КРИВАВЕ ПРИЧАСТЯ ВЛАДОЮ

Видатний англійський історик Арнольд Тойнбі розглядав світовий розвиток як ланцюжок викликів історії і відповідей цивілізації на них. Від того, наскільки адекватною була реакція людського співтовариства на історичні випробування, залежала його доля і подальше існування. Виклик оголював найсуттєвіше в розвитку цивілізації, її справжнє обличчя, і перевіряв її життєздатність, що виявлялася в системі засобів і методів подолання труднощів, які постали на шляху історичного розвитку суспільства. Не обминула дана закономірність і нашу епоху.

Недавні трагічні події в театральному центрі в Москві, а також апокаліпсична катастрофа 11 вересня 2001 р. у Нью-Йорку показали: одним із викликів людству в XXI столітті є тероризм.

Що таке тероризм із психологічної точки зору? Чому саме цей феномен посів настільки велике місце в сучасній історії? Які його корені і причини? Що робить людину безжалісною до інших і до себе? І, нарешті, які можуть бути засоби боротьби з тероризмом? Ці і деякі інші питання спробую розглянути в даній статті.

«Гашишим»–«асасин»–убивця

Якщо узяти до уваги пряме значення слова «терop» — жах, то залякування, нагнітання страху, насильство завжди були одними з найпоширеніших явищ соціального життя і засобами, до яких однаково часто вдавалися і гнобителі, і пригноблені.

Мабуть, першим відомим в історії таємним товариством, яке широко і систематично практикувало тероризм і наймані убивства, був існуючий у XII—XIII вв. арабо-мусульманський орден асасинів. Еміри Близького Сходу і королі Європи відчували перед ним однаковий жах. Смерть Конрада Монферратського і багатьох інших осіб королівської крові була справою їхніх рук. «Асасин» є перекрученим «гашишим», що походить від слова «гашиш», котрим, відповідно до переказів, керівники ордену одурманювали своїх послідовників перед кривавою акцією. Відтоді в англійській мові найманий убивця позначається словом «assassin».

Далі в анналах європейської історії серед організацій, котрі практикували політичний терор, ми знайдемо орден єзуїтів (XVI—XVIII вв.), італійських карбонаріїв і мадзиністів (20—50-ті рр. XIХ в.), ірландських феніїв (друга половина XIХ в.), російських народників і соціалістів-революціонерів (60—80-ті рр. XIХ в. — початок ХХ в.), сербських націоналістів (кінець XIХ — початок ХХ вв.)...

Після Другої світової війни, починаючи з «бурхливих 60-х» і до початку 80-х, спостерігалося наростання хвилі «лівого» тероризму — німецька «Фракція червоної армії», італійські «Червоні бригади», японська «Червона армія», іспанська «ГРАПО», численні латиноамериканські підпільні угруповання й цілі армії, палестинські організації. І нарешті, розгул тероризму під релігійною машкарою — мусульманського, що наклало таку лиховісну тінь на сьогодення.

Цікаво, що початок не лише ХХI, а й ХХ століття ознаменувався страшною катастрофою, викликаною терористичним актом. Терористи виходять із принципу «Купка борців може обрушити лавину», який, на жаль, іноді спрацьовує. Так і сталося в липні 1914 р., коли постріли сербського терориста Гаврила Принципа у спадкоємця австро-угорського престолу ерцгерцога Франца-Фердинанда фактично спровокували Першу світову війну.

Надзвичайно цікава психологічна характеристика тодішніх терористів. Ось психологічний портрет керівника сербської революційної організації «Чорна рука», що підготувала замах на ерцгерцога: «...Драгутин Димітрієвич вирізнявся також надзвичайним самовдоволенням і схильністю до афектації. Як людина дуже честолюбна, він любив займатися таємною діяльністю. Йому подобалося також, щоб люди знали, що він зайнятий таємними справами і що він тримає усе у своїх руках. Сумніви щодо того, що можна робити і чого не можна, так само як і думка про те, яка відповідальність пов’язана з користуванням владою, — ніколи не бентежили його. У нього не було ясного уявлення про межі припустимого в політичній діяльності. Він бачив лише мету... і йшов до неї навпростець, не зважаючи на наслідки. Він любив небезпеку, пригоди, таємні збіговиська і таємничі справи...».

