Богдан Галайко: "Українознавство має ставати базовою дисципліною, яка формує національну ідентичність"

Нещодавно Науково-дослідний інститут українознавства (НДІУ) підбив підсумки двох масштабних науково-дослідних конкурсів: Міжнародного конкурсу з українознавства для учнів шкіл та Міжнародного конкурсу з українознавства для вчителів.

Перший регулярно проводився, починаючи з 2006 р., з перервою на два роки у 2013–2014 рр., коли директором Інституту українознавства був ставленик тодішнього міністра освіти Д.Табачника.

Свого часу DT.UA докладно описувало протистояння, яке виникло в часи Табачника між цією установою та Міністерством освіти. Тоді, з подачі міністра-українофоба, Інститут українознавства різко змінив і назву, і спрямування й опинився на межі знищення як наукова інституціz з дослідження та формування національної ідентичності.

Нині Інститут українознавства крок за кроком повертається в попереднє русло наукових досліджень, паралельно розширюючи сферу своїх зацікавлень. Хоча боротьба за існування не минула безслідно: під час реорганізації Інститут втратив статус національного та частину фінансування. Про нинішню ситуацію з українознавчими студіями і в НДІУ, і в країні загалом ми поговорили з новим директором НДІ українознавства Богданом Галайком.

- Богдане Миколайовичу, як позначилася на роботі інституту боротьба його колективу з Міносвіти, очолюваним Дмитром Табачником, і чим закінчилося це протистояння?

- Справді, у 2013–2014 рр. тут пронеслися вітри змін. Тодішній міністр освіти Дмитро Табачник призначив директором інституту свого ставленика Анатолія Чайковського. Для цього вони навіть ліквідували колишній Національний науково-дослідний інститут українознавства як структуру та створили шляхом реорганізації на його основі новий, додавши до назви "українознавства і світової історії". За ці два роки з інституту пішло багато провідних співробітників, а сама установа зосередилася переважно на дослідженні військової історії, головним чином часів Другої світової війни, і на знищенні українознавства як такого. У 2014 р. Міністерство освіти і науки, яке очолив Сергій Квіт, зробило спробу звільнити Чайковського, проте певні юридичні колізії не дозволили цього зробити. Тоді міністерство вирішило скористатися досвідом своїх попередників, знову провівши повну реорганізацію інституту шляхом ліквідації та повернувши йому попередню назву. На жаль, на цьому етапі він втратив свій статус національного, який сьогодні повернути надзвичайно складно, хоча тоді нам казали, що це проста формальність.

- Ви втратили не тільки статус національного, а й, частково, фінансування?

- Так, хоча, наскільки мені відомо, проблеми з фінансуванням НДІУ виникали й раніше. Наразі МОН фінансує лише роботу над затвердженими ним науково-дослідними темами. Оскільки ж теми затверджуються не всі, виникають певні складнощі. З минулого року, щоб зберегти колектив і уникнути звільнення частини працівників, ми прийняли солідарне рішення і, практично, всі перейшли на 0,75–0,5 окладу, що, своєю чергою, позначається й на якості роботи. Але сподіваємося на новий Закон про наукову і науково-технічну діяльність, прийнятий ще у 2015 р., який досі не до кінця набув чинності. В ньому є пункт про базове фінансування наукових установ. І міністерство нам обіцяє, що цього року, після проведення акредитації, кожна наукова установа отримає базове фінансування, аби ми мали можливість не лише сплачувати комунальні платежі, а й дати співробітникам нормальну зарплату.

- Над якими темами зараз працює Інститут?

- Очоливши у 2014-му НДІУ, я спробував його перезавантажити, повернути в русло українознавства. Ми відновили традиційний Міжнародний конкурс із українознавства для учнів шкіл та започаткували Міжнародний конкурс із українознавства для вчителів. До речі, конкурси ці ми проводимо, фактично, з власної ініціативи, оскільки, як я вже сказав, МОН фінансує тільки затверджені ним наукові теми.

