ІНТЕЛЕКТ: ВИПРОБУВАННЯ МОНЕТИЗАЦІЄЮ

«Один кілограм мікросхем коштує стільки ж, скільки три кілограми золота й кілька сотень тонн нафти або пшениці», — це твердження минулого тижня в Києві повторювалося кілька разів на нарадах промисловців, керівників електронної галузі, вчених. Напевне, про нього згадають і 20—21 лютого на науково-практичній конференції «Утвердження інноваційної моделі розвитку економіки України» у Національному технічному університеті України, що пройде за участю перших осіб держави. Очевидно, наше суспільство починає усвідомлювати прості, але дуже важливі речі. Так, чорноземи — благо, але тільки ними багатою країна, хоч лусни, не стане. Продаж за кордон мільйонів тонн зерна другий рік поспіль приносить селу майже лише розчарування — виявляється, можна тяжко працювати й залишитися без коштів на придбання техніки. Уже ясно, що й відродження тваринництва революції в надходженнях від експорту не зробить — собівартість аргентинської яловичини десять центів...

Усе це змушує придивитися до того, на що протягом останніх десяти років у нашій країні визнавали за краще не зважати. Те, що продавати плоди інтелекту все-таки найвигідніше, починає усвідомлювати українське суспільство. Американці, котрі давно торгують не лише мікросхемами й комп’ютерними програмами, а й фільмами, музичною продукцією, навчальними програмами тощо, не соромляться дивитися на кіно й інші витвори людського інтелекту, як на товар. При цьому підкреслюють — він не тільки повинен бути хорошим із професійного погляду, а й затребуваним суспільством. Результат такого, здавалося б, цинічного прагматизму очевидний — американці виручають за свої фільми більше, ніж Росія одержує за нафту...

Час уже й нам повною мірою зрозуміти, що не земля, метал і вугілля, а тільки правильне використання плодів національного інтелекту може підняти нашу економіку, що так уперто не хоче відновлюватися.

У зв’язку з цим «ДТ» продовжує розмову про те, як організувати нашу інвестиційну політику. Оглядач «ДТ» звернувся до президента Української спілки промисловців і підприємців (УСПП) Анатолія Кінаха й голови правління Української державної інноваційної компанії (УДІК) Володимира Рижова. Уже з попередніх публікацій стало ясно: порятунок української науки залежить не тільки від учених. Передусім, її доля залежить від того, чи повернеться до неї обличчям українська промисловість... І державний чиновник...

— На спільній конференції Київської торговельно-промислової палати представників московського уряду російські підприємці повідомили: лише близько відсотка виготовленої в них продукції можна вважати справді інноваційною. Українські експерти підтвердили, що й в Україні ця цифра не вища. Якщо порівняти сказане з даними країн-лідерів, то там до 60 відсотків підприємств здійснюють інновації у випуску нової продукції або при впровадженні нових технологічних процесів, удосконаленні організації виробництва. Анатолію Кириловичу, чи не є такі цифри свідченням національної катастрофи?

Анатолій КІНАХ

— Це дуже умовні цифри, оскільки статистика (принаймні в Україні) такого моніторингу не ведеться. Крім того, необхідно визначити, що вважати інноваційною продукцією? Закон «Про інноваційну діяльність» не відповідає на це запитання. Тож передусім слід розібратися з термінологією.

Дуже часто говорять про лідерські інновації. Під цим розуміють низку заходів, спрямованих на втримання передових позицій на світових ринках. Можна вважати, що Україна перебуває на лідерських позиціях у деяких видах ракетно-космічної, радіолокаційної та матеріалознавчої продукції.

Конкурентні інновації — це дещо інше. Під ними розуміють удосконалення, що забезпечують присутність на світовому ринку споживчої продукції. Виокремлюють ще запозичені інновації, які служать для виробництва в країні імпортозамінної продукції...

— Без інноваційної структури не може бути повноцінного розвитку економіки. Які її ланки відсутні в Україні?

— Хочу звернути увагу на цифри, які в нас ще мало усвідомлюють, — попит на ринку диктує пропонування на 85—90 відсотків. Решта — нововведення, що викликають попит. Отже, інноваційна структура повинна починатися з дослідження ринку, причому з ухилом у довгостроковий прогноз. Тож перше місце в інноваційній діяльності посідають інформаційні структури. Але їх в Україні загалом немає.