Психологічні особливості сербських бойовиків — нерозбірливість у засобах, марнославство й амбітність, прагнення до таємної влади тощо — є типологічними для образу терориста і передбачають певні психологічні механізми свого виникнення.

Шлях фанатика

Фанатик — людина, відчужена від самої себе. Він почуває себе гідно лише тоді, коли може ідентифікуватися з великою справою. Він не просто шукає слави, він «борець за велику ідею».

Нерідко такі люди в ранньому дитинстві були позбавлені тепла і любові. Це розвинуло в них потребу домагатися відчуття впевненості в собі, ототожнюючись із «великою ідеєю», а також бравуючи презирством до смерті. Презирство до чужих життів, готовність легко принести їх на вівтар «шляхетної мети», ореол залякування також надають такій людині значимість у власних очах. Йому легко жертвувати іншими, оскільки його холодна ідея апріорі виводить за дужки існування людей, котрі ведуть звичайне обивательське життя і далекі від фантасмагоричних ідеалів. Відсутність рефлексії, «гамлетівської» роздвоєності, сумнівів у власній правоті дозволяє їм концентрувати енергію дії в єдиний енергетичний вектор активності, що змітає усе на своєму шляху. У примітивній цілісності таких натур, на які не справляє гальмуючий розфокусовуючий ефект совісна схильність до вагань, і криється секрет надзвичайної енергії дії, яку іноді розвивають фанатики.

За явищем ідейного самопоневолення фанатика часто криється слабка воля особистості, прагнення раз і назавжди позбутися сумнівів, мук, пов’язаних із необхідністю вибору між добром і злом, повсякденної необхідності докладати зусилля, роблячи вибір. Самопожертва терориста — це і самозвільнення від того повсякденного життя, яке вимагає безперестанних, іноді тяжких зусиль і рішень.

Під феноменом самозречення терориста також часто криється відчай, утома від життя або гординя. Відчай як готовність піти на будь-які кроки, аби зруйнувати те, що протистоїть його волі, заважає реалізації ідеї-фікс.

Втома як відраза до тьмяної буденщини повсякденного існування з її дріб’язковою боротьбою за шматок хліба і місце під сонцем.

Потреба компенсувати власну слабість тісно пов’язана із зачаруванням зброєю. За свідченням самих же терористів, зброя має нез’ясовану привабливість. Зброя — шматочок влади. За словами колишнього терориста Клейна, володіючи зброєю, терористи «починають набувати іншої манери поведінки, вони змінюються самі... Важливим поштовхом до герильї та її акцій є те, що люди підпадають під зачарування зброєю».

Слід зазначити, що за минуле століття в «моральному кодексі» терористів відбулися істотні зміни. Один із керівників бойової організації есерів Борис Савінков 1906 р., під час втечі із севастопольської в’язниці, вважав за необхідне, у разі опору з боку рядових солдатів, стріляти не в них, а в себе (оскільки вони лише виконують наказ і ні в чому не винні). Сучасні ж терористи відкинули поняття безневинних людей, вони проголосили право вбивати всіх, якщо це необхідно для досягнення мети.

Спостерігаються великі зміни й у світоглядних принципах бойовиків, за допомогою яких вони виправдують необхідність терору. Терорист другої половини XIХ — початку ХХ в. виходив із принципу «усе дозволено», що витікав із тези «Бога немає». Великий російський письменник Ф.Достоєвський сформулював цей принцип вустами одного зі своїх літературних героїв: «Якщо Бога немає, отже, все дозволено!» Підхоплений і розвинений німецьким філологом Ніцше (одним із перших західноєвропейських знавців творчості Достоєвського, котрий читав його в оригіналі російською мовою) він у спритних руках німецького мислителя перетворився на філософію надлюдини, котра крокує «по той бік добра і зла» до світлих вершин перетвореного людства.