Але таких наукових тем не одна. До наших давніх напрацювань, як, наприклад, історія українського повсякдення на Волині XVI–XVII століть, додалися нові, пов'язані з новими реаліями, що виникли після 2014 року. Зокрема це тема "Гуманітарна криза на Донбасі та в Криму", в рамках якої досліджуються процеси, які відбувалися на тих теренах у гуманітарній сфері, починаючи з 1990-х років, і які призвели частково до ситуації, що склалася тепер: ми намагаємося зрозуміти, де не допрацьовувала українська сторона, де активно працювали антиукраїнські сили, і як уникнути такого в майбутньому.

Також є теми, пов'язані з Українською революцією 1918–1920 років. Є додаткові проекти в рамках співпраці з Фондом фундаментальних досліджень, пов'язані з окремими аспектами російської агресії в Україні. Крім того, маємо низку проектів із різноманітними неурядовими організаціями та аналітичними центрами, з Українським інститутом національної пам'яті тощо.

- А що з журналом "Українознавство", який так само припинив був своє існування?

- Ми відновили і назву журналу, і його українознавче спрямування. Тепер він індексується у 12 світових реферативних базах, недавно ми ввійшли до наукової бази Index Copernicus і намагатимемося й надалі підвищувати статус та якість нашого часопису.

- До речі, а що таке "українознавство" загалом? Від ваших опонентів доводиться чути, що це не наука, і навіщо, мовляв, потрібен Інститут українознавства, коли є інститути історії, літератури, етнографії тощо?

- Українознавство комплексно вивчає все, що пов'язане з українцями, з українським світом, з нашими землею, культурою, ментальністю, світоглядом, нашою національною ідентичністю. Серед об'єктів досліджень - передусім гуманітарна сфера: історія, філологія, українська археологія, етнографія - все, що відображає і формує унікальний український світ. І сьогодні, в умовах російської агресії, коли гібридна війна розгорнулася передусім у світоглядній сфері, українознавство стає одним із видів зброї.

Питання "навіщо Інститут українознавства?" нелогічно ставити ще й з огляду на те, що в різних країнах світу працює багато схожих інституцій: той-таки Інститут германістики ім. Гете, Інститут ім. Сервантеса в Мадриді, "Центр россиеведения" тощо. Всі вони мають потужну державну підтримку - юридичну, фінансову, технологічну, кадрову, бо покликані розв'язувати стратегічні завдання.

Хоча я частково згоден з тезою, що українознавство не є окремою наукою. Це, швидше, окрема міждисциплінарна студія, яка стоїть на межі різних наук: історії, філології, філософії, етнографії, археології тощо. Це така комплексна дисципліна. І одне із завдань нашого Інституту - розробити методологію, як дати українське наповнення різним шкільним предметам.

- Коли дивишся на нашу школу, складається враження, що вчителі - досить консервативна публіка, і їм зручніше використовувати накатані схеми, ніж вигадувати щось нове. До всього - бюрократичне завантаження. Не було побоювань, що педагоги просто проігнорують конкурс?

- Трохи песимізму було. Але нас приємно здивував той інтерес, який викликав конкурс серед учителів. Ми розраховували отримати робіт двісті, а прийшло понад тисячу. Своїм досвідом ділилися і вчителі з-за кордону, які там викладають українські студії. Серед цих робіт були надзвичайно цікаві розробки.

- А що скажете про географію конкурсів? Які регіони зазвичай найактивніші?

- Ви здивуєтеся, але рік у рік величезну активність у цьому плані виявляють так звані російськомовні регіони. Нинішнього року у вчительському конкурсі з Донецької та Луганської областей у нас був просто "клондайк". Досить активними були Івано-Франківщина, Буковина, Тернопілля, Черкащина. А ось Закарпаття в наших конкурсах практично участі не бере. І це предмет для аналітики, у тому числі й політичної: що там відбувається? Чи інформація не доходить, чи це ще одна потенційна "окрема" територія, чи якісь інші причини?

