ЧИ СТАНЕ ІСТОРИК ПРЕЗИДЕНТОМ?

Місце президента Академії наук в українській політичній еліті розглядається як запасний аеродром, на якому можна пересидіти до чергового зльоту. Тому в НАНУ не раз із змішаними почуттями обговорювали ймовірний прихід кандидатів із звучними іменами. Деякі вчені цей варіант сприймають як повну катастрофу для науки. Але є й такі, хто, навпаки, саме цей шлях розглядає як єдиний порятунок у нинішніх умовах, оскільки упевнені — без підтримки влади розвиток науки в наших умовах неможливий. І хоча, як повідомило дуже поінформоване джерело, «до виборів Президента України я і десяти гривень не поставлю за реалізацію будь-якого з можливих розкладів у долі НАНУ», нинішня ситуація вимагає серйозного обговорення. На щастя, не ми одні зважували подібні варіанти — уже накопичено чималий світовий досвід у цій галузі. Особливо показовим у цьому сенсі є розвиток подій у країнах Східної Європи. Тут зміни дуже різняться від того, що спостерігається сьогодні на теренах СНД і однозначно орієнтовані на входження в європейське співтовариство. Оскільки й Україна заявила про це як про свою стратегічну мету, не завадить придивитися до подій, що відбувалися в академіях цих країн за останнє десятиліття. Про те, до чого призвели ці трансформації, розповів на нещодавно проведеному семінарі в НАНУ один із найбільших фахівців в галузі управління наукою, директор інституту соціології Угорської академії наук професор Пал ТОМАШ.

«Реформи в академіях наук різних східноєвропейських країн почалися з дуже схожої ситуації, — вважає угорський економіст і дослідник науки. — У часи не настільки віддалені стверджувалося, що політика й економіка комуністичних країн побудована на суворо науковій основі... Після оксамитових революцій люди відразу ж поцікавилися: якщо те, що будувалося, було науково, то, даруйте, що ж тоді являє собою наука?..

Все це виробило стійке несприйняття академічної науки. Погано академіям прислужилася й елементарна заздрість вузівських учених. Останні були впевнені, що академічні вчені «за совітів» чудово жили, ні за що не відповідали, у той час як вони, професори вузів, гарували по-чорному. У результаті почалася війна — академії наук оголосили ледь не сталінськими структурами...»

Академії наук у Чехії в цій війні не пощастило більше від інших. Нинішній президент цієї країни колись почав кар’єру академічним ученим, і його тоді, вочевидь, скривдили комуністи. Прийшовши до влади, він провів реформу найбільш радикально.

В Угорщині також були дуже серйозні нападки на академію. Врятувало те, що її президентом став авторитетний учений-історик, який сидів після 56-го року. З ним рахувалися, і це допомогло йому врятувати академію.

Драматично склалася доля вчених у Болгарії. Тут інтелігенція не повірила в майбутнє країни після подій 1990—1991 рр. Почалася масова втеча. За три-чотири роки виїхали близько 100 тисяч чоловік із вищою освітою. Такого масового і швидкого відтоку інтелігенції не знала жодна східноєвропейська країна. «І зараз, хоч би в яку наукову «дірку» у світі приїхав, — наголошує Пал Томаш, — у провінційний австралійський чи шведський університет — там неодмінно зустрінеш болгар, які виїхали десять років тому. Чогось значного вони, як правило, не домоглися, але роботу вони мають».

Найтрагічніше склалася ситуація з наукою в Балканських країнах. Громадянська війна призвела до масової втечі інтелігенції, деградації інститутів. Нині вчені з цих країн трудяться по всьому світу.

В Україні поширена думка, що в східноєвропейських країнах зміни відразу ж почали проводитися розумно, відповідно до порад досвідчених західних експертів. Пал Томаш вважає, що на початку 90-х років уряди багатьох країн дійсно запрошували відомих експертів в галузі наукової політики. Ті проводили дослідження, давали рекомендації. Проте, як правило, до них ніхто не дослухався.

Зараз же ситуація в цих країнах дуже різниться від початкової. Вчені відпрацювали найрізноманітніші способи участі в міжнародній науковій кооперації. В Угорщині, Польщі чи Чехії вчені, як правило, сидять на двох стільцях: одна робота — у рідній країні, інша — у Франції, Німеччині, США чи ще десь. Існують бригади, що працюють своєрідним вахтовим методом, — вони підмінюють посезонно одне одного у себе вдома і за кордоном.