Сучасні «надлюдини», обв’язані вибухівкою, схоже, трансформували принцип своїх «побратимів по зброї» із XIХ століття у зовсім уже дивовижну тезу, призначену для ХХI століття: «Якщо Бог є, то все дозволено!» Теза, до речі, не нова. Схожим принципом, щоправда, не декларуючи його, керувався християнський «Орден Ісуса» — єзуїти, ті самі, котрі сформулювали сумно знамените «Мета виправдує засоби».

Безсумнівно, у психологічному образі багатьох терористів присутні і садистичні риси. Вони отримують задоволення, маніпулюючи чужими життями.

Терор і психологія поганського тотемізму

Дослідники зазначають один історичний парадокс. Ескалація революційної діяльності, активізація радикальних терористичних рухів спостерігається, як правило, в епоху лібералізації політичних режимів, ослаблення їхньої репресивності. У цей час сила морального обурення, розпалювання протестних почуттів мас, пов’язаних з обуренням проти «нехтування свободами» і «експлуатації», різко зростають.

Так, виникнення і пік народницького тероризму в Росії припадає на період активних ліберальних реформ після скасування кріпаччини (60 — початок 80-х рр. XIХ в.). Імператор Олександр II був убитий бомбою народовольця Гриневицького 1 березня 1881 р. За іронією долі, він був убитий організацією, котра добивалася конституції та народоправства, у той момент, коли прямував у Сенат із проектом першої російської конституції.

Передоднем Великої французької революції було скликання королем Людовіком XVI Генеральних штатів, які пройшли, уперше за сотні років абсолютизму, в обстановці вільних виборів представниками від станів у цей дорадчий орган. Подальший штурм Бастилії та Версаля революційним народом (натовпами вуличних зівак, ремісників із передмість і повій, підбурюваних агітаторами), міг бути успішним лише в умовах, коли королівська влада не застосовувала ніяких відповідних репресій, фактично без опору віддаючи свої оплоти повсталим. Зате після падіння королівської влади і страти короля знавіснілий якобінський терор змусив французів згадати часи королівської «тиранії» як світлу пасторальну ідилію.

Терористична марксистська організація «Фракція червоної армії» Баадера-Майнхоф, що активно діяла у Західній Німеччині 70-х рр., ставила своєю метою боротьбу засобами терору із «замаскованою фашистською диктатурою» «буржуазної держави». Горезвісна «диктатура» була насправді ліберально-демократичним режимом, де вільно діяли партії всіх спектрів, за винятком нацистських, а одна з помірковано-соціалістичних — СДПН — навіть була правлячою.

Ці та інші приклади мимоволі змушують поцікавитися: чому, за невеликим винятком, радикально-революційні рухи не чинять майже ніякого опору дійсно авторитарним і тиранічним режимам у період їхнього розквіту і могутності, але бурхливо активізуються в більш-менш ліберальних політичних умовах? Чому спостерігається явище, яке часто ставить у безвихідь істориків: у широких масах, які живуть у по-справжньому репресивному суспільстві, присутня не лише повна покірність і мовчання перед лицем авторитарних вождів, а й глибока симпатія до них, почуття повної ідентичності аж до безутішного горя з приводу його смерті? Як маси можуть любити свого тирана, йти за ним, нехтуючи власною свободою і життям? Що це за почуття, котрі змушують сліпо вклонятися сильному і нещадно топтати слабкого? Чому знаходяться люди, котрі ненавидять чи з презирством ставляться до своїх визволителів і приймають лібералізм за слабкість?