- Ну, на Закарпаття тепер мають величезний вплив сусідні країни, які намагаються лобіювати там свої інтереси, зокрема мовні та культурні. До речі, як ви ставитеся до вимог тієї ж Угорщини закріпити в нашому Законі про освіту право навчатися в школі рідною мовою?

- Моя позиція однозначна: навчання на всій території України має відбуватися виключно державною мовою. Національні меншини мають право підтримувати, культивувати, розвивати свої традиції, звичаї та мову, але в той спосіб, у який це робиться в усьому світі, включно з найближчими до нас європейськими країнами: через суботні-недільні школи, культурні товариства, факультативи в тих-таки школах, які фінансуються за рахунок батьків чи інших зацікавлених сторін, але не з бюджету. А основний процес, безперечно, має відбуватися державною мовою.

У цьому плані. досить дивно чути закиди з Угорщини, які вимагають преференцій для громадян з угорським корінням, тоді як у тій-таки Угорщині є українська національна меншина, але немає жодної державної школи з українською мовою навчання. Аналогічна ситуація і в Польщі, - є певні школи, в яких українська мова чи історія вивчаються як факультатив, а все решта - виключно польською мовою. І так має бути. В іншому випадку ми одні меншини переводимо у статус привілейованих, бо ті ж таки греки, роми, німці чи болгари, які теж живуть на нашій території, забажають і собі школи своєю мовою. А коли ми почнемо всім догоджати, то українське опиниться на останньому місці. Тим більше що в Конституції чітко регламентовано, що навчальний процес має відбуватися державною мовою, і є окреме роз'яснення Конституційного Суду з цього приводу.

Таке загравання зі світоглядними речами дуже небезпечне, - досвід Криму та Донбасу це засвідчив. І ігнорування школами Закарпаття українознавчої тематики - підстава звернути увагу на процеси, які відбуваються в регіоні, щоб не допустити повторення помилок.

- Ви відзначили, що молодь, особливо школярі, часто перебуває в полоні чужих стереотипів: через Ютуб, соцмережі, телебачення. Насправді тих, хто по-справжньому цікавиться і історією, і культурою, в українській школі - одиниці. А так зване патріотичне виховання часто формалізоване, для галочки. Як зламати цю тенденцію? Яким має бути українознавство і школа загалом?

- Для різних вікових категорій українознавство має бути різним: для молодшої школи - одним, для старшої - іншим. Але це ті речі, без яких не можна уявити український світ. Це те, що передавалося з покоління в покоління. Це наші казки й перекази, наша історія, якісь родинні речі, які зафіксовані на ментальному рівні. Це наші традиції, звичаї, які тепер відроджуються. А водночас це мають бути і модернові речі, які не вивчаються в курсі інших предметів: це і волонтерський рух, і наші новітні герої, які загинули на сході, захищаючи наш суверенітет. Це ті речі, на яких мають базуватися наша державницька політика і національно-патріотичне виховання наступних поколінь.

І школа теж має стати модерновою. Візьмімо курс української літератури. Зараз її вивчають традиційно за хронологічним принципом. І в дітей складається враження, що наша література - це суцільні плачі, горе, біль, що всі літератори давно померли, а сучасних письменників, практично, ніхто не знає, хоча вони ходять поруч із нами - цікаві, креативні, живі. І той-таки Шевченко модернізується, осучаснюється, змінюється його трактування: ще у 1989 році на "Червоній руті" його "Суботів" у виконанні гурту "Кому Вниз" прозвучав зовсім по-новому. І "Ше-фест" у Моринцях рік у рік набуває дедалі більшої популярності. Але школа часто продовжує подавати Шевченка як старосвітського діда в шапці та кожусі. Тому треба йти в ногу з часом і змінюватися відповідно до його вимог. А головне - любити свою справу і землю, на якій ти живеш. Без цього будь-яка справа перетвориться на чисту формальність.