Експериментатор завжди має рацію

Одним із ранніх дитячих спогадів Бориса Лазарєва був гігантський хвіст комети Галея, що перетинала нічне небо. Того далекого 1910 року вона черговий раз наблизилася до Сонця, як і робить це кожні 75 із половиною років. Напевно, видовище космічного масштабу запало в душу хлопчика, принаймні в одному із виступів академік сказав, що 1986-го — у рік свого 80-ліття — він сподівається зустрітися зі старою знайомою. Так і сталося. Патріарх фізики низьких температур академік НАНУ Борис Лазарєв не тільки побачив космічну гостю вдруге, а й дожив до нового тисячоліття, проживши плідне майже 95-річне життя.

Борис Лазарєв належить до тієї когорти вчених-першовідкривачів, життя котрих стало легендою. І не лише тому, що він досяг великих вершин у науці, а й тому, що масштаб його особистості виявлявся у всіх життєвих обставинах.

Вищу освіту Б.Лазарєв здобув на фізико-математичному факультеті Ленінградського політехнічного інституту, куди вступив 1926 року. На території цього вузу містився й Ленінградський фізико-технічний інститут, створений 1918 року з ініціативи академіка А.Йоффе. Тут ще студентом і почав працювати Борис.

У Йоффе був план децентралізації науки шляхом «брунькування» дочірніх інститутів. Першим пунктом став Український фізико-технічний інститут у Харкові, куди було висаджено «десант» із молодих, але вже досвідчених ленінградських фізиків на чолі з не менш молодим директором Іваном Обреїмовим. Із самого початку організації інституту в Харкові було заплановано створення тут криогенної лабораторії, яку очолив 28-річний Лев Шубніков, що повернувся із Лейдена.

Лазарєву ж доручили очолити криогенну лабораторію на Уралі, яку передбачалося створити за тим-таки планом «децентралізації науки». Для набуття досвіду молодого ученого послали на два роки у відрядження до Харкова. У результаті з’явилися три наукові статті у співавторстві із Шубніковим, одну з яких — «Магнітний момент протона» — світове наукове співтовариство оцінило як «тріумф фізичного експерименту XX століття».

Проте Лазарєву так і не довелося поїхати на Урал. 1937 року Лев Шубніков, а разом із ним засновник ХФТІ Обреїмов та директор інституту Лейпунський, були заарештовані, і криогенна лабораторія опинилася під загрозою розпаду. Лазарєва послали рятувати становище — так він, за збігом трагічних обставин, став харків’янином. В УФТІ Борис Георгійович встиг отримати ще один видатний результат — вперше у світі він провів вимірювання магнітних і електричних властивостей різних речовин при низьких температурах і тиску до 20 тисяч атмосфер. А потім почалася Велика Вітчизняна війна.

Інститут евакуювали в Алма-Ату, але наукова праця не припинялася. Щоправда, криогенникам довелося виконувати суто військові завдання, наприклад, вони розробили запальник горючої суміші для протитанкових пляшок, запропонували спосіб підвищення дальності стрільби ракетами, допомогли удосконалити на Балхаському мідеплавильному заводі технологію виробництва цього стратегічного металу. Тонких наукових експериментів не проводили, хоча опрацьовували передвоєнні результати експериментів. На той час існувала така, за висловом Лазарєва, непохитна «...державна переконаність у перемозі», що ХФТІ повернули в Харків задовго до перемоги — у квітні 1944 року.

Замість квітучого міста вчені побачили руїни. Перед відступом німці підірвали і будівлі інституту — доводилося їх відновлювати й одночасно монтувати повернуте з евакуації устаткування. Вже 23 серпня 1944 року, у першу річницю визволення Харкова, було отримано перші літри рідкого азоту. А через два роки — рідкі водень та гелій.

У повоєнний час науковий і організаторський талант Бориса Георгійовича розкрився з новою силою. Він активно працював у кількох напрямах. Це участь у вирішенні «уранової проблеми» Курчатова, поділ ізотопів гелію, створення надпровідників із високими критичними параметрами і пристроїв на їх основі, одержання надвисокого вакууму з допомогою криогенних насосів, дослідження високотемпературної надпровідності, дослідження механічних властивостей при низьких температурах та багато іншого. Академіком Лазарєв став у віці 50 років, коли був уже всесвітньо відомим фізиком, фізиком «за гамбурзьким рахунком».

Максимальна відповідальність і ретельна підготовка експериментів стали його науковою візитною карткою. У1959 році, вивчаючи ізотопи рідкого водню, він одержав результат, достовірність якого деякі закордонні колеги поставили під сумнів. Проте через 40 років, 1999-го, цей результат було все-таки підтверджено іншою дослідницькою групою. «Експериментатор завжди має рацію», — любив повторювати, за свідченням його колег, Борис Георгійович.

Мені пощастило зустрічатися з академіком, зокрема на ювілеї іншої наукової зірки першого величини, радіофізика Семена Брауде, з яким Лазарєв дружив. Уже зовсім літньою людиною, він не мав вигляду старого, зберігав бадьорість духу.