В основі такої парадоксальної поведінки лежить внутрішнє психологічне підгрунтя — потреба любити, наслідувати і підпорядковуватися особі сильнішій, аніж ми, від якої ми чекаємо безпеки і захисту. Наша невпевненість у собі вимагає підпірки у формі слідування за людиною авторитетною та сильною. З іншого боку, це почуття двояке — поряд із поклонінням силі в людині живе заздрість до неї, що перетворюється в агресію, коли сила перестає поводитися як сила, стає поступливою, невпевненою. За Достоєвським, люди «шукають, кому б передати свою свободу». Відбувається «втеча від свободи» (поняття, запроваджене Еріхом Фроммом). Почуття впевненості в собі людина черпає, відчуваючи причетність до сили, влади і могутності. Це відчуття вона отримує, беззастережно віддаючись і підкоряючись цій силі. І робить вона це добровільно.

Найтіснішим чином із почуттям неповноцінності терориста пов’язаний культ сили, властивий його світосприйманню. Причетність до сили додасть йому почуття значимості у власних очах, тим більше, що з більшою силою, котра сіє жах, вона пов’язана. Терорист веде боротьбу за те, чого йому бракує, під прапором того, чого бракує «пригнобленим». А бракує йому почуття впевненості, яке, за його переконанням, пов’язане із силою.

На боротьбу із сильними світу цього його штовхають заздрість і почуття суперництва. Заздрість бідного до багатого, слабкого — до дужого, безправного — до того, що стоїть на верхніх щаблях соціальної драбини, до можновладців. І справжнім мотивом його діяльності є, по суті справи, не боротьба за соціальну справедливість чи інші ідеали, а наслідування сильного.

У примітивних народів існує давній обряд поїдання тотема. Він полягає в тому, що тварина–тотем роду убивається і з’їдається одноплемінниками під час спеціального ритуалу. Метою обряду є отримання сили, витривалості й інших властивостей тотема, котрі магічним шляхом переходять до того, хто його вбив і з’їв. Приміром, евенки вбивали і з’їдали ведмедя, для чого спеціально вирощувалося і відгодовувалося ведмежа. У горезвісних «червоних кхмерів» існував ритуал поїдання печінки ворога. Вважалося, що до «гурмана» перейде мужність і сила убитого.

В основі тотемічного жертвопринесення та політичного убивства лежить той же давній архаїчний механізм ототожнення із джерелом сили та могутності, котрий одночасно є об’єктом заздрості. Причому це ототожнення містить у собі суперечливі моменти — замилування об’єктом, прагнення наслідувати його, а з іншого боку, роздратування тим, що ці риси належать іншому, прагнення присвоїти собі риси, що викликають захват. Протиріччя вирішується шляхом убивства об’єкта ідентифікації — захвату — заздрості. Добре відомий приклад убивці Джона Леннона, котрий був фанатичним шанувальником музиканта, сповідав справжній культ співака. Що, однак, не завадило, а, навпаки, сприяло жертвопринесенню кумира.

Як свідчить історія, революціонери-терористи, котрі прийшли до влади, нерідко будують на місці поваленого «гнобительського ладу» режим такого насильства, порівняно з яким усі зловживання, реальні чи удавані, старого режиму здаються безневинними пустощами. Досить згадати якобінську диктатуру чи більшовистсько-сталінський режим. Тому перед істориками завжди поставало питання: в ім’я чого робили революцію революціонери — для того, щоб знищити зло чи щоб успадкувати собі право його творити, розвинувши далі?

Якщо бунт проти влади рухається механізмом ідентифікації з владою, то нічого немає дивного в тому, що бунтар-наслідувач здатний будувати «нове суспільство» на місці зруйнованого на тих же засадах, які він бачив навколо, і які викликали у ньому заздрісну ненависть. Історія показує: мало повстати проти несправедливого суспільства, набагато важливіше внутрішньо звільнитися від його образу.

Особливу роль у терористичних революціях зіграв акт страти повалених монархів. Він виконував роль ритуального жертвопринесення, яке апелює до найпримітивніших, поганських пластів масової психіки. Причащаючись кров’ю поваленого володаря, терорист освячує право на успадкування його властивостей і його влади. Щоправда, гільйотина, знявши вінценосну голову, уже не могла зупинитися, заливаючи підмостки історії ріками безневинної крові. Зрештою, вона страчувала і самих катів. Адже насильство діє за принципом бумеранга — рано чи пізно повертається до того, хто його вчинив.

