ЧЕРГОВИЙ НЕДОМИСЕЛ ЧИ ІННОВАЦІЙНА «ПАНАМА»?

Спогади про цю відому аферу кінця ХIХ століття мимоволі спадають на думку, коли аналізуєш багаторічні реформаторські дії нашої виконавчої влади, зокрема з підтримки науково-технічної сфери й «переходу на інноваційні механізми економічного розвитку на основі вітчизняного науково-технічного потенціалу».

Цілком обгрунтована стурбованість наукової громадськості долею вітчизняного технологічного комплексу, тому пропозиції про необхідність його державної підтримки викликали появу 1994 року структури під дивною назвою «Державна служба України з питань критичних технологій і спеціальної інформації»(!) та туманно виписаними функціями. Отримавши кошти, служба швидко розрослася і стала претендувати на роль провідного органу управління дослідженнями, розробками й виробництвом у найвідповідальніших галузях. Абсурдність цих домагань невдовзі стала очевидною, і службу, слава Богу, через два роки скасували.

Здавалося, сумний досвід повчальний. Аж ні. Щойно почало нарощувати активність нове Міністерство у справах науки і технологій, як стався новий реформаторський кульбіт: спочатку різке зниження статусу цього органу, а потім і остаточне його «засування» на периферію — передача функцій управління науковою сферою в Міністерство освіти. Негативні наслідки цього кроку були очевидні з самого початку, і наступні роки повністю підтвердили висловлені тоді побоювання: у результаті «гарно обгрунтованої» апаратної перестановки фактично припинилася робота з реалізації державних науково-технічних програм, почала швидко згасати законотворча ініціатива, наука знову хронічно недофінансовується. Після того, як 2000 року пішов зі своєї посади перший заступник міністра академік Ярослав Яцків, наукова сфера в міністерстві виявилася повністю безгоспною.

Згадувати про ці сумні події нас змушує реальна загроза того, що вибір «інноваційного шляху розвитку» може бути так само гарно обставлений і благополучно завалений вітчизняними знавцями управління, як це раніше сталося з конверсією і відбувається нині із «захистом і розвитком» науково-технічного потенціалу.

Усім добре відомі наслідки передчасного відходу держави від управління значимими громадськими ресурсами і контролю за їх використанням. Свіжий приклад — діяльність Української державної інноваційної компанії, створеної 2000 року замість Держіннофонду. Попри недоліки своєї діяльності, Держіннофонд за період свого існування профінансував майже 1500 проектів, завдяки чому було реально підтримано діяльність кількох десятків малих та середніх інноваційних підприємств і створено чимало першокласних технологій та зразків нової техніки. Не вина, а біда іннофонду в тому, що більшість цих розробок промисловість так і не освоїла. Адже можливості такого освоєння — це вже питання вітчизняного виробництва, його низької технологічної бази, а також загальноекономічна проблема платоспроможного попиту. Проте «всіх собак» навішали на іннофонд, скасували інноваційні збори й утворили інноваційну компанію, сподіваючись, що її комерційна спрямованість дозволить якісно поліпшити ситуацію.

На жаль, цього не сталося. Більше того, набувши господарської самостійності, компанія почала інтенсивно облаштовуватися, проїдаючи свій статутний капітал. Якщо штат Держіннофонду не перевищував приблизно 250 чоловік, то чисельність персоналу компанії відразу зросла більш як удвічі, почав розростатися парк автомобілів. Добір та фінансування інноваційних проектів практично припинилися, а кошти компанії, які прирощуються на депозитних вкладах, нерідко витрачаються на цілі, що не мають нічого спільного з інноваційною діяльністю. Бачимо типову картину «приватизації» функцій держуправління та ресурсів. І ось тепер ліберально-ринкові ентузіасти підготували урядове рішення про створення нового центрального органу управління — Національного агентства інноваційного розвитку.

Недавнє інтерв’ю з паном Рижовим, нинішнім керівником Інноваційної компанії («ДТ», № 35, 2002), дає підстави вважати, що саме він є ідеологом створення згаданого агентства. З контексту його відповідей на запитання журналіста випливає — агентству судилося «усунути глибинні причини, які заважали розгорнути інноваційний бізнес» і, не багато не мало, «створити інноваційну економіку» (!). Як? Шляхом розвитку підприємницької інноваційної інфраструктури та запровадження суворо комерційних умов діяльності таких інститутів. «За правильного підходу до справи досить нескладно перейти від індустріальної економіки до постіндустріальної» — вельми показова теза, яка викликає хіба що подив. Справді, ну що складного — розв’язати задачку на дві, три або чотири дії! І це при тому, що безліч країн давно й болісно шукають ці вирішення, а постіндустріальний світ практично не розширюється. Звісно, потрібно розвивати інфраструктуру, зокрема й комерційного характеру. Хто сперечатиметься?! Але ж необхідно й багато чого іншого! Зокрема — терміново витягати науково-технічний комплекс із ями, в якій він опинився в результаті безкінечної й безглуздої реорганізації системи державного управління.

Державний комітет із питань науково-технічної й інноваційної політики не може бути поганий лише тому, що він — державний. Він може бути поганий або хороший залежно від того, як він вибудуваний і наскільки серйозно й відповідально ставиться держава до своїх зобов’язань. А проблем у полі «інноваційний розвиток на основі науково-технічного потенціалу» нагромадилася величезна кількість, розгрібати їх потрібно роками в поті чола й не обманювати себе та інших байками про прості розв’язки й «погану» державу. Сьогодні всі вже порозумнішали й усвідомлюють: такими прийомами нерідко прикривають вирішення цілком земних завдань із використанням «ручних» інститутів влади.