Деградація насувається звідусюди

Президент країни після Нового року вдруге наклав вето на Закон України «Про спеціальний режим інвестиційної й інноваційної діяльності технологічних технопарків». Сталося те, чого, здавалося б, найбільше боялися вчені, котрі займаються впровадженням науки у виробництво. Проте це рішення Віктора Ющенка не викликало шоку в стані тих, хто бореться за виживання технопарків, — накладено «м’яке вето», так охрестили його вчені, — а це все-таки «перемога розуму в умовах нашої крайньої бідності». З численних претензій Міністерства фінансів до закону президент підтримав тільки один пункт – про ПДВ. Це залишає слабку надію. Уже цього тижня збереться комітет з питань науки й освіти Верховної Ради, який розгляне цю ситуацію й підготує документ до чергового розгляду в парламенті.

Багатостраждальний закон про інноваційну діяльність — лакмусовий папірець, що демонструє ставлення нашого суспільства до перспектив науки в країні. Щоб з’ясувати, які вони, оглядач «ДТ» звернувся до академіка НАНУ Ярослава Яцківа, який бере участь у роботі групи при президентові України.

— Ярославе Степановичу, чи коли-небудь зрушить із місця питання інноваційного розвитку в нашій країні? Адже сьогодні вже ні в кого не викликає сумніву, що це єдиний ефективний шлях у майбутнє.

— Відповідно до розпорядження президента України сформовано робочу групу для розробки концепції розвитку наукової сфери, яка саме й займається цим питанням. Туди входять 19 учених — представників різних наукових напрямів.

— При Кучмі такі групи створювалися неодноразово, але користі було мало. Що змінилося тепер?

— Істотно змінилася ситуація в країні. У суспільства з’явилася можливість впливати на механізми керування інститутами влади. Я не маю права говорити від імені всієї робочої групи, бо узгодженої концепції розвитку наукової сфери наразі немає, але ми обмінялися думками про структуру концепції, розподілили обов’язки. Головне — дійшли висновку, що науку створюють учені, конструктори, інженери, тобто особистості, а не бюрократична надбудова.

Переконаний, Національну академію потрібно зберегти — альтернативи їй немає. Але вона мусить значно змінити свою роль, головні функції та структуру. У НАНУ працювала комісія з питань підвищення ефективності її діяльності. Можу сказати лише, що вона не прийняла мою пропозицію про реформу, згідно з якою академія являтиме собою триєдиний комплекс. Кожну з трьох його складових очолить віце-президент НАНУ, обраний відкритим голосуванням. Це не панацея від усіх лих, але крок до демократизації.

Перший сектор має об’єднувати професійні наукові спілки (не важливо — членів чи не членів НАНУ). Другий — об’єднана рада директорів наукових установ. І, нарешті, третій — координаційний комітет із роботи загальних академічних установ та організацій.

Важливо відзначити, що, крім Національної академії, в Україні є ще ряд державних академій. За їх кількістю ми, напевно, посідаємо перше місце у світі. Тому не можна говорити лише про реформу НАНУ. Потрібно відразу порушувати питання про реформу всієї академічної науки.

— У світі розвинені наукові фонди, але в нас — це пародія на таку діяльність. Тут якась реформа передбачається?

— У нас є Державний фонд фундаментальних досліджень, який, здається, тільки в той період, коли я працював у МОН, робив щось істотне: виплатив борги переможцям грантів, видав бібліотеку Фонду фундаментальних досліджень, а згодом його робота почала завмирати... Тепер, правда, заявлено, що вони виплатять борги і продовжать конкурс, оголошений ще... 2000 року. Потрібен такий Національний науковий фонд України, який мав би 30 відсотків узаконеного фінансування на науку.

— 1995 року в Україні було зменшено кількість годин фізики й математики в школі, а невдовзі перейшли на 12-річку, поламавши старі програми. Ви тепер відчуваєте, якого удару було завдано природничо-науковій освіті?