Примітно, що Борису Георгійовичу була чужа політична кон’юнктура. Він ніколи не належав до КПРС, багато членів його родини постраждали під час сталінського терору, проте учений цінував і те хороше, що несла із собою радянська влада. У статті «До історії криогенної лабораторії УФТІ», написаній у 2000 році, він відзначив, що в найтяжкому — 1918 — радянський уряд знайшов можливість відкрити тільки в Петрограді три нових НДІ — ЛФТІ, Державний оптичний інститут та Інститут рентгенології і радіології, роль яких у вітчизняній науці важко переоцінити. Водночас він не приховував, що не має жодних ілюзій із приводу горбачовської перебудови, зазначаючи, що удар, завданий по УФТІ в 90-ті роки, був набагато більш руйнівним, ніж втрати воєнного часу. І все-таки учений вважав, що всі труднощі будуть подолані. Колеги називали його «безнадійним оптимістом».

Чи підтвердиться його впевненість? Чи зможе українська фізика знову досягти тих вершин, які вже були підкорені в минулому вченими Харківського фізико-технічного інституту — Лазарєвим, Лейпунським, Ландау, Обреїмовим, Шубніковим, Синельниковим?..

Зі спогадів про Б.Лазарєва

Л.ЛАЗАРЄВА:

— На торжество (новосілля й іменини. — Авт.) був запрошений і Борис Лазарєв, який допомагав їм із переїздом. Так відбулося моє з ним знайомство (у вересні 1930 року. — Авт.), а… його знайомство зі мною відбулося 1926 року на традиційному щорічному фізмехівському вечорі. Тоді він і побачив мене вперше — на сцені актового залу Політехнічного інституту. Я йому відразу сподобалася (як він мені признавався через чотири роки). Але продовжити знайомство тоді, 1926 року, він не наважився, тому що, вступаючи на фізмех, заприсягся собі не відволікатися від навчання, доки не закінчить інститут. Проте він мене пам’ятав до наступної зустрічі через чотири роки, коли клятва вже не діяла, інститут було закінчено.

…Завершився перший етап мого життя... Настав другий його етап завдовжки все наше спільне життя в любові і злагоді, завдовжки 70 років, 3 місяці і 8 днів.

С.БРАУДЕ:

— Він був справжнім златоустом. На своєму 90-річному ювілеї говорив дві з половиною години і так цікаво, що досі із задоволенням пригадую епізоди його чудового життя. На моєму 90-річчі я мав задоволення приймати його з дружиною Любов’ю Самійлівною. Б.Г. з’явився, як завжди, у бездоганному костюмі, із привітною, трохи іронічною усмішкою. Присутні зустріли його оплесками. Він звик до цього. Його виступи завжди були блискучими, цікавими й повними несподіванок. Тут теж виявилася несподіванка. У своїй промові він розповів про наше повернення з евакуації і перші дні відновлення УФТІ. Як ілюстрацію він використовував ряд унікальних документів, які показав усім присутнім.

Б.САНДОМИРСЬКИЙ:

— Оптимізм Б.Г. не мав меж навіть тоді, коли для позитиву, здавалося б, не було підстав. Єдина обставина, яка шокувала його, — «безпардонність», хоч би хто її собі дозволяв. Одного разу з апарата губернатора Б.Г. повідомили, що урядову нагороду йому вручатиме президент і потрібно їхати в Київ. Людина вже немолода і не дуже здорова, Б.Г. усе ж таки зібрався й поїхав. Повернувся він у жахливому стані: до Києва викликали багато людей, але не всім вручили нагороди в президентському палаці. Решта мали одержувати нагороди за місцем проживання від імені президента. До числа цих людей потрапив і Б.Г. Гадаю, що для нього це була одна з найбільших образ у житті.

Я.СТАРОДУБОВ:

— Б.Г. болісно переживав за долю відділу, інституту, майбутнє України в цілому. В одному з інтерв’ю... наприкінці 1998 року, коли українська наука була в глибокому занепаді, коли нічим було платити навіть мізерну зарплату всім співробітникам, Б.Г. з обуренням говорив: «Мені невідомо, чим керуються ті, хто зневажає сьогодні інтереси науки, але точно відомо, що вони мислять украй примітивно. Без науки нашій країні не стати в один ряд із розвиненими країнами світу, тобто не повернутися на те місце, яке донедавна ми займали». І далі: «Нікого не хочу образити, але не може ж суспільство, держава заохочувати лише юристів, бухгалтерів і утискати інших — фізиків, математиків. Така держава нагадує мені інваліда, який припадає на одну ногу».

І.СВЄЧКАРЬОВ:

— … Борис Миколайович (Александров, співробітник ХФТІ. — Авт.) виймав із вузького контейнера злиток цинку ледь чи не метрової довжини, який тільки-но пройшов кілька циклів очищення. Зазвичай після такої процедури злитки виходили з єдиним кристалом майже по всій довжині і тому витягувалися з особливою обережністю, щоб не пошкодити їхню цінну для різних досліджень структуру. Але надчистий цинк потік під власною вагою в руках у здивованого Бориса Миколайовича, як тісто. Це був сюрприз! А через кілька хвилин і два інших причетних до події Бориси — Лазарєв та Вєркін (дійсний і майбутній академіки), як хлопчаки, з неприхованими цікавістю й задоволенням тягали «за хвоста» унікальний пластичний злиток на очах у допитливих глядачів. Напевно, все-таки вчені — у чомусь діти.