Чембало продовжує розкривати свої таємниці

В історичних фільмах, сюжет яких розгортається в Середньовіччі, можна бачити ефектні кадри облоги фортець і замків. У таких випадках нападники нерідко використовують спеціальні облогові гармати, з допомогою яких метають камінні ядра — інколи у стіни, щоб зробити в них пролом, інколи — всередину фортеці для руйнування будівель та заподіяння шкоди обложеним. Серед них є так звані требуше — прикріплені до важеля гігантські пращі для метання снарядів вагою до 300 кілограмів. Ручні каменемети винайшли в Китаї, однак, поки вони дійшли до Європи, стали набагато міцнішими, поважчали їхні ядра, зросли дальність і влучність стрільби. Із XII століття требуше широко використовувалися в походах хрестоносців та феодальних війнах аж до появи вогнепальної зброї.

Злет і падіння генуезької колонії

Досі вважалося, що на території України великі метальні машини, та ще й як засіб активної оборони, не використовувалися. Спростувати цю думку вдалося об’єднаній експедиції Харківського національного університету ім. В.Каразіна і Національного заповідника «Херсонес Таврійський». Під час розкопок середньовічної генуезької фортеці Чембало в сучасній Балаклаві археологи виявили арсенал ядер для машини типу требуше — з морського каменю, вапняку й навіть мармуру.

Тривалий час Чембало залишалася таємничою білою плямою на археологічній мапі Таврики, оскільки Балаклава була закрита для відвідування через розміщення там таємної бази підводних човнів Чорноморського флоту СРСР. Археологи почали працювати в цих місцях тільки після розпаду СРСР. Тепер Чембало — це величні руїни веж і стін генуезької фортеці на горі Кастрон над Балаклавською бухтою. Проте у XIV—XV століттях ця італійська колонія в числі кількох інших добре укріплених форпостів на Чорному морі була важливим пунктом військово-політичної й торгово-економічної присутності Генуезької морської республіки у Криму. Вдало розміщена біля заходу у вузьку й глибоку бухту, фортеця контролювала значну ділянку узбереж­жя Криму — від мису Сарич до затоки Каламіта й далі за течією річки Чорної до Кримських гір.

У часи розквіту Чембало вищою точкою внутрішнього міста св. Миколая була п’ятнадцятиметрова вежа консульського замку, де стояли також ратуша, приміщення для охорони та обслуги. Хоча вибір місця спорудження фортеці диктували насамперед оборонні потреби — з одного боку був обрив у море, з другого — бухта, складається враження, що краса й велич краєвиду, який відкривається на море, відіграли не останню роль. На думку фахівців, місто св. Миколая було західного зразка, і його архітектура формами наближалася до південно-французької середньовічної архітектури.

Спочатку вчені вели розкопки руїн невеличкої церковки, розміщеної на крутому західному схилі над входом у бухту. Очевидно, вона входила в комплекс споруд консульського зам­ку й слугувала усипальницею для його мешканців — представників шляхетного стану генуезької колоніальної адміністрації. В археологічних нашаруваннях під підлогою внутрішніх приміщень цієї церкви археологи виявили численні поховання людей, що жили в місті, — чоловіків, жінок і дітей. Дослідження збережених останків засвідчили, що тут домінувала європеоїдна раса, той самий середземно-балканський тип, що й сучасне населення Греції, Італії та півдня Франції.

А внизу, у посаді й слободах, що прилягали до нього, тіснився різномовний люд, який обслуговував потреби генуезької адміністрації, трудився в судноверфях, на рибальських промислах, у ремісничих майстернях і торгових лавках, на полях і виноградниках. На ринку вирувала жвава торгівля, об’єктами якої були, як написано в документах, «землі, речі, товари й люди». Як свідчать знахідки — монети, фрагменти зброї, хірургічного інструменту, люльок, різноманітного посуду, — через Чембало економічні артерії генуезців пролягали від Китаю до Іспанії, приносячи солідні бариші.

