Формула щастя від Лук’яна Анатичука

Лук’ян Анатичук — відома особа в українській науці. І не лише тому, що в ньому щасливо поєдналися справжній дослідник із видатним інженером. Бог нагородив його при цьому ще однією неабиякою рисою — здібностями організатора. Це дозволило йому ще в ті часи, коли він був зовсім молодою людиною в провінційних, далеких від центрів світової науки Чернівцях, створити кафедру термоелектрики, яка відразу привернула до себе увагу. В університет, який до того й гадки не мав, що таке госпдоговір на розробку наукової теми, раптом у прогресуючих кількостях почали надходити замовлення від творців найбільших радянських проектів: космічних, оборонних, розвідувальних. Невдовзі довелося навіть організувати спеціальне КБ «Фонон», а потім і перший у світі Інститут термоелектрики.

Коли після перебудови наука втрапила у вкрай скрутне становище, авторитет українського вченого у світі був такий високий, що інститут зміг швидко переорієнтуватися на замовлення з Японії, Китаю, Фран­ції, США... Анатичука запросив на конференцію знаменитий Калтех — Каліфор­нійський технологічний інститут, де розроблялися найкращі і, природно, надзасекречені прилади для американських космічних програм, зоряних війн, ядерної зброї...

Навряд чи вчений уявляв, які пригоди очікують на нього під час цієї мандрівки. У Нью-Йорку на той час уже зібралося чимало фізиків із колишнього Союзу. Зустрівшись з ними, гості з Чернівців гостро відчули, що тих нещасних двох тисяч доларів на двох катастрофічно не вистачить на переліт у Каліфорнію та на інші витрати. Промайнула навіть думка сісти в літак і полетіти назад. Втім, відмовлятися від планів було не в правилах Лук’яна Івановича. Нью-йоркські знайомі підказали вихід — узяти на пару тижнів автомобіль напрокат. Це обійшлося всього у 600 доларів, правда, три дні і три ночі довелося гнати на Захід (близько 5 тис. км) американськими спідвеями.

Перше, що вразило Лук’яна Івановича в Калтесі, — багато американських колег його чудово знають. Звістка про те, що з Росії (слова «Україна» тоді у США ще не знали) приїхав той самий Анатичук, про роботи якого регулярно повідомляла американська розвідка, не залишилася без уваги. До нього підходили американські дослідники і відрекомендовувалися... Тут з’ясувалося, що й Лук’ян Іванович їх усіх добре знав заочно — із доповідей радянських розвідників.

У Каліфорнії на Лук’яна Івановича чекав ще один сюрприз. Вияв­ляється, за ним уважно стежили компетентні американські органи. Одного разу солідний пан запросив його до кабінету й запропонував дуже пристойну плату, якщо український професор погодиться переїхати працювати до США. А через день, вирішивши, що Анатичук вагається, вони збільшили ставку. Склалася незручна ситуація, коли прямо сказати «ні» на таку щедру пропозицію було б неввічливо, а залишитися у США — не входило в його плани.

Лук’янові Івановичу, як це неодноразово траплялося раніше, допомогло вийти зі складної ситуації почуття гумору. У розмові з американськими колегами він подав свою відмову в дуже несподіваній обгортці. «Ви знаєте, — сказав учений, — я надзвичайно зворушений високою оцінкою моєї кваліфікації. Запропонована платня, звісно, незрівнянно вища за мою зарплату директора інституту в рідному місті. Однак сенс зарплати визначається тим, що я можу отримати за ці гроші. Коли я був на одному з шикарних прийомів у Каліфорнії, то звернув увагу на кількох молодих дівчат, які прогулювалися залом. Мені пояснили, що їм заплатили по п’ятсот доларів, аби споглядання їхньої краси потішило солідних гостей. І тут пригадав, що коли проходжу всього кілька кварталів у себе в Чернівцях, то цілком безплатно бачу стільки гарних жіночих облич, що заряджаюся радістю на весь день. Тому, вельмишановні колеги, я дякую вам за дуже високу оцінку моєї кваліфікації, але не можу прийняти чудову пропозицію. Розраховую, що ви мене зрозумієте».

Завершення промови вченого учасники зустрічі супроводжували оплесками.

...Зазвичай люди замислюються про щастя, коли закохуються. Лук’ян Анатичук всерйоз замислився про щастя, коли здійснилася його мрія — він став директором КБ «Фонон» і в нього фактично розпочалася нове життя. Він отримав під своє керівництво величезний колектив. Однак було очевидно, що втілити свої мрії вдасться лише в тому разі, якщо співробітники матимуть задоволення від своєї роботи, почуватимуться щасливим. Як людина справи він вирішив знайти чітку формулу щастя, аби бути переконаним — люди не просто ходять на роботу, відбуваючи призначений час для отримання зарплати, а й відчувають при цьому, що проживають тут найкращі хвилини життя.

