Чи потрібні «погони» досліднику?

Якщо судити з кількості докторів наук, «проффесорів» і навіть академіків в українському уряді, ми маємо найбільш високоосвічену й учену адміністрацію у світі. Не дивно, що в цьому середовищі, яке обвішало одне одного медалями, орденами, зірками й іншими мітками (Брежнєв може відпочивати!), так швидко знайшла відзвук ідея іноземних пройдисвітів, які запропонували за дуже помірний хабар обрати бажаючих у міфічну Нью-йоркську академію наук, зробити їх членами такого собі почесного ордена і навіть помістити в книгу найвидатніших людей планети...

Недавно один з ілюстрованих журналів опублікував геральдичні знаки, мода на які лавиноподібно поширюється серед еліти. Художник, який створював герб прем’єра Януковича, пояснив, що синій колір символізує високу освіченість і вченість...

Пристрасть одержати лички за вченість з’явилася не сьогодні. Ще в петровські часи в Російській імперії було введено перші вчені ступені. Певне, за два століття чванство, пов’язане з формальною «оступененістю», настільки набридло суспільству (згадайте, скільки отрути з цього приводу вилив Чехов), що Ленін спеціальним декретом скасував усі професорські, доцентські й інші звання. Він не задовольнився цим і хотів було скасувати й атестати про закінчення гімназії, щоб люди, котрі «гімназіїв не кінчали», не комплексували перед високочолими й освіченими...

У нас йде та ж революція — тільки навпаки. Певне, якимось таємним указом кожен рік відсидки вирішили зараховувати за рік аспірантури, і Україна додатково отримала ряд «оступенених» учених, щоб вони відчули себе нарівні з Ейнштейном...

Журналісту безглуздо воювати з таким винятково «демократичним» підходом до учених регалій, якби не численні звернення науковців у «ДТ» із проханням допомогти розібратися в дивних, на їхній погляд, рішеннях ВАКу.

ВАК голосує «проти»

Мабуть, однією з найбільш волаючих є епопея з захистом дисертації Сергієм Муленком. Цей працівник Інституту металофізики ім. Г.Курдюмова НАН України захистив у Російській Федерації докторську дисертацію («Лазерно-індуковані фізико-хімічні процеси й осадження елементів із парів металоорганічних сполук»). Захист у Москві в знаменитому Інституті загальної фізики ім. А.Прохорова РАН пройшов успішно: за присудження шуканого ступеня висловилися 15 членів ради і жодного голосу не було проти. 14 лютого 2003 року рішенням ВАКу Російської Федерації С.Муленку було присуджено вчений ступінь доктора фізико-математичних наук.

У найбільших у світі фахівців із цієї проблеми немає жодних сумнівів у значимості роботи українського здобувача. Так, професори Санкт-Петербурзького технічного університету В.Вейко та Є.Яковлєв зазначили, що «актуальність дисертаційної роботи безсумнівна. Вона є значним внеском у розвиток фізики взаємодії інтенсивного лазерного випромінювання з речовиною».

Високу оцінку роботі дає директор Центру природничих досліджень член-кореспондент РАН В.Конов: «Проведені дослідження — важливе досягнення в даній галузі науки. Вони добре відомі науковій громадськості, неодноразово доповідалися на міжнародних конференціях і наукових семінарах, опубліковані в провідних журналах».

Його точку зору підтримують офіційні опоненти: професор кафедри твердого тіла МІФІ А.Чистяков і доктори фізико-математичних наук Фізичного інституту ім. П.Лебедєва В.Щеглов і В.Ісаков. Ще ряд авторитетних представників широко відомих кафедр та інститутів Росії й Білорусі зазначають, що київський колега провів важливе дослідження, яке викликало резонанс у світі.

Думка українських наукових авторитетів із приводу якості докторської дисертації не відрізняється від російських. Приміром, академік НАНУ М.Бродін про роботу висловився так: «Автор отримав оригінальний результат... і безсумнівно заслуговує на присудження йому вченого ступеня доктора фізико-математичних наук за фахом «лазерна фізика». Приблизно так само висловили своє ставлення до дисертації завідувач відділом Інституту фізики напівпровідників НАНУ член-кореспондент В.Литовченко і ще ряд відомих українських фізиків...

Залишається, здавалося б, дрібниця — привезти відповідні документи з російського ВАКу в український, і той швидко переатестує і надасть спеціалісту такого рівня можливість працювати на відповідній посаді. Про те, що спеціаліст саме такої спеціалізації дуже потрібен, свідчить і те, що гібридні лазерні технології відносяться до так званих проривних. За вказівкою академіка Б.Патона в Україні навіть створено центр координації дослідницьких і технологічних робіт із цього напряму. Власне, про це написав у ВАК безпосередній керівник С.Муленка — директор Інституту металофізики академік А.Шпак. У його листі прозвучало прохання до українського ВАКу «видати диплом доктора за спрощеною процедурою атестації»...

