Гра в життя: як стати переможцем

Австрійському психоаналітикові, члену Європейської асоціації індивідуальної психології за А.Адлером Віктору Канну довелося не раз зіштовхнутися зі смертю віч-на-віч в реанімаційному відділенні муніципальної лікарні міста Грац, де пропрацював багато років, аби зрозуміти: життя — непроста штука, однак, хоч як дивно, саме лікарі, котрі покликані боротися за життя, мають про нього надто хибне уявлення. Його доповідь на Всеукраїнській конференції «Сучасні аспекти лікування психічних розладів», що відбулася у Чернівцях під егідою Українського науково-дослідного інституту соціальної і судової психіатрії та наркології (м.Київ) і Буковинського медичного університету, торкалася досить складних взаємин психології з традиційною терапією.

— Лікарі переконані, що варто пацієнтові дати ті чи ті ліки, провести певні маніпуляції, як настане бажаний результат, — каже Віктор Канн. — Проте масштабні статистичні дослідження доводять, що це чистої води марновірство. Ефект від такого лікування насправді не такий уже й значний, як багато хто думає. Особливо при хронічних захворюваннях.

Певна річ, коли у мене, борони Боже, станеться інфаркт, то я би хотів потрапити в руки лікаря, який досконало володіє усіма відповідними методами ургентної допомоги. Йому абсолютно не потрібно знати, хто я такий, чим живу і дихаю. Його знання й уміння мають зосереджуватись суто на інфаркті. В терапії — все по-іншому. Вона має справу не з хворим органом і навіть не з певною системою організму. Перед нею постає людина — єдина і неповторна з шести мільярдів інших людей, зі всіма своїми звичками, проблемами, уподобаннями і спадковими особливостями.

— І все ж серце, не тільки при інфаркті, у всіх болить однаково.

— Причини різні — ось у чому суть, і в їхній основі, як правило, — психічний фактор. Якщо треба просто вгамувати біль — можна взяти і пігулки. Та, погодьтеся, не від усіх сердечних мук є ліки… Коли ж треба позбутися болю разом із хворобою, усталені методи лікування рідко допомагають, бо акцентують увагу на симптомах, обходячи першопричину недуги. Прикро — але факт, який, повторюю, лікарі не бажають визнавати. Як і те, що терапію треба змінювати з урахуванням того, що людина — не лише набір органів, де відбуваються певні біохімічні реакції, на які можна вплинути фармпрепаратами. Врешті, психічні розлади і хвороби не менш небезпечні, а біль від них завдає людині, можливо, ще більших страждань. Я би сказав, що між лікарем загалом і конкретно терапевтом така ж різниця, як між продавцем автомобілів і скрипкових справ майстром. До речі, я свого часу продавав авто. Це неважко, досить опанувати кілька нехитрих прийомів спілкування і вивчити ринок.

— Скрипки теж бралися настроювати?

— Я настроюю душу, а через неї і організм, на здоровий стан. Це набагато складніше, ніж надати музичному інструментові гарного звучання. Також свого роду мистецтво, помножене на кропітку, дуже нелегку працю і великий обсяг знань не лише з медицини й психології. Взагалі-то в мене два місця роботи. Ранком в одному з приватних діагностичних центрів Граца ми разом з колегами проводимо тих, хто до нас звертається, через усебічне обстеження, надаємо їм результати лабораторних аналізів, з чим вони рушають до лікаря певного профілю. А по обіді знімаю білий халат і йду в свою клініку психологічної допомоги. Інколи зустрічаю там пацієнтів з діагностичного центру. Вони уже в зовсім іншій обстановці розповідають про свої проблеми, зокрема пов’язані зі здоров’ям, я ж намагаюся їх зрозуміти. А зрозумівши — лікую. Є безліч методів, надзвичайно ефективних, треба просто ними оволодіти.

— Чому, на вашу думку, терапевти затято не бажають вводити в щоденну практику психологічні методи лікування? Навіть вороже до них ставляться, вважаючи той же психоаналіз чи індивідуальну психологію мало не проявами шарлатанства?

— По-перше, не треба їм за це дорікати. Існують традиції, які важко одразу поламати, а лікарі, напевне, найконсервативніший народ. Певною мірою це навіть добре. По-друге, сьогодні психологія стрімко завойовує позиції в медичній сфері. Ось і в Україні почали готувати медичних психологів на досить, хочу наголосити, високому рівні. Має відбутися переворот у свідомості лікарів, у їхньому світогляді. Дуже непросто прийняти в усталену систему понять той факт, що несвідоме реально існує. Ще важче погодитися з тим, що ми ніби й не господарі у власному домі, що воно, несвідоме, діє, причому за своїми законами, навіть за своїми примхами, впливаючи на людину аж до того, що стає причиною її психічних зривів і соматичних недуг. Ми, лікарі, з тим постійно зіштовхуємося, часом не розуміючи того, з якими силами насправді маємо справу.