Попит на ринку визначає розробку інноваційних проектів і організацію їх втілення. Цим повинні займатися спеціальні інноваційні компанії: галузеві й регіональні. Вони можуть реалізуватись у вигляді науково-виробничих, проектних, впроваджувальних, кредитно-фінансових, лізингових й інших організацій. Проте в Україні таких компаній теж немає.

У нас немає інноваційних, венчурних фондів для фінансування науково-технічних розробок. А комерційні банки дуже неохоче йдуть на кредитування інноваційної діяльності. Їх можна зрозуміти, оскільки вони мають від цього лише проблеми, підвищені ризики й ніяких переваг. Нормативне поле України не пристосовано для фінансового забезпечення інноваційної діяльності.

І тепер про найголовніше — про науковий комплекс. Його не реформовано для ефективної роботи в ринкових умовах. Тоді як у світі над науково-технічними проблемами працюють невеличкі групи вчених у співдружності з менеджерами, в Україні зберігаються неповороткі, дорогі й малопродуктивні структури НДІ та проектних інститутів. Підприємства не ризикують замовляти їм розробки, віддаючи перевагу придбанню вже випробуваних імпортних. У результаті наукові організації залишилися без фінансування і значною мірою втратили свій потенціал. До того ж, вони відстали від сучасних досягнень. Галузеве розмежування не дозволило здійснювати обмін розробками між різними напрямами в науці й техніці...

— Чому приватний капітал не зацікавився вітчизняною наукою і технікою і таким чином не простягнув руку допомоги у важкі часи?

— Коли ми говоримо про інноваційно-інвестиційну діяльність, йдеться не тільки про глобальні проекти, що реалізуються в таких галузях, як авіабудування, ракетно-космічний комплекс, суднобудування, газо-, турбобудування тощо. Вони в нас традиційно розвивалися під егідою держави. Проте сьогодні в передових державах серйозні проекти спочатку перевіряються на малих і середніх підприємствах, і тільки тоді, коли вже відшліфовано проектну документацію, конструкцію, технологію, зразок передається на велике підприємство в серійне виробництво.

Відсутність у нашій країні розвиненої мережі малих і середніх підприємств дуже вдарило по адаптації національної науки до вимог ринкової економіки. Залишається тільки пошкодувати, що на основі окремих інститутів не було розвинено систему бізнес-інкубаторів, які взяли б ризик випробування й перевірки перспективних ідей. Ми вміли працювати тільки над велетенськими проектами. А це вміння не дозволяло гнучко, оперативно реагувати на ринкову кон’юнктуру, оптимізувати витрати на освоєння й підвищувати конкурентоспроможність кінцевої продукції.

— Коли ми говоримо про інновації, думаємо передусім: а де ж дістати для цього кошти? У вас є рятівний рецепт?

— Відповідь не така проста. Давайте спершу розглянемо події, пов’язані зі... змінами в керівництві Національного банку. Вони безпосередньо сполучені з питанням інвестиційної-кредитної політики, яке ви ставите. Без розуміння серйозності проблеми, сполученої з низьким рівнем монетизації економіки країни, нам не зрозуміти відторгнення промисловістю інноваційних пропозицій. Так на 1 січня 2001 року рівень монетизації дорівнював 15,92%. Через рік він зріс до 19,01%. І 1 січня 2003 року цей показник сягнув 24,85%. Видно повільне, але явне зростання, хоча рівень його ще вкрай низький. Приміром, у Японії монетизація економіки складає 110%, у США — 95—100%, у державах Європи — 80%, у Польщі — 40—50%. Поставлено завдання досягти у нас хоча б 40% у найближчі два-три роки. Рівень монетизації економіки дуже впливає на можливості інвестування економіки.

Торік ми чотири рази знижували облікову ставку Національного банку, і з 5 грудня 2002 року в Україні в річному вимірі вона дорівнює 7%. Це чудово, якщо навіть брати маржу 4—5%. Ставка річних середньострокових кредитів мусить бути на рівні максимум 12—15%. Для економіки України, із точки зору інноваційної поведінки суб’єктів, така ставка означає, що ми вступили в зону, у якій вигідні інновації!