Ось тут і почалося ходіння по муках. Як виявилося, ВАК із 26 поданих робіт, опублікованих у російських і німецьких журналах, вирішив визнати ледь половину і на підставі цієї арифметики здобувачу відмовив. Український ВАК не порахувався і з тим, що роботи вченого опубліковано в збірниках праць міжнародних конгресів «Лазер» і працях міжнародного оптичного товариства, котрі в усьому світі вважаються одними з найавторитетніших видань із лазерної фізики і присвячені найбільш актуальним і перспективним напрямам у цій галузі. Не звернув уваги український ВАК і на те, що інститут, у якому Муленко захищав свою дисертацію, є провідною організацією в галузі лазерної фізики у світі і вимоги тут до докторських дисертацій гранично високі. ВАК України так само легко відмахнувся від того факту, що офіційними опонентами українського здобувача були прямі учні нобелівських лауреатів із фізики академіка А.Прохорова й академіка Б.Басова...

— Чим керувався ВАК, приймаючи настільки суворе рішення? — з цим запитанням оглядач «ДТ» звернувся до голови ВАКу члена-кореспондента НАНУ Володимира Мачуліна та його першого заступника, професора, доктора фізико-математичних наук Романа Бойка.

В.Мачулін: — Бачите-но, Муленко захистив дисертацію в Росії У нього було опубліковано 12 робіт, а наші вимоги — 20 робіт. Тому, коли він звернувся по переатестацію, то отримав відмову.

— Але в списку публікацій, котрі подав Муленко, було перелічено 26 робіт у престижних виданнях. Що, ВАК не враховує рейтинг видань?

— У нас немає можливості перелічити все. Ми створили свої спеціалізовані видання, щоб знати, що у нас видається. Звісно, якщо видання відрекомендовано вченими як авторитетне, якщо є рецензія, то ми його враховуємо. Але для нас Росія — офшорна зона, де можна захиститися без статей. Росіяни, коли своїх атестують, роблять це старанно, а для іноземців у них інші вимоги. Тому коли наші громадяни повертаються додому з цими дипломами, виникають проблеми. Але ми даємо можливість доопублікуватися й виконати умови нашого ВАКу. Так і Муленку було запропоновано, але він відмовився. Природно, ми не можемо піти на поступки, бо теж повинні якісь принципи мати. У противному разі — навіщо створювався ВАК України?

Запитання, поставлені Мачуліним, редакція переадресувала академіку НАНУ Валерію Кухарю, котрий стояв біля витоків ВАКу.

— ВАК України, — згадує Валерій Кухар, — був задуманий як орган нагляду за науковими радами, якістю їхньої роботи. Ми розраховували, що згодом він лише затверджуватиме наукові ради. Проте бюрократична структура і чиновник, який її уособлює, виявилися сильнішими. А через п’ять років усе це настільки зміцніло, що вже самі «батьки-засновники» не могли вплинути на трансформацію свого дітища. ВАК пішов типовим для бюрократичної структури шляхом — рік у рік формалізм дедалі посилюється: ведеться чищення дисертацій під канони, перевірка особових справ аспірантів, видача дипломів. І все це — замість дослідження принципової якості дисертацій. Тому ми в інституті вважаємо, що досить атестації нашої ради, і продовжуємо практику видачі власних дипломів, де двома мовами (українською й англійською) написано, яка дисертація і на якій раді захищена. Одночасно посилаємо документи у ВАК, бо він видає документ, який дозволяє вченому працювати в Україні.

В.Мачулін: — З приводу новацій В.Кухаря хотів би зазначити, що ні для чого йому було робити свій диплом-«самопал» і порушувати при цьому статут. Адже в нашому дипломі все, що потрібно, написано. ВАК організований від імені держави, щоб гарантувати — наш диплом усюди визнають в Україні.

Р.Бойко: — Валерій Павлович робить розумно — він видає свій диплом, а потім ще й диплом ВАКу. От ректор Щокін видає дипломи без зайвого формалізму, але за ці дипломи ніхто не одержує ніяких пільг, не дадуть за це професора і доцента. Наш формалізм виправданий тим, що диплом ВАКу гарантує підвищення заробітної плати, пенсій і тривалості відпустки. Якщо держава платить, вона повинна мати систему контролю за видачею дипломів.

— А ви здатні стати греблею, котра стримає потік псевдодисертацій?