Певне, ми ніколи не збагнемо до кінця природу несвідомого. Це, врешті, і не потрібно. Як абсолютно зайве знати механізм роботи жорсткого диску, щоб успішно користуватися комп’ютером. Але хід цієї гри ми, як доводить практика, цілком можемо зрозуміти, а отже — впливати на її перебіг. Пам’ятаєте, була колись така гра, нею захоплювалася вся Європа, де треба раніше від суперника виставити в ряд чотири фішки одного кольору. Я запитав свого друга — дуже відомого математика, чи можна виробити в ній переможний алгоритм? Він задумався, ми цілий день, на превеликий подив наших дітей, сиділи над тими фішками і, що ви думаєте, — зрозуміли секрет: треба розпочинати другим і чітко дотримуватися кількох правил. Перемога гарантована. Втім, ми одразу втратили до гри інтерес.

— Життя — також гра. Що як розплатою за розгадку її секретів теж стане втрата відчуття смаку гри?

— Не забувайте, таку саму гру веде все людство. Принаймні та його частина, що нас оточує. Цього досить, аби не втратити азарту. До того ж життя підносить нам різні ігри. Одна річ, коли йдеться, скажімо, про кохання. Справді, навіщо з самого початку знати, чим усе закінчиться? Хоча здебільшого і знаємо, проте з задоволенням віддаємося цій чудовій грі. Та коли людина щоразу програє в тому ж коханні або постійно втрачає місце роботи, ніяк не може скласти іспити? Значить, у її житті діє певна програма, яку треба відкоригувати чи поміняти на іншу.

— Певно, найчастіше до вас по допомогу звертаються жінки, чи не так?

— Зовсім ні. На десять моїх пацієнтів (а я їх, самі розумієте, не обираю) — дві жінки. То хибна думка, ніби чоловікам живеться легше. Останнім часом дедалі більше приходить людей, як кажуть, з вулиці.

Ніхто нікого не примушує йти до лікаря, зокрема до психолога. Це завжди індивідуальне рішення. Взагалі, якщо людина не має бажання позбутися хвороби чи певної психологічної установки (а це здебільшого дві сторони однієї медалі), допомогти їй практично неможливо.

Проте є особливі випадки, коли психологу не варто пасивно чекати, поки пацієнт прийде, а треба, навіть слід, самому запропонувати допомогу. Не просто запропонувати, а переконати людину змінити життєву програму, яка веде її у прірву. Це гуманно не тільки щодо неї, але й щодо суспільства. Такими людьми переповнені в’язниці, психлікарні. А там не солодко.

Ці громадяни потребують передусім допомоги саме психолога, а не тюремного наглядача чи санітара. Особливо, коли йдеться про рецидивістів, маніяків, убивць. Донедавна їм не було звідки її навіть очікувати. А тюрма не перевиховує. Відсидівши своє, колишні в’язні, як правило, повертаються до старого. Бо над ними — фатум, силу якого можна коли не нівелювати, то принаймні спрямувати в інше русло. Певна річ, є психологічні стани, які не можна змінити. Але суспільство зобов’язане таким людям дати шанс стати іншими.

— Мабуть, для цього в самому соціумі мають відбутися певні зміни?..

— Коли звертаються до психологів? Коли є нагальна потреба щось змінити в житті, а апробовані засоби не зарадили. Раніше побутувала думка, мовляв, засуджених здатна виправити інтелектуалізація. В тюрмах запровадили різні системи здобуття освіти, зокрема й вищої. Це, безперечно, було чудове рішення. Однак проблему воно не знімало і зняти не могло, оскільки в основі злочину зазвичай приховується якесь психічне захворювання. Зрозуміли це в середині 80-х після резонансного на весь світ випадку в Австрії, коли один серійний гвалтівник-убивця, здобувши за гратами гуманітарну вищу освіту, вийшов за клопотанням громадських організацій на волю й, переїхавши в іншу країну, вбив чергову свою жертву.

Тоді в багатьох європейських країнах ухвалили низку законів щодо психологічної допомоги ув’язненим й організували відповідну систему. Йдеться не про осудність чи неосудність, а про реальну медичну допомогу тим, хто відбуває покарання. Спеціальна експертна комісія встановлює діагноз як першопричину злочину, і ув’язненому надають змогу за рахунок держави пройти курс психотерапії.

Я саме працюю в такій системі не лише психологом, але й супервізором, консультуючи терапевтів, які практикують у пенітенціарних закладах. Це досить нелегко! Засуджені здебільшого недовірливі, замкнуті. З ними надзвичайно важко знайти контакт. Часто доводиться спочатку навіть проводити соціальну реадаптацію, привчаючи їх до елементарних речей, наприклад, мити руки перед тим, як сісти до столу. Але така допомога конче потрібна. Особливо неповнолітнім злочинцям.

Наскільки я знаю, в Україні поки не існує ані законодавчої, ані організаційної бази для вирішення таких проблем. Однак є досвід Європи, який можна успішно запозичити. Було б бажання.