Зло, породжене злом

Нерідко розгул тероризму викликає розгул репресій із боку влади. Тероризм може спровокувати загальний перехід держави до реакції та терору, як це відбувалося, наприклад, у Туреччині, Аргентині, Бразилії в 70—80-ті рр. ХХ ст., коли відповіддю сил порядку на вакханалію «лівого» чи «правого» тероризму стали військові перевороти в цих країнах.

Існує ще й така страшна річ, як провокація, коли тероризм свідомо допускається і навіть провокується представниками влади. Наприклад, є свідчення того, що знаменитий начальник Петербурзького охоронного відділення Зубатов у вузькому колі однодумців ділився своєю тактикою боротьби з революціонерами: «Ми викликаємо їх на терор із тим, щоб потім розчавити!» І, напевно, не випадково на чолі бойової організації партії соціалістів-революціонерів, однієї з найвідоміших і ефективних терористичних організацій в історії, стояв Євно Азеф, агент охоронного відділення, завербований Зубатовим 1896 р.

Як уже зазначалося, поведінка терориста часто є наслідувальною. У ряді випадків жорстокість бойовиків — зворотна сторона жорстокості державної машини. На репресії терорист намагається відповісти тим же, свою нещадність до простих людей він виправдовує нещадністю держави. Державний тероризм і тероризм антидержавний взаємно підживлюють один одного. Зло породжує зло, насильство породжує насильство.

Події в Москві продемонстрували, що спецслужби поставилися до заручників навряд чи милосердніше, аніж чеченські бойовики. Про це говорить, зокрема, і такий факт — прес-секретар Путіна Ястржембський, коментуючи операцію із захоплення будинку театру, необережно пробалакався, що жертв серед заручників очікувалося більше. Інакше кажучи, рішення про штурм навряд чи було спонтанним, а жертви серед мирних жителів і можливий суспільний резонанс, викликаний їхньою наявністю, холоднокровно прораховувалися заздалегідь.

Загальний тон, що панував у засобах масової інформації одразу після штурму, також змушує задуматися: недомовки, дозування інформації, оптимістичні реляції «із поля бою» про «свято перемоги сил правопорядку» — усе це навіває спогади про часи не такі вже й давні… Тому запобігання тероризму, певне, має полягати не лише в боротьбі з його конкретними носіями, а й у гуманізації соціальних умов існування особистості. Подолання кричущих соціальних контрастів, нерівності, соціальної та національної несправедливості — саме це має бути пріоритетним у соціальній політиці держави, а не лише ставка на розвиток і удосконалювання спецслужб. Соціальна несправедливість може породити «грона гніву», що призводять до трагічних форм соціального насильства…

Ще однією причиною виникнення тероризму буває культурний шок, який виникає у представників різних цивілізацій при їхньому зіткненні. Наприклад, коли західноєвропейська цивілізація стала активно впливати на народи мусульманського анклаву, цей процес викликав різке неприйняття з боку мусульманських ідеологів. Виникла типова захисна культурна реакція: усе, що йде врозріз із традиціями і звичаями «мого співтовариства», оголошується далеким і ворожим. Загострюється ксенофобія. Світ розділяється на «ми» і «вони», при цьому «вони» виводяться за рамки позитивного світу й оголошуються осередком «світового зла». Стосовно «них» дозволено вдаватися до будь-яких прийомів, у тому числі недозволених стосовно «своїх».

Такий шок відчув мусульманський світ при зіткненні зі світом європейським. Іранська революція була його першим наслідком. Між іншим, вона почалася з підпалу тегеранського кінотеатру, у якому йшли європейські фільми. Чи треба нагадувати, що більшість терористичних актів, відомих із початку 80-х й донині, так чи інакше мають арабо-мусульманський слід?