— Ми намагаємося бути такою греблею. Але слід врахувати, що перше рішення приймає рада інституту, де захищається дисертант. І вони часто приймають слабку роботу, щоб не псувати стосунки з людиною. Буває, ми на експертних радах відхиляємо її. Але це буває рідко. Експертизу кандидатських дисертацій проводять у нас вибірково — лише 5—6% читають. А решту розглядають, як на профогляді у терапевта: «Здоровий? » — «Начебто так». — «Ну і добре».

В.Кухар: — ВАК визначив кількість публікацій, необхідних для захисту докторських і кандидатських. Якщо можна погодитися з тим, що для конкурсу кандидатського ступеня мають бути опубліковані мінімум три роботи, то для докторських такі обмеження взагалі безглузді. Раніше траплялося — кандидат захищав дисертацію по кількох роботах, а йому на раді присуджували докторський ступінь. Це було визнання якості роботи. Тепер такий хід подій виключений — формалізм править бал.

І.Трахтенберг, член-кореспондент НАН України, академік АМНУ: — ВАК визнає публікації усього в кількох наукових журналах. Якщо ж стаття з’явилася в іншому виданні — нехай у всесвітньо відомому журналі в Москві, Лондоні, Берліні, український ВАК її не розглядає. Зате вітає статті в периферійному журналі, де на комерційній основі друкується що завгодно. ВАК установив жорсткі вимоги до кількості публікацій для кандидатської дисертації та докторської. У супровідних документах має бути зазначено, що «роботу виконано відповідно до вимог ВАКу», багато з яких просто абсурдні. Переконаний, якби Альберту Ейнштейну довелося зараз захищатися, наш ВАК без тіні сумніву завалив би і його.

ВАК голосує «за»

Строгість і пунктуальність, виявлені ВАКом при розгляді дисертації Сергія Муленка, у деякої частини читачів може навіть викликати співчуття й розуміння. Адже мусить же бути в державі інститут, який, усупереч усьому, демонструє чітке дотримання букви закону, внутрішнім правилам і своє розуміння розвитку науки. Послідовність і чесність у проведенні рішень зрештою обертається добром...

У такому разі ВАК дійсно виглядав би нехай старомодним, дивацьким, але істинним поборником порядку, якби не... Дійсно, ну як пояснити ту лавину найчастіше напівбезграмотних малозначимих дисертацій, котрі безперешкодно проходять крізь вушко голки цього закладу, який виявляє настільки неухильне дотримання закону в інших випадках? Цікава й така особливість цих дисертацій — вони, як правило, написані посадовими особами, котрі не мають ані найменшого стосунку до науки та наукових досліджень...

«ДТ» не раз писало про це. Ще один приклад — події, котрі розгорнулися з приходом на пост завідувача кафедрою соціальної медицини, управління й економіки охорони здоров’я професора В.Журавля в Одеському державному медичному університеті. Про це нам пише доцент кафедри Є.Захарченко (згодом звільнена): «Підготовлені мною для конференції з сімейної медицини тези двох доповідей надійшли в збірник через завкафедрою, але вже як роботи В.Журавля й Є.Захарченко, а також Є.Захарченко й А.Журавель (дружини В.Журавля). Підготовлена мною для журналу «Ліки України» стаття «Про деякі питання комплексної оцінки стану здоров’я населення та організації охорони здоров’я» була опублікована як робота В.Журавля, Є.Захарченко, В.Мегедя, про існування якого я не підозрювала...»

Ці й інші факти змусили доцента уважніше придивитися до дисертації нового завкафедрою. Тут на неї чекали несподіванки. Як стверджує Є.Захарченко, нею «було виявлено фальсифікацію матеріалів докторської дисертації... Одну главу досліджень повністю списано дисертантом із книги Ю.Єкатеринославського. Інші матеріали почасти є фальсифікацією, почасти переспівують відомі в практиці охорони здоров’я положення. Дисертація не містить ніякої новизни і не має ані найменшої практичної цінності, ставши, по суті, зразком фальсифікації та словоблудства».

Є.Захарченко звернулася у ВАК із пропозицією переглянути дисертацію і позбавити її керівника ступеня доктора медичних наук. На обгрунтування своєї заяви вона наводить чимало «логіко-розумових» шедеврів із творів В.Журавля, що «свідчать про волаючу неграмотність завідувача кафедрою». Втім, зважаючи на все, цим ВАК здивувати було важко, оскільки до шедеврів іншого «проффесора», котрий свого часу також безперешкодно одержав докторський ступінь, вони не дотягують...

ВАК зрештою направив матеріали на розгляд спеціалізованої вченої ради Національного медичного університету імені О.Богомольця, де В.Журавель колись захищав свою дисертацію. Засідання ради не виявило одностайності при ухваленні рішення. За те, щоб позбавити В.Журавля ученого ступеня доктора медичних наук, проголосували сім членів ради, проти — 14. Як бачимо, у складі ради було значне число професіоналів, схильних позбавити пана Володимира Журавля присудженого раніше наукового ступеня. Однак голосів забракло і вчена рада вирішила «не порушувати клопотання про позбавлення наукового ступеня».