Постійна зовнішньополітична напруженість у Причорномор’ї примушувала італійців вкладати великі кошти у зміцнення Чембало. І хоча її оборонна система та фортечні споруди відповідали найкращим зразкам фортифікаційного мистецтва середньовічної Європи, стримати натиск турків-османів у часи правління султана Мехмеда II Фатіха (Завойовника) генуезці все-таки не змогли. 1475 року турки-османи захопили всі генуезькі колонії в Криму. Турки дали нову назву фортеці й поселенню — Балик-Юве (Рибне гніздо) — нині це сучасна Балаклава. У цих умовах фортеця Чембало втратила колишнє значення. Розпочався новий період історії Криму і всього Півдня України.

Дякувати хазяйновитому яничару

— Під час розкопок однієї з оборонних веж Чембало ми виявили в одному квадраті хаотичний завал камінних ядер, а в іншому — викладені з них три стіни, — розповів С.Дьячков, начальник археологічної експедиції «Чембало» — Харківського національного університету ім. В.Каразіна. — Слід гадати, після захоплення фортеці турками-османами і втечі генуезців місцеві жителі почали «освоювати» спорожнілу фортецю. Одні використовували її як дармову каменоломню, інші пристосовували фортечні будівлі для господарських потреб. За свідченням турецького мандрівника XVII століття Евлії Челебі, на північному схилі гори Кастрон ліпилося близько 50 невеличких жител солдатів турецького гарнізону, розміщеного в Балаклаві. Якийсь заповзятливий яничар перебудував одну з оборонних веж. Він спорудив тут піч і домівку, а для трьох стін як будівельний матеріал використовував покинуті генуезцями камінні ядра, тим самим дозволивши експедиції зробити унікальну знахідку — 200 камінних ядер для потужної метальної машини зламу XIV—XV століть.

Нині піраміду з 30 ядер складено у відкритому дворику Херсонеського заповідника, де її можуть побачити відвідувачі. До речі, слід подякувати студентам історичного факультету. Це вони несли ядра — кожне вагою від 30 до 104 кілограмів — гірською стежкою з місця розкопок у табір, щоб можна було вивезти їх у Херсонес. Для експозиції снарядів, які залишилися на місці розкопок, ми приготуємо спеціальний майданчик.

— Вони виготовлені з різних матеріалів. Найчисельніша серія — снаряди з місцевого мармуроподібного вапняку. Є снаряди з інкерманського вапняку, більш м’якого і податливого каменю, — ядра з нього мають правильну сферичну форму, деякі — шліфовані. З цього прекрасного матеріалу будувалися будинки антич­ного Херсонеса. Є й необроблені морські валуни яйцеподібної або сферичної форми. Особливо цікаві шість мармурових ядер, виготовлених із колон, очевидно, великого храму або громадського будинку, що містився неподалік Чембало. На них збереглися навіть обідки колон і отвори для металевих штирів. Судячи зі складу мармуру, п’ять ядер виготовлені з однієї й тієї ж мармурової колони, а шосте — з іншої колони або навіть іншої споруди.

Вага більшості ядер — від 30 до 75 кілограмів, діаметр — від 27 до 40 сантиметрів, а їхня загальна вага перевищує сім із половиною тонн. До речі, одне ядро знайшли під час розкопок у Чембало й наші колеги з Ермітажу, які ведуть розкопки цитаделі фортеці. Впевнений, що це не останнє ядро, яке ми виявили у фортеці. Для порівняння: біля стін Карфагену після його штурму римлянами залишилося лежати набагато більше ядер — декілька тисяч. Проте всі вони значно менших розмірів, оскільки призначалися для катапульт і баліст.

Утім, у Середньовіччі при використанні метальних машин через ворожі оборонні стіни летіли не тільки ядра, а й відрубані голови бранців, запалювальні снаряди, трупи тварин, а також людей, що померли від чуми. 1346 року під час облоги Кафи (Феодосії) військами хана Джанібека з допомогою метальних машин ординці перекидали в місто трупи людей, котрі померли від чуми. У Кафі почалася епідемія, спроби генуезців врятуватися втечею принесли в Європу цю «чорну смерть», яка в 1347—1349 роках викосила третину населення в багатьох європейських країнах.

