ЕКСКЛЮЗИВНИЙ РЕПОРТАЖ ІЗ МАЙБУТНЬОГО МЕДИЦИНИ. СТОВБУРОВІ КЛІТИНИ-ЦІЛИТЕЛІ З КИЄВА

Далеко від західних учених київські лікарі вражаюче успішно зцілюють невиліковні захворювання клітинами мертвих ембріонів. Репортери часопису МАХ були першими німецькими журналістами, що побували в цій клініці.

«Успіх — стовідсотковий. Стовбурові клітини дають тільки позитивні результати». Олексій Карпенко, «ЕмСелл»

«Я ненавиджу цей пластир!» — кричить Макс. Незабаром йому виповниться дев’ять років. Професор Смикодуб наклеює на його живіт строкатий дитячий пластир. «Це тільки для немовлят!» — вередує Макс, а його батьки — поліцейський Джеймс Логрін і його дружина Пеггі — явно хвилюються. Шприцом із довгою голкою професор Смикодуб уводить чергову порцію стовбурових клітин, отриманих із мертвих ембріонів, у живіт дитини. Сенсація народилась у незвичайному місці: Залізничний район м. Києва, 4-а міська клінічна лікарня, вул. Соломенська, 17, 7-й поверх. Напіврозвалений будинок з оббитою плиткою та іржавими підвіконнями. Саме тут почалося майбутнє медицини. Успіхи, яких досягли лікарі цієї невеличкої приватної клініки, гідні подиву: хворі на розсіяний склероз починають ходити, діабетикам більше не потрібен інсулін, до уражених хворобою Альцгеймера повертається пам’ять.

З єдиного балкона будинку відкривається чудовий краєвид: місто з золотими банями. Саме тут працюють 53-річний Олександр Смикодуб і 52-річний Олексій Карпенко. Створений ними центр називається «ЕмСелл». Те, що відбувається за цими стінами, — справжній прорив у медицині. Поки вчені Німеччини та США з дилетантським запалом обговорюють можливості стовбурових клітин, лікарі центру «ЕмСелл» застосовують їх для лікування невиліковних недуг.

Зазвичай стовбурові клітини одержують зі штучно вирощених ембріонів, а в Києві використовуються абортивні ембріони. Ці клітини проліферують і диференціюють у різні типи клітин: від м’язових, необхідних пацієнтам, що перенесли інфаркт, до нервових — для лікування травм хребта і клітин крові — для хворих на лейкемію. Нові досягнення в цій галузі медицини зацікавили вчених усього світу. Вони мріють про можливість лікування хвороби Паркінсона, СНІДу, але для цього необхідно досліджувати можливості клітин, а також владнати всі етичні та юридичні проблеми. Скільки ж іще Логрінам чекати?

Лікарі американського містечка Гранд Репідз говорять, що Макс проживе ще шість, максимум — 11 років. Дитина має невиліковне генетичне захворювання — міопатію Дюшенна (ДМД). Її організм не продукує дистрофін — гормон, необхідний для росту м’язів. Відсутність дистрофіну призводить спочатку до атрофії м’язів, потім до атрофії діафрагми — і серце хворого зупиняється навіки.

У розпачі Логріни почали шукати можливості лікування своєї дитини. Клітинна терапія, запропонована їм у Мемфісі, коштувала $150000. Процедура з використанням зрілих клітин була неефективною, а інших варіантів не було. «Потім від іншої сім’ї з дитиною, хворою на ДМД, ми почули про клініку в Києві», — говорить мама Макса.

Перший політ в Україну рік тому був для маленької родини мандрівкою до іншого світу. На відміну від американських лікарів, професори Смикодуб і Карпенко не стали сумно хитати головою, а прийняли Макса з відкритими обіймами.

«До нас приїжджають ті, кому ніхто вже допомогти не може», — говорить О.Карпенко. Його колега О.Смикодуб упевнено додає: «Ми можемо врятувати Максу життя. Крім нас, цього не може ніхто». Медсестра Ганна вносить свою лепту в лікувальний процес. Вона спекла для Макса торт, а до нього подає полуницю з вершками. Для дитини це справжнє свято — як день народження.

Перший курс лікування в Києві мав величезний ефект. Лікарі штату Мічиган не повірили власним очам. Протягом тижня Максу вводили ембріональні клітини 4—6-тижневої гестації. Те, що сталося тоді, батько Макса пам’ятатиме завжди. «Коли ми приїхали в Київ, Макс міг зробити лише кілька кроків, ми привезли його в колясці. А тут він знову почав ходити сам. Більше того, він сам спустився з 11-го поверху готелю». Після лікування дитину наче підмінили: замість спецшколи він ходить у звичайну, став одним з її найкращих учнів.

Проте зупинити прогресування хвороби не можуть навіть лікарі центру «ЕмСелл». «Максу доведеться лікуватися в нас ще 10—15 років. Поки Макс виросте, йому доведеться приїжджати на лікування кожні чотири місяці. Цього разу він дуже ослаб і майже не міг ходити. Аби пройти курс лікування, що складається з декількох уколів і однієї крапельниці, Максу довелося пролетіти півсвіту».