— Ви торкнулися складного питання — рівень знань абітурієнтів, які вступають у вузи, студентів і навіть викладачів рік у рік знижується. Є ще одна проблема — ми настворювали багато університетів, але у 80 з них не ведуться наукові дослідження. Проте вони мають аспірантуру, там захищаються дисертації. Нонсенс! Університет без науки — не університет. Зараз ми обговорюємо експеримент щодо університетської автономії. Його очолили ректор Львівського університету ім. І.Франка Іван Вакарчук і ректор Києво-Могилянської академії В’ячеслав Брюховецький. Крім того, відпрацьовуємо документ про так звані дослідницькі університети, фактично – науково-освітні заклади. Їх планується створити в Україні невелику кількість із числа тих, які реально відповідатимуть жорстким критеріям відбору. Дослідження мають вестися на високому світовому рівні, і професор матиме не 600 годин навчального навантаження, а сто. Студент із першого курсу братиме участь у виконанні наукових робіт...

Ще одна важлива справа — створення кількох наукових національних центрів високого рівня, які забезпечували б розвиток технологічного напряму там, де ще щось залишилося. Наприклад, у будь-якому разі, ми залишимося країною атомної енергетики, і нам необхідний Національний центр ядерної енергетики. Такі центри потрібно створити на базі наявних установ і безпосередньо фінансувати з державної скарбниці через асоціацію наукових центрів, як це робиться в Німеччині.

Більше того, потрібно знайти точки зростання в окремих інститутах та університетах і створити т.зв. центри досконалості (європейський термін). Наприклад, таким може бути фентосекундний лазерний центр в Інституті фізики, яким керує член-кореспондент НАНУ Іван Блонський. Уже закуплено унікальну апаратуру для Інституту металофізики, де може бути створений центр дослідження матеріалів і металів, а також для Донецького фізико-технічного інституту НАНУ. При цьому такі центри повинні бути лабораторіями колективного користування, де кожен, у кого є вартісні ідеї, мав би право працювати.

Одна з перших пропозицій, із якою ми звернулися до президента України, — передбачити в доповненні до бюджету 2006 року кошти на здешевлення кредитів на інноваційні проекти. Тоді можна буде залучити банки до активнішої роботи у науковій сфері, а держава візьме на себе лише зобов’язання зі здешевлення кредиту.

— Якщо все складеться вдало, залишиться остання й головна перешкода —корупціонери, що присмокталися до науки. Вони розподілятимуть гранти, «доїтимуть» переможців і не пускатимуть у науку талановитих, але чесних.

— Почнемо з того, що абсолютно чесних людей на керівних посадах очікувати не слід. Тут потрібні люди, котрі будуть бодай прагнути змін в інтересах країни. Будь-які серйозні реформи — дуже болісний процес, однак ми повинні через нього пройти...

— Це не викликає заперечення, але ви обговорювали на робочій групі, як домогтися, щоб під час проведення тендерів браві хлопці з МОН чи ще звідкись не вимагали свого відсотка? Це принижує дослідників, і наука починає загнивати....

— Цього не може бути...

— Як не може, коли це є. Нам повідомляли про це багато вчених, у тому числі й академіки. Вони навіть висловлюють претензії: чому ми про це мало пишемо?

— Такі речі мусить відстежувати наукове співтовариство.

— А ви розробили відповідний механізм?

— Вихід один: повинні бути чесні керівники експертних груп.

— Але ви почали з того, що абсолютно чесних керівників (і тут я вас повністю підтримую) не буде...

— Ні, я сказав, що їх не буде в органах центральної виконавчої влади. Наука — це все-таки інше. У нас є багато принципових, чесних учених. Похвалюся, особисто я — абсолютно чесний, у межах мого розуміння, рецензент статей, які мені дають на рецензію...

— «ДТ» писало не про один нечесний захист. Наприклад, про захист дисертації молодим і забіякуватим політиком, який постійно мелькає на екранах телевізора й повчає «помаранчевих». Йому не вдалося захиститися в інституті НАНУ, то він хутенько захистився в іншому. І таких прикладів — сила-силенна... Ситуація погіршується, тому питання етики, переведене в кримінальну площину, — дуже важливе питання для теперішньої науки. «Не потрібно збільшувати кошти, які виділяються на науку!» — пишуть із болем нам читачі з НАНУ й відразу пояснюють: «Їх однак розкрадуть».