— Жоден середньовічний требуше, у тому числі й той, що діяв у Чембало, не дійшов до наших днів. Ці машини зазвичай утилізували відразу ж, як тільки вони втрачали практичну цінність. У Європі останній зразок було знайдено у 1890-х роках у Східній Пруссії. Доля його характерна — місцеві жителі зразу ж розпиляли його на дрова. Уявлення істориків про требуше базуються тільки на знайдених ядрах, текстах та ілюстраціях середньовічних рукописів. Що стосується Чембало, то на місці найімовірнішого розташування дерев’яної машини ми знайшли тонкий, але досить чіткий шар горіння. Швидше за все, генуезці, залишаючи Чембало, її спалили.

— За нашими уявленнями, її було встановлено на схилі гори з північного боку замка, на висоті 57 метрів над рівнем моря. Ядро вкладалося в спрямовуючий жолоб, обслуга опускала противагу, і кам’яний снаряд летів по навісній траєкторії на заздалегідь пристріляну акваторію бухти — на кораблі противника. На відстані 150—200 метрів внизу було найвужче місце при вході в Балаклавську бухту. Дерев’яні кораблі, що піддавалися такому бомбардуванню, мали зазнавати великих втрат. Тим більше що рух вітрильних і гребних суден тут гальмувався через потребу маневрувати, заходячи у вузьку бухту, а також через перепону у вигляді залізного ланцюга, який у цьому місці з’єднував два береги. Після пострілу бомбардири з допомогою лебідки і мотузок відтягували довгий кінець важеля вниз — і требуше знову був готовий до бою.

Цікаво, що зазвичай метальні машини (у Німеччині їх називали блідами, в арабських країнах — манжаниками, а на Русі — пороками) використовувалися насамперед як облогові гармати. У джерелах зафіксовано безліч випадків, коли з їхньою допомогою розбивали стіни, вежі й ворота обложеної фортеці або ж захисники вели контрбатарейну боротьбу, тобто руйнували облогові вежі й тарани противника. У Чембало ми маємо випадок, коли таку метальну машину використовували як засіб активної оборони проти кораблів противника. Відомо, що іноді каменемети встановлювали й на кораблі, використовуючи їх під час облоги та штурмів прибережних фортець типу Чембало. У такому разі могла розігратися «гарматна дуель» між каменеметами на вежах і на кораблях. Приклад цього — штурм хрестоносцями Константинополя 1204 року.

Ми впевнені, що результати розкопок — а їх буде продовжено — дозволять значно розширити наше уявлення про історію фортифікаційного мистецтва та військової справи генуезців у Криму.

* * *

Востаннє в Європі серйозно обговорювали можливість військового застосування требуше у 1575 році, потім настало забуття. Наприкінці 80-х років минулого століття інтерес до метальних машин відродився в багатьох країнах — Франції, Англії, Данії, США, Австралії. Але якщо для США характерний «військово-розважальний» підхід — тут популярні комп’ютерні військово-історичні ігри, комп’ютерні імітатори, побудова моделей метальних машин, зокрема з пласт­масових деталей заводського виробництва, то в Європі й Австралії є серйозні організації, що реконструюють требуше з ретельним дотриманням історичної достовірності.

Нині в Європі є багато діючих метальних машин: одні — створюють аматори з пізнавально-розважальною метою, інші — використовують музеї для пізнавально-комерційних потреб. Найбільш вражаючі екземпляри можна побачити у французьких та англійських замках. І все ж таки фахівці вважають, що дослідження требуше ще не остаточні й не повні. Зокрема помітний явний перекіс у бік середньовічної історії Скандинавських країн, Великобританії та Франції. Водночас вивченість цієї теми в Німеччині, Італії, Іспанії, арабських країнах, Росії значно слабша, хоча в них требуше та інші метальні машини застосовувалися не менш активно. Тепер у цей клуб може вступити й Україна.