В Угорщині та Чехії з 1993 року прижилася французька ідея спільних програм. Для їхньої реалізації створено спеціальні структури в Празі й у Будапешті. Здійснюється вона так: ти захищаєш дисертацію в Парижі чи іншому французькому університеті, там же стажуєшся, але працюєш удома.

1993 року в Угорщині, щоб зробити інтелігенції приємне, тодішній прем’єр-міністр усіх працівників Академії наук і викладачів вузів зарахував до державних службовців. Тепер директор інституту не може звільнити ледаря, навіть якщо він, як то кажуть, сів йому на шию. Початковий задум полягав у тому, щоб дати можливість багатообіцяючим аспірантам через три-чотири роки обійняти привабливі академічні посади. Але реальний результат такого загравання з інтелігенцією — старики не йдуть, а молодих людей практично не можна взяти на постійну роботу.

Однак уже помітний притік в Угорщину молодих учених, котрі захистилися в США, особливо в соціології, економіці. Звісно, дати американську зарплату їм ніхто не може, але зараз і в Угорщині молодий кандидат після аспірантури одержує 600—700 доларів. А якщо він бере участь у проекті, то може одержувати і 1000 доларів. Втім, за такі гроші доводиться гарувати по-справжньому — обійтися наприкінці року «звітом про виконану роботу» уже не можна.

В усіх східноєвропейських країнах різко збільшилася кількість студентів на суспільствознавчих факультетах. Соціологія, політологія, економіка стали дуже популярними і модними дисциплінами. Це природно — молодим людям цікаво взяти участь у розбудові держави своїх країн...

— У НАНУ існує думка, що ніде у світі президентом академії наук не може стати гуманітарій. Чи так це?

— В Угорській академії з останніх чотирьох президентів три були істориками. Зараз її очолює молекулярний біолог. У Болгарії академію очолював суспільствознавець. У Чехії — гуманітарій. Тож стверджувати, що президентство — справа фізиків, абсолютно невірно. А те, що це не справа інженерів, — вже абсолютно однозначно. Якщо ж вибирати природничника, то найперспективніший напрям сьогодні — біологія. Тому представники цієї професії обрані президентами академій у різних країнах...

Донедавна в пострадянських державах президентом академії прагнули обрати людину, котрій довіряє влада. Це забезпечувало субсидування навіть у найскладніші роки. Однак зараз у зв’язку з вступом східноєвропейських країн у ЄС ситуація змінюється. Директиви ЄС наполегливо рекомендують державній владі вкладати більше грошей у науку, тож благовоління можновладців у конкретній країні не так уже важливе.

Багаті індустріальні країни давно приділяють серйозну увагу дослідженню та розробці наукової політики. Тому Євросоюз задовго до приєднання нових членів зі Східної Європи та Прибалтики приступив до дослідження інноваційної системи цих країн. Вже з 1998 року кандидати в члени ЄС отримали можливість брати участь у програмах Євросоюзу не на рівні молодших братів, а як повноцінні члени. Тобто участь у загальноєвропейських програмах в галузі наукової політики почалася значно раніше, аніж в інших галузях, і науково-технологічна політика у них стала прозорішою.

Розвинені країни ЄС зацікавлені в тому, щоб економіка всіх країн об’єднання швидше досягла високого рівня. Для цього вони створили спеціальні фонди, що дозволяють підтягти до європейських стандартів передусім рівень науки у нових членів.

Змінилися і методи фінансування всередині тих країн, що вступають у ЄС. Тепер якщо отримуєш єврогрант, це відкриває можливість отримати додатковий національний грант. Для цього довелося національні пріоритети зістикувати з європроектами. У науці, у технології йде концентрація ресурсів — у проекти європейського рівня вкладається 30% коштів від Євросоюзу. У багатьох галузях він стає крупним замовником, із котрим цікаво грати і складно конкурувати. Безумовно, тут виникають проблеми у внутрішньо- національної науки. Є сила-силенна національних лабораторій, літніх учених, провінційних вузів, які не зможуть грати в таку велику гру. І річ не в тім, що їх не пустять — будь ласка, бери участь, але чи вистачить сил і кваліфікації?