— Чи слід повернутися до відрахувань одного відсотка від доходів підприємств (як це було в недалекому минулому) на користь Інноваційного фонду?

— У жодному разі! Для розгортання інноваційної діяльності в країні державні гроші не обов’язкові. Інвестиційна політика — це передусім приватний капітал. Причому ми маємо розуміти: не створивши сприятливих умов для роботи національного капіталу, залучення національних інвестицій, ніколи не зможемо домогтися високого обсягу іноземних інвестицій. Тож без структурних реформ нам не посісти гідного місця як у світовій системі розподілу праці, так і у світовому співтоваристві. Тому дані питання треба розглядати на рівні найвищих і найпріоритетніших державних завдань. Потрібно залучити до цієї проблеми не лише конкретних спеціалістів, а й громадську увагу, щоб створити певний тиск знизу, і влада ефективніше й цілеспрямованіше вирішувала б проблему.

— І все ж держава має вжити рішучих заходів, щоб виправити ситуацію. Вона вже зовсім безнадійна...

— Вище я вже показав, наскільки ми наблизилися до тієї межі, за якою у промисловості з’являється інтерес до інновацій. Ми мусимо засвоїти: найкращий спосіб підтримати розвиток науки й технологій у країні за допомогою держави — це забезпечити нормативно-правові умови, що розвивають системне відновлення продукції, модернізацію засобів виробництва, розвиток науки й усвідомлене підвищення освітнього рівня громадян. Якщо держава цього не забезпечить, ніякі гроші інноваційній справі не допоможуть. Крім того, виникне спокуса у державних чиновників використовувати інноваційні гроші не за призначенням. Це вже було. Тому я принциповий противник відродження інноваційного збору.

На жаль, і у владних структурах далеко не всі усвідомлюють, наскільки унікальна ситуація складається сьогодні у світі. Спостерігається динамічна глобалізація світової економіки, посилюється темп інтеграції. Візьміть останнє рішення про прийом до НАТО великої групи держав Балтії, Центральної та Східної Європи. Потім, як розвиток цього процесу, — саміт у Копенгагені і прийняття цих держав у Європейський Союз.

Ми мусимо розуміти: Україна, економіка якої носить сировинний характер, має негайно вжити екстраординарних зусиль. Це просто небезпечно — у нас близько 60 відсотків загального обсягу ВВП займають гірничо-металургійний комплекс, хімічна галузь, енергетика. Така ж чи близька до цього у нас і структура експорту.

Досягнуті за останні два-три роки успіхи не повинні затьмарити той факт, що ці зрушення засновані на екстенсивних методах розвитку економіки. За останні півтора року ми оживили ситуацію внутрішнього ринку за рахунок деякого підвищення його платоспроможності. Але ці досягнення не спираються на глибокі структурні зміни, залучення інвестицій, підвищення фінансових результатів діяльності підприємств. Щоб Україна посіла гідне місце у світовому співтоваристві й успішно конкурувала на ринках, необхідно збільшити частку наукомісткої продукції.

— Отже, ви противник виділення одного відсотка на інновації. Однак у нашій державі має бути вироблений механізм перерозподілу коштів на користь тих, хто займається передовими технологіями. Як це зробити?

— Ще раз підкреслю: широко розповсюджена принципова помилка, що лише через державний бюджет можна вирішувати ці завдання. Бюджет не повинен виконувати функції кредитної установи. Завдання бюджету — давати стартове прискорення на даному етапі. Таких прискорювальних рецептів багато, і вони апробовані у світі. В Україні ми намагаємося по можливості їх реалізувати. Наприклад, відпрацьовується механізм часткового здешевлення вартості кредитних ресурсів за рахунок компенсації з державного бюджету...

— І є конкретні приклади таких компенсацій?

— Механізми напрацьовані, але поки вони ще не реалізовані широко. Як один із прикладів такої державної підтримки інновацій можна назвати технопарки. У законодавстві багатьох держав є норма: якщо комерційний банк бере контракт або виділяє кредит на реалізацію інноваційного проекту, актуального для держави, прибуток від кредиту оподатковується за ставкою, нижчою від звичайної. Це стимул для банку. Більше того — це економічний механізм впливу бюджетно-фінансової політики держави на те, щоб ресурси концентрувалися на тому напрямі, який збігається з національними структурними пріоритетами.