Людина системна, Л.Анатичук спо­чатку вирішив зрозуміти секрети ефективного управлінця. Він виписав багато книжок на цю тему і невдовзі відкрив для себе багато цікавого. Наприклад, чому преміальні в нас у країні зазвичай становлять 40 від­сотків. Виявляється, американці давно встановили, що менша премія мало стимулює працівника, а велика не особливо нарощує виробіток. Новоспечений директор усвідомив — багато що в нашій системі підвищення продуктивності праці розроблене американцями.

Під впливом ідей, про які Лук’ян Анатичук начитався в книжках, він запровадив повний госпрозрахунок і створив у себе в КБ ефективну систему оплати праці. І все-таки це була тільки більш-менш розумна фінансова мотивація до праці — не більше! Вона годилася для роботи на конвеєрі. Однак під його началом числилося 500 творчих людей. У них інша мотивація праці. Природно, учений цінує гроші, зручності, проте в роботі керується зовсім іншими, глибинними мотивами. Щоб творча людина добре працювала, вона має отримувати найвищу насолоду від результатів своєї праці.

А що потрібно людині для повного щастя? Одного разу, коли Лук’ян Іванович був у Лос-Анджелесі, де зустрічався з ректором Калтеха, це питання постало само собою. У чудовому американському інституті працювало багато лауреатів Нобелівської премії. Чернівецький професор запитав ректора, як він керує чотирма тисячами некерованих людей, що називаються вченими.

І ректор усміхнувшись відповів: «Я вибрав таку стратегію — ученим слід по можливості створити всі умови і дати спокій. Саме в цьому вбачаю своє призначення як керівника...» Може, для Калтеха цього було достатньо, але для Анатичука порада «дати спокій» була не дуже підходящою.

Розповідає Лук’ян Іванович:

— Мені було особливо важливо зрозуміти, що взагалі штовхає людину до творчої діяльності. Було очевидно, що до творчої особистості звичайний підхід, коли за основу береться величина зарплати, дача, дім, кількість вільного часу для відпочинку та розваг, не зовсім підходить. Кожен із них вважає, що він — геніальний учений і великий винахідник, отож скільки б грошей йому не платили, він буде переконаний, що їх мало для справедливої оцінки його діяльності.

Крок за кроком я заглиблювався у проблему і зрештою зрозумів, що виходжу на невиразне філософське поняття, назва якого — щастя. Гадаю, нині в мене одна з найбільших бібліотек на цю тему. У різні часи виникли течії та філософські школи, присвячені розгадці феномена щастя, — епікурейці, стоїки, евдемоністи і т.д. Але що залишається в усіх у твердому осаді? Що спільне в людей, котрі пережили щасливі хвилини?

Довелося почати діяти за методикою, прийнятою в науці, — шукати грані явища, які не викликають сумнівів. По-перше, усі школи сходилися на тому, що щастя — це особливий психічний стан людини. По-друге, такий стан дуже короткочасний. По-третє, після тривалих міркувань я дійшов висновку, що найважливіша особливість щастя — його... необхідність людині, бо все, не потрібне їй, згодом зникає.

Нагадування про важливість щастя я знаходив у книжках як сучасних авторів, так і написаних тисячу, п’ять тисяч років тому. Поняття щастя пов’язували з потягом до жінки, з пишними святами, їжею та іншим, що дає радість. Мені здалося навіть, що п’ять тисяч років — не такий уже великий термін для важливих висновків.

Ми можемо розглянути безліч щасливих випадків і побачимо, що скрізь проявляється один і той самий механізм — жива істота отримує те, що ми називаємо щастям, тільки при різкому переході від негативного психічного стану до позитивного.

Хіба хтось має щастя з повітря? Ні, ми дихаємо й не помічаємо цього... Але уявімо ситуацію, що ми на підводному човні, в якому закінчується кисень. І ось вам нарешті вдалося випірнути на поверхню й ковтнути свіжого повітря. Цей ковток ви запам’ятаєте на все життя. З ним назавжди пов’язуватиметься відчуття неймовірного щастя. І воно виникло з дуже негативної ситуації...

Щоб отримати задоволення від їжі, людина стає дедалі більш вигадливою у виготовленні вишуканих страв та напоїв. Та коли в неї немає гострої негативної емоції під назвою голод, вона не отримає справжньої насолоди від їжі. Щоб отримати задоволення від їжі, треба бути по-справжньому голод­ним. Звідси загальний висновок: щоб відчути момент щастя, людина має переживати гостру нестачу чогось.

Чи може багатство стати джерелом щастя? Може, якщо власник багатства спочатку був бідним. Але само собою воно дедалі більше втрачає для людини значення. Не дивно, що серед багатих стільки випадків суїциду, наркоманії, психічних зривів. Саме по собі багатство не здатне наповнити життя відчуттям щастя.