— Мені залишається тільки сказати, що жодного хабара, коли я був два роки в МОН, – не взяв. Це ганьба, коли десь викладач бере за екзамен гроші або начальник департаменту каже: «Десять відсотків переведи туди чи туди». Щоб цього не було, експертна група, яка займається фінансуванням, повинна складатися з відповідальних і моральних людей. Таких в Україні багато. До них я зараховую, наприклад, І.Юхновського, О.Кришталя, П.Костюка та інших. Не сумніваюся у відданості науці та чесності І.Вакарчука, В.Брюховецького та інших ректорів вузів.

— Ярославе Степановичу, можливо, ви не враховуєте різницю між директором Головної астрономічної обсерваторії, що розміщена за містом, і директором, який керує інститутом у центрі столиці. Я знаю директорів академічних інститутів, котрі здають не лише площі інститутів, а й стоянки для машин біля них за окрему й чималу плату...

— Проблема є. У 90-ті роки інститутам потрібно було виживати. Тепер я взагалі заборонив би інститутам здавати площі під комерційні фірми, не причетні до науки, і надавав би безплатно приміщення для бізнес-інкубаторів, центрів упровадження, видавничих та поліграфічних центрів — для всього того, що торує шлях від наукового дослідження до споживача...

— Що, на вашу думку, дасть робота вашої групи?

— Не виключаю, що нічого не дасть. Життєвий досвід виробив у мені значну дозу скептицизму. Я вже пережив п’ять різних реорганізацій науки з 1994 року. Проте ми виконаємо доручену нам роботу, подаватимемо пропозиції, готуватимемо ґрунт для указів президента. Недавно, виступаючи на перших президентських слуханнях, я сказав: «Чую тут слова «нова влада, нова влада», але для науки багато що вона робить навіть гірше, ніж це було при старій владі». І зачитав парламентаріям звернення Кучми до Верховної Ради 2002 року. У ньому все було сказано дуже точно, але нічого не було зроблено. А після цього взяв свою статтю 2003 року, де я спробував зробити прогноз із трьома варіантами розвитку подій у нашій науці до 2006 року. Там були варіанти: оптимістичний, оптимальний і песимістичний...

— Здогадуюся, що життя в науці виявилося гіршим від песимістичного?

— Маєте рацію! Я й не очікував, що буде так погано...

— На сторінках «ДТ» автори неодноразово іронізували з приводу «здорового консерватизму» НАНУ. Проте сьогодні саме час сказати: слава Богу, що Борис Патон залишився на своєму місці, інакше досі все розбазарили б і взагалі забули про те, що в нас колись була наука. Як уже забули багато про що інше, чим володіли...

— Я також був радикальнішим колись, але тепер, з огляду на ситуацію, в якій ми опинилися, вважаю: добре, що ми зберегли бодай щось і не дали його розкрасти. Погляньте, у що перетворилася галузева наука. Її інститути практично зникли. А якщо й збереглися, то працюють лише на закордонні замовлення або живуть за рахунок оренди приміщень. Незабаром у нас зникнуть люди, які взагалі розуміють, що відбувається на найважливіших напрямах науки і техніки. Я, наприклад, використовую в обсерваторії унікальні датчики кута, розроблені колись заводом «Арсенал», — датчики готувалися для ракет. Тепер усе це знищено. Не знаю, кого в цьому звинувачувати. Можливо, і себе...

— Як ви гадаєте, в чому наш порятунок на даному етапі?

— Передусім необхідно змінити моральний клімат у суспільстві, підтримати реально працюючих вчених і забезпечити їх нормальною (не менше 1000 доларів) зарплатою, зберегти й підтримати напрями, на яких у нас є серйозні досягнення.

— Тобто зробити те, що нам радили багато західних експертів із перших днів незалежності, але ми відбивалися від них і казали, що капіталісти «хочуть підірвати нашу науку»...

— Нам потрібно підтримати таких людей, як Костюк, Бродин, Анатичук, про якого ви писали, і ту молодь, яка виховується біля них, щоб цих напрямів не втратити.

— У Ніцше є чудова фраза: якщо хочеш бути щасливим — не мрій. Гадаю, на цій оптимістичній ноті можна й завершити розмову про майбутнє української науки…