Потрібно також врахувати, що інноваційний бізнес транснаціональний і розвивається стрімкими темпами в тих країнах, що створили для цього умови. Нам треба звернути свою увагу на ці процеси...

— Однак іноземні гроші в українські інновації не йдуть. Чутно скарги, що нас свідомо кривдять...

— Ми самі винні, що іноземний інноваційний бізнес обминає Україну стороною. Світ стає дедалі відкритішим. Потрібно створити інноваційну інфраструктуру не лише для розвитку економіки всередині країни, а й для поліпшення співробітництва з навколишнім світом. Приміром, на зустрічах із прем’єр-міністром Польщі Лешеком Міллером ми постійно підкреслюємо — необхідно змінювати якість і структуру економічного співробітництва, треба переходити від торгівлі товарами та послугами до реалізації серйозних проектів, створювати умови для залучення інвестицій, передусім польcьких в Україну.

Не розвиваючи фінансову, фондову, банківську системи, товарну біржу, не маючи потужної законодавчої, нормативної бази, навіть за найчистіших спонукань і палкого бажання співробітничати, інвестиції в Україну не підуть. І наука в Україні інтенсивно розвиватися не буде. Ми мусимо розуміти, що від створення інноваційної інфраструктури залежатимуть наші взаємини з навколишнім світом, із конкретними державами і з серйозними міжнародними фінансовими організаціями. Якщо такої інфраструктури не буде, виникне бар’єр нестикованості економіки України з усіма передовими економіками світу. Наше суспільство має зрозуміти, наскільки все це серйозно.

Далі на питання відповідав Володимир РИЖОВ:

— Володимире Леонідовичу, попередній рік назвати успішним у галузі інновацій важко. Яким він був для Української державної інноваційної компанії?

— Як вихід із піке. 2002 року ми не мали права фінансувати жоден проект із коштів, які поверталися від підприємств-позичальників. Так вирішили народні депутати ВР минулого скликання, ухваливши Закон України «Про державний бюджет України на 2002 рік». Вдалося, затягнувши ремені, профінансувати три проекти зі статутного капіталу компанії. А майже 21 мільйон гривень компанія переказала до бюджету. Наші нескінченні звертання до уряду з проханням розблокувати діяльність компанії скінчилися нічим. На 2003 рік ми домоглися виключення цієї одіозної статті з дохідної частини бюджету.

В умовах 2002 року ми робили те, що могли: сформували статутний капітал, домоглися визнання нашої компанії правонаступником колишніх Держіннофонду й Української фінансово-лізингової компанії з переданих нам договорів, закінчили формування списків боржників, провели визначення заборгованостей за класифікатором. Крім того, виступили зі значною кількістю пропозицій щодо поліпшення організаційної та нормативної бази інноваційної діяльності. Найголовніше — розробили методику повернення боргів, повернули через суди десятки мільйонів гривень, не зупинивши при цьому жодного підприємства. Тож якщо почуєте, що ми комусь «зірвали» виробничу діяльність, знайте — перед вами брехун! Ми не сприяємо непорядним виконавцям інноваційних проектів, але й не зупиняємо діяльність підприємств. Наша команда — кваліфіковані виробничники, економісти та менеджери. Те, що в 2003 рік ми ввійшли, хоч і без грошей, але абсолютно працездатними і з величезними планами, дає підстави заявити: ми виходимо з пікірування.

— Від деяких науковців й аналітиків доводиться чути побоювання, що недостатня платоспроможність підприємств і населення веде до продовження стагнації вітчизняної науки й техніки. А ви кажете про вихід із пікірування, тобто про розвиток інноваційної діяльності. Як пояснити це протиріччя?

— Почну здалеку — взаємини України з іншими країнами, особливо з країнами-лідерами, далеко не безхмарні. Якщо ми й далі будемо створювати нормативну базу для бізнесу, нікому не зрозумілу, незвичну і навіть ворожу, то з європейської околиці перетворимося на європейські висілки. Тоді ваші науковці матимуть рацію. Гляньте на Китай, Індію, Бразилію й інші країни, що розвиваються. На старті вони були вкрай бідні, а нині? Вони прийняли загальнозрозумілі правила. Півторамільярдний Китай і мільярдна Індія не вважали для себе можливим переучувати світ під свої правила та традиції. А ми іноді поводимося, як одеситка тьотя Беся з Брайтона, обурена тим, що вона живе в Америці п’ять років, а американці не навчилися розмовляти російською мовою.