Якщо це й перемога В.Журавля, то піррова. І мова тут — про сумління науковця. Інша річ — поведінка в цій ситуації ВАКу. Перший заступник ВАКу доктор фізико-математичних наук В.Бойко пояснив це так: «Мені доручили розглянути по суті ці факти. З’ясувалося (і потім експертна рада це підтвердила), те, що подається як плагіат, було вільним переказом без посилань...»

— Але не це захищалося. Там була двомірна модель соціального явища, а тут подана тривимірна. Я уважно читав дисертацію, хоча я математик, а не медик. Але коли людині не зраджує здоровий глузд, можна зрозуміти, і я не побачив ніякого плагіату...

Гадаю, ясніше не скажеш. Залишається тільки здивування — одностайне присудження Муленку докторського ступеня в Москві і письмова підтримка провідних спеціалістів трьох країн, публікації в збірниках із високим світовим рейтингом — усе це не переконало ВАК України присудити ступінь, а сім голосів за те, щоб позбавити ступеня доктора, не зародили й тіні сумніву і не додали рішучості ВАКу якомога глибше проаналізувати ситуацію. Чи не свідчить це про політику подвійних стандартів?

Спробуємо внести якусь ясність у це заплутане питання, звернувшись до науковців.

В.Кухар: — Нічим не можна пояснити, чому ми зберегли ВАК — адміністративну структуру атестації наукових кадрів. Адже всім зрозуміло — чиновник, який сидить в апараті цієї організації, не здатен оцінити роботу, якщо він не фахівець у даній галузі. Наприклад, чи може хімік давати оцінку роботам із фізики чи математики? Чому ж бере на себе таку відповідальність чиновник? У раді нашого інституту 21 доктор наук. Тут сконцентровані кращі фахівці, котрі багато років працюють у галузі хімії. Навряд чи з такою оцінкою експертної ради може зрівнятися оцінка ВАКу. І все ж остаточна крапка ставиться там. Хоча, здавалося б, ну що може чиновник?!

Д.Затонський, академік НАНУ, дійсний член Європейської академії наук і мистецтв: — Одна справа, коли, отримавши диплом доктора наук, «учений» йде працювати в парламент чи уряд. Там диплом доктора — лише гарні «погони» без автоматичного підвищення зарплати і права управляти науковим процесом. Інша справа, коли доктор із дипломом приходить у навчальний чи науковий заклад. Чи в президію НАНУ. Поява такого «вченого» — справжня катастрофа!

Чи потрібен ВАК?

Р.Бойко: — Я цікавився історією ВАКу і спеціально їздив до Москви. У наших сусідів аналогічні проблеми з кількістю дисертацій, за рік захищається стільки, скільки за часів Радянського Союзу. Попереду за числом дисертацій також ідуть економісти, юристи… Річ у тім, що раніш їх випускалося менше, ніж потрібно. Зараз необхідність у такій кількості фахівців викликана різким зростанням числа комерційних вузів саме цього профілю… Тож це об’єктивний процес. Боротися з ним нема сенсу.

Д.Затонський: — Існувала Радянська влада з її ідеологією і всіма іншими принадами, їй потрібен був ВАК. Організація ця була, що й казати, малошанована, але... Зараз ситуація зовсім інша — ВАКу доводиться щодня, якщо не щогодини, відстоювати своє право на існування, доводити всім і кожному, що він донезмоги потрібен і нескінченно корисний. Тому він відчуває ледь не щохвилинну потребу нагадувати про себе новими циркулярами. Інакше про нього, чого доброго, забудуть…

Я анітрохи не сумніваюся в тому, що в доступний для огляду час український ВАК просто-напросто припинить своє існування.

В.Кухар: — ВАК не потрібен. Замість нього варто створити орган при МОН або при НАНУ для контролю над науковими радами. Він мусить лише давати рекомендації ректору вузу закрити раду, якщо та випускає неякісну продукцію. І все…

P.S. Найсумніше те, що молоді люди в Україні дедалі більше втрачають інтерес до науки. Чималу роль у цьому відіграє й архаїчна система захисту дисертацій. Симптоми падіння інтересу до справ української науки тижневик відзначає за багатьма непрямими ознаками. Приміром, дедалі менше відгуків на найгостріші статті наукових аксакалів у «ДТ», украй низький рейтинг їхніх статей. Схоже, молодий читач втратив віру в те, що можна щось змінити в структурі управління нашою наукою. Не виключено, що «здоровий консерватизм» тане разом із його носіями.