Піднятися над власним «я»

Чи можливий спалах тероризму у нас? Відповідаючи на це запитання, потрібно спочатку відповісти на запитання, чи є в Україні ті соціальні, політичні і психологічні передумови, що сприяють виникненню тероризму в інших країнах.

Ось уже протягом десяти років в Україні, як і в інших країнах СНД, відбувається перехід від одного типу цивілізації — назвемо її державно-соціалістичною, до іншого — ринкової капіталістичної. Чи не викличе це у населення культурний шок, про який ми говорили? Відповідь однозначна: не може не викликати, причому яскраво виражений, який загострюється не зовсім вдалим і ефективним шляхом, обраним для цього переходу. Чи не може відбуватися у свідомості певних прошарків населення й ідеологів пошук «винуватців зла» і рецептів із перетворення світу? Може, про що, зокрема, свідчить недавній вибух на Володимирській неподалік будинку СБУ. Взагалі, класичний терористичний акт. Щоправда, на щастя, обійшлося без жертв.

Рецидивів терористичної психології теоретично можна очікувати від прибічників обох типів цивілізацій — комуністичної і ринкової. В наявності і гострі соціальні протиріччя, і зубожіння широких прошарків населення, що, звісно ж, не сприяє зм’якшенню обстановки в суспільстві. Які засоби, і зокрема із соціально-психологічного арсеналу, можуть сприяти запобіганню рецидивам терористичної свідомості і практики?

Вкажемо на чинники загальноцивілізаційні, загальнолюдські. До них відноситься зміна орієнтирів свідомості. Йдеться насамперед про переорієнтування масової свідомості з культу сили на культ ненасилля. Масова поширеність культу сили є, на мій погляд, одним із найнебезпечніших соціально-психологічних феноменів, які провокують спалахи насильства і терору. Причому йдеться як про пряму пропаганду культу сили в засобах масової інформації, так і про тоншу, опосередковану. Коли позитивний герой фільму бореться за перемогу справедливості, із хрускотом скручуючи шиї або розносячи кулеметними чергами голови «поганим хлопцям», то він і його творці гальванізують у підсвідомості глядача агресивно-садистичні психологічні комплекси. Справедливість і груба сила також протиприродно поєднуються в трилерах у нерозривне ціле, чим здійснюється найгрубіша підміна понять, страшна аберація морального зору, по суті точно така ж, яка відбувається у свідомості терориста.

Дуже важливим для духовної профілактики тероризму є зсув духовних акцентів у вихованні людини в нашій культурі з егоїстичного індивідуалізму до надіндивідуальних і трансцендентальних духовних принципів. Людина, котра по-справжньому вірить у Бога, не наважиться привласнити собі його функції, робити себе суддею людства і зловживати владою над життям і смертю інших людей.

Змиривши себе і підпорядкувавшись волі Бога, людина не протиставить свою волю волі інших людей і не стане боротися за самоствердження і поневолення чужих воль. Віруючий не буде прагнути до перетворення навколишнього світу на додаток до свого «Я» і вживати будь-яких заходів, аби стати першим. Піднявшись над власним «Я», буде відкритим для світу і ніколи не втратить почуття реальності до такої міри, аби нав’язувати життю утопічні фантасмагорії хворого, відчуженого від світу інтелекту.

Слід пам’ятати, що сучасна наука і техніка багаторазово збільшують руйнівні можливості окремої людини і посилюють резонанс від її індивідуальних дій. Сучасна цивілізація, попри усю свою могутність, уразлива, як ніколи раніше. Тому або духовно-психічна еволюція людини піде шляхом самоприборкування і відповідальності, або сучасне суспільство чекають дуже великі біди, аж до самознищення. Із 21 цивілізації, розглянутих Тойнбі, 20 загинули не від зовнішніх чинників, а від внутрішнього саморозкладання. Те, якою буде відповідь нашої цивілізації на виклики часу, залежить від кожного з нас.