— Чого бракує для інноваційного розвитку в Україні?

— Найважливішого — усвідомлення правил, напрацьованих у світі, і ділового клімату. Адже інноваційна діяльність у розвинених країнах виникла еволюційно, як квінтесенція підприємництва з постійного вдосконалення продукції та технологій. Тут з’явився спільний світогляд у науковців, бізнесменів, інженерів, фінансистів і державних чиновників. Нам ближча ситуація в країнах, які розвиваються, де державні чиновники першими мусять ініціювати розвиток інноваційних процесів. А отже, це мусять бути не чиновники-виконавці, а чиновники-ініціатори, люди, котрі знають науку, промисловість, фінанси, юриспруденцію, котрі мають філософський склад розуму, вміють синтезувати інформацію і ще багато чого. І руки в них мусять бути чисті. Таких треба підбирати, інакше все дискредитуємо на старті.

Ну і вже потім — створення інноваційної інфраструктури. Будь-який намір без дієздатної інфраструктури приречений залишитися на папері. Інноваційна інфраструктура має «накрити» всю країну. Одночасно має відбутися нормативне наповнення інноваційної діяльності. Сьогодні воно ніяке. Два-три фантики від цукерок у вигляді пільг — це не нормативне забезпечення, а злиденність думки. Президент двічі накладав вето на закон про інноваційну діяльність, і раптом одного разу самі депутати не помітили, як видали 306 голосів і вето подолали... Тільки що отримали?

Наша компанія розробила й подала поправки до цього закону — так зберегли конфігурацію закону, наповнивши новим змістом його статті.

Ми подали в Кабмін план дій з розгортання інноваційної інфраструктури в Україні.

— Де шукати кошти для інновацій?

— Шукати кошти не треба — на перспективні проекти вони знайдуться легко. У всякому разі, гроші не змусиш працювати на безнадійну справу. А якщо змусиш, вони помстяться удвічі — своїм зникненням. Релікт сталінізму «не хочеш — змусимо» ще сильний в Україні. А результат завжди один — провал.

Не можна ставитися до грошей як до видаткового матеріалу. Досить, щоб інноваційна діяльність була прибутковою хоча б на 25%, і особливих зусиль для пошуку грошей докладати не доведеться. А якщо сьогодні ми демонструємо негативну рентабельність, то який же нормальний банкір фінансуватиме такий проект?

— Як ви оцінюєте якість роботи вашої компанії?

— Як господарюємо, стільки й отримуємо грошей на інноваційну діяльність. Поки лише два банки починають із деякою довірою ставитися до нашої компанії. А я хочу створити ситуацію, коли вона зможе користуватися безмежною довірою банків. Я точно знаю, профінансуй ми хоч ще раз халтуру — від нас відвернуться всі потенційні кредитори. Галас по країні ми здійняли великий — а отже, самі мусимо бути бездоганні й надійні.

— Яка доля трьох мільярдів гривень, обіцяних Нацбанком?

— Гроші Нацбанку — це серйозний кредитний ресурс. Ним і розпорядитися треба розумно. Ми наполягаємо на створенні чіткої, нескладної, але відповідальної процедури купівлі цього ресурсу. Поки її немає, хоча, гадаю, ось-ось з’явиться. Звісно, це значима величина, і такий ресурс не використати — гріх.

— Чого слід очікувати в найближчій перспективі?

— 20—21 лютого Президент проводить науково-практичну конференцію з питань розвитку інноваційної діяльності в країні. Для мене дуже важливо послухати виступи учасників і визначити, наскільки ми готові до розвитку інноваційної діяльності, яке ставлення до інноваційного бізнесу — як до бізнесу чи як до допомоги недбайливим? І ще: ми автаркічні чи відкриті?

— Та все ж: що нас чекає в перспективі?

— Для мене дуже важливо працювати з державним чиновником-ініціатором. Інакше я не бачу перспективи.

— Ви сьогодні чомусь ухиляєтеся від прямих відповідей?

— Моя доповідь на конференції буде дуже конкретною. Для мене це момент істини.