Річард і Шеррі Ашмор подали заявку на наступний курс лікування в Україні свого 10-річного сина з ДМД, хлопчик також перебуває під наглядом лікарів у США. «Один невропатолог задокументував вражаючі результати лікування в Києві», — розповідає батько хлопчика. Він направив документи в Американське товариство лікування хворих на ДМД. Проте тамтешні світила поставилися до цього прохолодно. Попри те, що стовбурові клітини можуть допомогти приреченим на повільну й мученицьку смерть дітям, одержання їх із людських ембріонів суперечить етичним принципам.

Таке лікування цілком можливе в Німеччині. Закон захищає тільки життєздатні ембріони. Якщо ембріон не затребуваний, він гине, але його клітини живуть ще 5 годин, а цього досить для їх одержання й заморожування. Тут набирає чинності закон про трансплантації. Як і нирки мертвих людей, ембріональні клітини теж можуть рятувати життя.

Клітини, що надходять у Німеччину з США й Ізраїлю, отримано зі штучно вирощених ембріонів, які захищені законом (див. Ст. S 25). Такі експерименти проводяться також в Австралії, але поки що на мишах.

«Стовбурові клітини — це медицина майбутнього, — говорить Олексій Карпенко. — Вони безпечні й мають тільки позитивний ефект». Західні фахівці не сумніваються, що потенціал стовбурових клітин величезний. На початку року в науковому часописі Nature вийшла стаття нью-йоркських учених про лікування інфаркту в мишей. Уведені їм стовбурові клітини диференціювалися в м’язові клітини. Через дев’ять днів серцевий м’яз майже повністю відновився. «На думку західних учених, для застосування цих методів у лікуванні людей необхідні дослідження», — стверджує Джон Герхарт з університету John Hopkins, Балтимор, один із перших західних дослідників, що працюють зі стовбуровими клітинами. У власній лабораторії Герхарт одержав понад 100 ліній стовбурових клітин із незатребуваних ембріонів. На них він збирається провести дослідження щодо недопущення відторгнення стовбурових клітин клітинами реципієнта, як це буває при несумісності тканин при пересадці нирок.

О.Смикодуб вважає такий метод марнуванням часу: «Використовувані нами клітини настільки молоді, що компоненти, які викликають відповідну реакцію організму, просто відсутні». Мазки й аналізи крові доводять, що трансплантовані клітини роками живуть і розмножуються в організмі реципієнта. «Клітини — це як «насіннєвий матеріал», — говорить він.

Дж. Герхарт продовжує роботу над універсальним трансплантатом із застосуванням генних технологій. Але й цей проект під загрозою: адміністрація Буша збирається припинити фінансування проектів, пов’язаних із дослідженнями стовбурових клітин. Разом з іще шістьма вченими та трьома потенційними пацієнтами, один із яких — Крістофер Рів, Герхарт подав у суд на Міністерство охорони здоров’я США.

Першопрохідник Герхарт не може повірити, що ось уже дев’ять років лікарі бідної клініки в Києві застосовують стовбурові клітини для лікування людей. «О, Боже! Невже вони обійшли нас?» Для нього досі загадка, чому трансплантації ембріональних стовбурових клітин так добре переносяться пацієнтами. «Про це я не читав ще в жодному медичному часописі». Кажучи так, він ятрить стару рану. Ясна річ, київські дослідники вже зібрали велику кількість інформації, але їм не вдалося її опублікувати в жодному з відомих наукових часописів.

«Ми одержуємо чималу кількість робіт із країн колишнього Східного блоку, але переважно вони не відповідають нашим вимогам», — говорить Дітер Чешлік із наукового видавництва Springer, що курирує 30 медичних і біологічних видань. «Вони не відповідають навіть основним критеріям, у них слабкий зміст і погане статистичне підтвердження даних. А шкода. З іншого боку, було б несправедливо прийняти українську роботу такої якості й водночас відмовити, приміром, французу, котрий надіслав схожу статтю. Дослідження, у яких наводиться опис кількох окремих пацієнтів, не мають жодних шансів. У колі професіоналів їх прирівнюють до анекдотів.

Попри це, вони дають поживу для міркувань і перехоплюють подих. У сусідній з Максом палаті лежить 28-річна Наташа Чернова з Києва. Ось уже три роки вона хворіє на розсіяний склероз. Захворювання, коли імунна система атакує захисні механізми нервів, швидко прогресує. «У Наташі уражено вже багато нервів і м’язів, — говорить О.Смикодуб. — Наше завдання — зупинити прогресування захворювання. Наташа повинна знову сидіти, ходити, нормально розмовляти, працювати».

Під час огляду невропатолога Наташа вся тремтить. На ногах молодої жінки багато синців, бо вона часто падає, але сьогодні вона просто світиться від щастя. Вона піднімає спочатку одну руку, потім другу, кладе ліву п’ятку на праве коліно, знаходить пальцем ніс — усі ці рухи рік тому були зі сфери неможливого. Після лікування тремор у лівій руці зник. Вона може сидіти на ліжку без підтримки.

