КРИЗА — ПЛАТА ЗА НЕУВАГУ ДО ІННОВАЦІЙ

Сподівання на швидкий розвиток економіки України, що панували в суспільстві у перші роки незалежності, базувалися не тільки на високому ресурсному, а й на загальноекономічному потенціалі, в основі якого має лежати національна інноваційна система. Однак розвиток її відбувається вкрай повільно. За таких умов існує реальна небезпека виникнення глибокої економічної кризи під час переходу до наступного, вищого технологічного укладу. Це може викликати серйозну політичну кризу або поглинання національної інноваційної системи більш сильною зовнішньою.

Аналіз сценаріїв еволюції інноваційних систем виявляє ряд небезпечних поворотних пунктів (ризиків) для країн, у тому числі з пострадянською економікою. Щонайменше дві з цих небезпек обов’язково слід узяти до уваги. Перша — відсутність в Україні зрілого інституціоналізму, характерного для ринкового середовища, а друга — це кризовий період переходу економіки від нижчого до вищого технологічного укладу, який іще називають фазовим переходом.

Дослідження засвідчують наявність десятирічних фазових переходів від нижчого до вищого технологічних укладів, які відбуваються через кожні 50 років. Вони завжди приносять системні кризи. Саме в ці періоди в історичному минулому найчастіше бували падіння диктатур, зміни політичної влади, прихід нової генерації економічних лідерів тощо. До речі, на початковому та завершальному етапах одного з таких перехідних періодів, що одночасно виникли в групі країн—економічних лідерів, відбулися обидві світові війни. Це дає підстави для можливого формулювання ще одного важливого аспекту в механізмі виявлення та попередження небезпечних напружень у національній та світовій економіках.

В основі бурхливих змін лежить недостатня увага до інновацій у попередній період. Деструктив і криза у такому випадку є наслідком надто швидкого зламу значної кількості ортодоксальних (старих) конструкцій суспільства під впливом базової інновації (яка приходить еволюційним шляхом і є основою нового технологічного укладу), а не під впливом відповідної інноваційної політики у попередні періоди. Підприємницький сектор був і залишається основним генератором інновацій протягом ХХ століття, незважаючи на становлення могутніх державних і суспільних інститутів, які цілеспрямовано займаються створенням нового знання і нових технологій. Підприємницькому секторові у визначенні вектора інновацій немає альтернатив.

З огляду на виявлені закономірності еволюції національних та глобальних економічних систем, наступного фазового переходу слід очікувати десь приблизно у 2020 — 2030 рр.

Підсумковим результатом розвитку науки і високотехнологічних галузей у ХХ столітті стало формування в економіках провідних країн світу нового механізму саморозвитку — національних інноваційних систем, у рамках яких невпинно зароджуються і реалізовуються кластери інновацій. Успішне функціонування таких систем потребує не лише наявності сильного науково-технічного сектора, а й цілого комплексу інституційних умов.

В Україні й дотепер не подолано проблемних інституційних обмежень, властивих радянській моделі інноваційного розвитку. Одна з найболючіших — домінування нецінового поля. На цьому тлі у середньотерміновій перспективі можливо очікувати: пожвавлення діяльності в Україні науково-промислових комплексів, що були основою інноваційної системи радянських часів, а в механізмах контролю за ефективністю перерозподілу фінансових ресурсів — зростання ролі державних інститутів (ДПА), що компенсуватимуть слабкість цієї функції у банківської та юридичної систем України, а також її громадянського сектора.