Проведена ТАСІСом перевірка показала: у багатьох країнах немає другого ешелону вчених європейського рівня. Як кажуть спортсмени, лава запасних дуже коротка. Тож ця організація могла б виділити гроші для більшості визначних учених, але заздалегідь зрозуміло — вони не принесуть позитивного результату. Іноді причиною цього є навіть не брак кваліфікації, а невміння знайти контакт із потенційними європартнерами. Деяких учених довелося б роками переучувати, щоб вони розмовляли тією ж мовою (не в лінгвістичному, а в інтелектуальному плані) і могли грати в ту наукову гру, яку їм пропонують.

Вже наявними є нові явища в науковому середовищі. Вони зумовлені тим, що окремі дослідники, наприклад, соціологи, економісти, орієнтуються на різні джерела фінансування науки. Якщо ти працюєш на міжнародний ринок, то виникають складнощі при роботі на свій ринок, оскільки на домашньому ринку має продаватися інша наукова продукція. Якщо ти робиш навіть той самий проект для двох середовищ, то мусиш робити його в геть іншому ключі, з іншим поняттєвим світом. У результаті з’являється чітка мережа людей, котрі працюють для міжнародного замовника (байдуже, де він знаходиться).

Євросоюз, НАТО й інші структури Заходу готують для таких учених лабораторії, створюють своєрідний експортний цех і утримують його. Звісно, для виконання таких замовлень необхідним є дотримання дуже конкретних вимог, і все це, здавалося б, обмежує умови роботи дослідника. Однак учені вже навчилися вибирати проекти, в котрих є можливість і власного фундаментального дослідження. Замовник готовий на це махнути рукою — йому важливо, щоб виконавець показав кошторис, у якому обгрунтовано виконання замовлення за таку-от суму.

«Майбутні учасники ЄС зі Східної Європи вже зрозуміли тактику гри на ринку замовлення, — вважає Пал Томаш. — Важливо брати замовлення і від власного міністерства, і від європроектів, оскільки в цьому разі ти — не холуй міністерства і можеш (за необхідності) сказати йому в потрібний момент, що зайнятий. А національні гроші дозволяють сказати західноєвропейському координатору, котрий веде якусь конкретну програму, що ти не його холуй. Тож сьогодні, коли розпрощалися з єдиним державним фінансуванням, учений мусить спиратися не на одну ногу».

Деякі вчені старого гарту говорять, що стара система була кращою. Не вступаючи в полеміку, можна стверджувати, що нова система працює з кожним роком дедалі успішніше. Вже немає масового відтоку молоді, як раніше. Більше того — молоді угорці не хочуть їхати до США чи Німеччини не тільки на постійне місце проживання, але навіть на навчання. Так, представництво фірми «Еріксон» в Угорщині скаржиться, що не може направити когось із молодих угорців на навчання за кордон, хоча їм надають стипендію від фірми, гарантують місце роботи...

«І у вас це буде, — упевнений Пал Томаш. — Я навіть відстежив такий цікавий момент, коли угорець, який навчається за кордоном, залишається в іншій країні. Це трапляється тільки в тому разі, якщо у нього діти, приміром, від дружини-американки. У всіх інших випадках він повертається, оскільки Угорщина ось-ось вступить у ЄС, а в Європі жити краще, аніж в Америці. У нас розуміють: добре, щоб дитина здобула освіту в угорській, німецькій, польській, чеській школі, — адже таких знань вона за океаном не отримає. Наша гімназія ще, дякувати Богу, значно краща від американської середньої школи.

Незабаром наш паспорт буде європейським, і угорець із ним зможе куди завгодно їздити. Звісно, зарплата у нас удвічі менша, аніж у Німеччині, але це не вдесятеро менше, як було раніше. А чим у матеріальному плані наше життя різнитиметься від життя нашого німецького сусіда? Ну, їздитимеш у «Поло», а не в «Пасаті»... Але зате навколо рідні стіни, рідна культура, навколо — друзі дитинства. Так, я одержую не американську, а угорську зарплату, але їжджу по білому світу, я директор інституту, створюю свою школу, напрям, впливаю на політику, мої ідеї купують у Європі. Тож не думаю, що моя якість життя поступається колезі з Нью-Йорка, Берліна чи Ліона».