Професор Смикодуб знімає Наташу на відео, а в цей час по щоках Наташиної мами котяться сльози. Те, що вважалося втраченим назавжди, повернулося, симптоми захворювання зменшилися. «Я не вірю, що я можу робити те, що я роблю», — каже щаслива Наташа. Вона говорить, розтягуючи слова, до цього вона могла промовляти слова тільки по складах.

«Це ефекти лікування та швидка реакція на нововведені клітини, — пояснює О.Смикодуб. — Мабуть, стовбурові клітини продукують речовини, що зміцнюють імунну систему пацієнта й повертають йому силу». Основний ефект трансплантації проявляється через два місяці, коли клітини вже досить розмножилися й почали функціонувати за власним планом. «Цікаво буде поспостерігати за їхньою дією через два-три роки», — говорить О.Смикодуб. — Тоді Наташа сама побіжить. Десятки наших пацієнтів знову повернулися до роботи».

Зібрані матеріали професор Карпенко розміщує в Інтернеті, у надії, що лікарі з ними ознайомляться та запропонують співробітництво. «Ми шукаємо партнерів», — говорить О.Карпенко. Але пропозицій надходить мало. Тим часом «ЕмСелл» продовжує одержувати патенти, приміром, у лікуванні СНІДу.

Про те, як саме поводяться стовбурові клітини, потрапляючи в організм пацієнта, київські лікарі можуть тільки робити припущення: «за допомогою клітин-кур’єрів (навколишніх цитокінів) вони знаходять шлях до місць втрати клітинної маси». Але нині головне не це, а те, що лікування допомагає.

Київський «прорив» має довгу передісторію. Ще 1982 року професор Смикодуб, проводячи досліди на мишах, побачив, що введення подрібненого ембріонального матеріалу допомагає загоєнню уражених ділянок. 1989 року він одержав дозвіл випробувати власні методи на людях. Його ентузіазм із приводу досягнутих результатів поділяв тільки його університетський товариш О.Карпенко. 1992 року вони разом створили «ЕмСелл». Про те, що застосовувані ними клітини є стовбуровими, вони дізналися з робіт американських дослідників Герхарта й Томсона. Саме їм 1998 року вдалося виділити стовбурові клітини та їхні лінії.

Найкраще стовбурові клітини допомагають при захворюваннях, перебіг яких пов’язаний із втратою клітинної маси: хвороби Паркінсона й Альцгеймера, ДМД і розсіяний склероз. Як доповнення О.Смикодуб уводить лінії ембріональних клітин того паростка, з якого сформувалися уражені органи й системи (див. графік S 25). При одних захворюваннях краще вводити молодші, ще не диференційовані клітини, при інших — «спеціалізовані» клітини пізнішого періоду, що диференціюються в клітини печінки чи м’язової тканини. Вибір клітин визначається досвідом і «лікарським мистецтвом».

Слава про клініку «ЕмСелл» рознеслася всією Україною. Та попри це, майже половина з тих 80-ти пацієнтів, які щороку проходять лікування в клініці, приїжджають з-за кордону. Американці, швейцарці та японці платять п’ятизначні доларові суми за лікування: але це дрібниця порівняно з тим, скільки коштувало б Максу неефективне лікування в Мемфісі. 80% пацієнтів клініки лікуються безплатно.

«Успіх — 100-відсотковий. У нас не було пацієнтів, яким стало гірше після проведеного лікування, поліпшення відзначають усі», — звертає увагу О.Карпенко. Крім цього сильні «побічні» ефекти — тільки позитивні. «Надзвичайна реакція шкіри: вона стає гладкою та еластичною». Потенція пацієнтів-чоловіків також дуже зростає. Після проведеного лікування в однієї літньої пані знову почалися місячні.

Проте й тут не обійшлося без курйозів: не всі пацієнти задоволені результатами лікування. Приміром, теща О.Карпенка. Лікування було проведено після видалення злоякісної пухлини нирки. Картина крові й загальний стан жінки непокоїв лікарів: чи житиме вона взагалі? Проте літня дама, як і багато інших непрацездатних пацієнтів «ЕмСелл», тепер не одержує пенсію за інвалідністю.

З вуст О.Смикодуба ця історія звучить як кулуарний анекдот. Але і йому потрібно підкріпити сили. Сестра Ганна подає бутерброди й котлети, які вона приготувала на невеличкій плиті тут, у центрі. Вона піклується і про персонал, і про пацієнтів. Але Макс — її особлива любов. Вона не може його просто так відпустити додому, у Гранд Репідз, штат Мічиган. Непомітно вона дає його мамі Пеггі пакет: вареники з чорницею — провіант на дорогу. Хто знає, коли в далекій Америці, де діти не можуть лікуватися стовбуровими клітинами, Макс відзначить свято й на своїй вулиці?