Все це лише підтверджує загальну схему: щастя — коротка хвилина переходу від ситуації з негативними емоціями до ситуації з позитивними. Якщо описувати яскравість емоцій функцією, котра залежить від часу, то слід намагатися, щоб друга похідна від цієї функції прагнула до максимуму. Чим вона більша, тим більше щастя. У цьому полягає математична формула щастя. І якщо воно вже відбулося — негайно думай, що зробити ще, аби примхливе почуття знову навідало тебе. Звідси простий висновок: людині, яка хоче бути щасливою, не можна зупинятися...

Про результати своїх пошуків я розповів співробітникам. Заодно запропонував їм поглянути: з чого в житті можна взяти найбільше щастя. Розумію, люди дуже різні, і сприйняття світу в них дуже різниться. Один отримує задоволення від споглядання природи — він переживає вищі хвилини насолоди від прогулянок лісом, пахощів та збирання грибів. Іншого вабить у гори. Треті лоскочуть собі нерви екстримом... Якщо оцінимо вищу ситуацію, що приносить щастя, умовно у сто балів, а решту за спадною шкалою, то в нас з’явиться можливість встановити значимість джерел щастя і порівнювати кількість балів щастя, які ми від них отримуємо.

Одним із найяскравіших прикладів щасливця був Едісон. Недаремно творчу, винахід­ливу людину називають його ім’ям. Едісон чітко визначив своє головне джерело щастя — творчу діяльність і винахідництво. Цьому він присвячував від 16 до 19 годин на добу, що не завадило йому прожити 85 років. Творча діяльність подовжує життя. Помираючи, Едісон сказав своїй дружині: «Якщо є щось по смерті — це добре. Якщо немає — теж добре. Я прожив життя і зробив краще, що міг...»

І я звернувся до своїх співробітників: «Люди добрі, хочете бути щасливими — творіть. А наше конструкторське бюро — казкове місце, де за те, що ви можете бути щасливими, ще й платять солідну зарплату».

Цей аналіз дозволив мені оцінити і своє життя. Я побудував шкалу щастя, у якій спробував розмістити власні головні цінності. Спочатку мені здалося, що в мене буде тисяча варіантів отримати щастя. Та коли почав рахувати, то не набрав і двадцяти. На перше місце я, зрозуміло, поставив творчість і успіх у ній. На другому в мене опинилася жінка. На третьому — музика, я в захопленні від хорошої музики. На четвертому — зустрічі з друзями. На п’ятому — контакт із природою. Я не фанат лісових прогулянок і грибного полювання, але радість від природи в будь-якому її прояві переживаю дуже гостро. Смачна їжа? За вище кулінарне задоволення я поставив усього 10 балів.

Після того, як я усвідомив ці механізми, став щасливішим. Я навіть запровадив поняття «усвідомлене щастя», коли ти шукаєш його не як сліпий у тумані. Ввечері, коли закінчується день, я запитую себе: а скільки за сьогодні ти набрав балів щастя? Коли закінчується рік, я запитую себе: а як ти його прожив? Зазвичай, щоб відповісти на це запитання, починають згадуватись якісь події. А я можу відповісти собі цілком точно: за цей рік я набрав 2,5 тис. балів, а торік — тільки 1500. Цей рік справді був насиченим і успішним.

Такий бухгалтерський підхід на щастя в багатьох викличе скепсис. Я їх розумію, але продовжую наполягати: у цьому щось є. Якщо так, по-бухгалтерському, зазирнути у завтра, то після такого бального перерахунку багато що відкинеш, не підеш на чергову офіційну вечірку, пропустиш ще щось і зможеш результативніше провести час. Такий підхід здатний зробити людей розсудливішими, примусить частіше ставити запитання: а що я роблю? Або навіщо я погодився на цю нісенітницю, яка ні розуму ні серцю? Такий підхід звертається до найпотужнішої нашої мрії — бажання бути щасливим.

Ми живемо в суспільстві, яке майже не створює гострих негативних емоцій. Ну вигнали з роботи, ну не купив автомобіль, ну не обрали в НАНУ... Не велика біда! Принаймні цих емоцій аж ніяк не порівняти з емоційними перепадами в минулому, коли смерть, голод, небезпека чатували щокроку. Тобто виходить, що ми самі собі створили суспільство благополучних, але не дуже щасливих людей і прагнемо стати ще менш щасливими, вирівнюючи емоційну складову нашого життя. Знищуючи негатив, ми позбуваємося й позитиву. Брак щасливих станів штовхає людей на пошук замінників ендорфінів, які збуджують у мозку центри насолод. Прагнучи без зусиль імітувати щастя, вони використовують сурогати — алкоголь і наркотики, що призводять до деградації особистості.

Так, від багатьох можна почути скарги, що щастя оминає їх стороною. Хоча якщо запитати в першої-ліпшої людини, що для неї щастя, більшість навіть не зможе пояснити більш-менш зрозуміло, що ж це таке. Я щасливий, що люди вигадали науку, і просто не уявляю, як би я жив, коли б її не було. До речі, спостерігаючи за поведінкою моїх колег — справжніх учених, — можу сказати, що вони належать до безумовно щасливих людей. Отже, мій тост на Новий рік: «За творчість — джерело справжнього щастя!»