостей» містяться дані, які повніше розкривають обставини хвороби Наполеона. Насамперед привертає до себе увагу те, що в його заповіті були слова: «Після моєї смерті, чекати якої залишилося недовго, я хочу, щоб зробили розтин мого тіла... Особливо рекомендую дослідити мій шлунок і викласти результати в точному і докладному звіті... Я прошу, я зобов’язую провести таке дослідження». А далі йде сенсаційний запис: «Я вмираю передчасно від руки англійської олігархії та найнятого нею вбивці». Однак підстав у патологоанатомів, які робили розтин тіла Наполеона, запідозрити його насильницьке отруєння не було.

Після розтину, проведеного сімома лікарями, їхні думки розійшлися. Частина тих, хто проводив розтин, вважали, що причиною смерті став гепатит (хвороба печінки), а також мальтійська лихоманка і малярія, інші — рак шлунку. Однак не можна ігнорувати тієї обставини, що лікували хворого не лише очищенням кишечника та кровопусканням, а й хлористою ртуттю. Застосовували також безліч інших засобів. Це дозволило шведському лікарю С.Форсхувуду вже в наш час дійти висновку, що неважко було Наполеона й отруїти. До цієї думки приєдналися деякі інші дослідники, що, як і С.Форсхувуд, обгрунтовували свій висновок фактом виявлення в його волоссі миш’яку. Зазначимо, що саме волосся є індикатором отруєння миш’яком. У середині 1990-х років, коли з ініціативи Вена Вейдера, президента Наполеонівського товариства (Канада), волосся Наполеона було надіслане на експертизу в хіміко-токсикологічну лабораторію Федерального бюро розслідування США, у ньому, як і під час аналізу в лабораторії Глазго, було виявлено миш’як. Можна припустити, що серед багатьох ліків, які вживав Наполеон, поруч із хлористою ртуттю, був і миш’яковмісний препарат. Тоді стає зрозуміло, звідки у волоссі, підданому нейтронно-активаційному аналізу, було виявлено обидві хімічні сполуки. Але чи стала їхня наявність в організмі, хай навіть у дуже малих кількостях, причиною хронічного отруєння — зрозуміти дуже проблематично. Ще раз повторимо: підстав для встановлення такого діагнозу не дають об’єктивні дані, отримані як за життя Наполеона, так і після його смерті.

Підсумовуючи стислий екскурс у літопис низки характерних випадків, пов’язаних з історією і з’ясуванням причин отруєнь отрутами відомих історичних осіб, нагадаємо слова Конфуція, який закликав вивчати минуле, якщо ми хочемо передбачити можливість подібного в майбутньому. Здається, такий заклик слушний. Адже в минулому нерідко можна і треба знаходити багато що для роздумів про тенденції та події як нинішні, так і прийдешні. Видатний вітчизняний токсиколог Микола Лазарєв настійно рекомендував не лише вивчати засоби боротьби з уже існуючими шкідливими наслідками токсичних хімічних речовин, а й насамперед запобігти самій можливості їх появи.