Академік Володимир Семиноженко: «інколи потрібно бути незручним...»

Затяжна суперечка української політичної еліти щодо того, на які важелі натискати, аби поліпшити стан справ у країні, останніми роками відбувається під звуки фанфар із приводу економічного зростання. Тим, хто сумнівається в українському економічному диві, демонструють ряди дорогих будинків, що повсюдно виростають у столиці, та скупчення шикарних авто...

Саме це і є явними ознаками того, стверджують опоненти апологетів українського успіху, що натискаємо все-таки не на ті важелі. Прогнозують навіть, що такі успіхи рано чи пізно закінчаться сумно, якщо не здійснити серйозної структурної перебудови економіки. Критики, які копають найглибше, звертають нашу увагу на стратегічні кроки Росії: там створили стабілізаційний фонд — своєрідну скарбничку на чорний день — і з його допомогою перебудовують промисловість на інноваційний лад, щоб згодом вийти на світовий ринок не зі скарбами надр, а з плодами людського розуму.

З Національної академії наук України до уряду час від часу надходять пропозиції, як уникнути падіння на крутих поворотах у міжнародній економічній гонці. Однак чи то пропозиції не особливо переконливі, чи то авторитет української науки в суспільстві настільки знизився, що на неї не звертають уваги, але користі від численних проектів, семінарів та форумів на тему інновацій щось не видно.

На спроби відділу науки «ДТ» одержати відповідь на запитання, «чи правильним шляхом ідемо, товариші?», не відгукнулися ні в президії Академії, ні в МОН. Там вважають за краще сидіти тихо, «не висуватися», кардинальних питань життя країни не коментувати й зі своєю точкою зору на громадськість не виходити. Тому в редакції тижневика були навіть здивовані, коли академік Володимир Семиноженко погодився на інтерв’ю. Отже...

— Володимире Петровичу, хотілося б почати з незручних запитань...

— Будь ласка, це ваше право.

— Останніми роками ви працювали депутатом Верховної Ради, міністром науки і технологій, двічі віце-прем’єром, нині ви віце-президент Національної академії і...

— Чомусь мене всі називають віце-президентом, хоча я просто член президії НАНУ. Вже дванадцятий рік. І це мене повністю влаштовує.

— Скромний мундир не тисне після попередніх посад?

— Швидше, ні, ніж так. Скажу навіть, що є деякі переваги, — моя теперішня позиція дозволяє почуватися вільніше. А вихід власним ініціативам дає становище радника Президента — роль, швидше, експертно-консультативна, але коли у мене з’являється досить перспективна ідея, я її узгоджую, а потім сам і реалізовую. До речі, для мене це більш комфортна ситуація — приємніше самому обирати технологію впровадження. Коло проблем, якими займаюся, досить широке. Це цікаво...

— Коли ви обіймали посаду міністра, ще 1996 року у вас були далекосяжні плани щодо впровадження інноваційної політики. Багатьох тоді неприємно вразив ваш перехід до Верховної Ради, адже інноваційна програма, на думку експертів, — найперше, що слід здійснити в Україні. Які у вас були мотиви?

— Я й сам нині жалкую з приводу цього. Але у 1998-му треба було йти в парламент. Як мовиться, кожен мудрий по шкоді...

— Хоч би там як, останніх два роки тільки й чути про інновації. Говорять про це всі, хто може розбірливо вимовити важке слово, а який сенс?

— Хочу сказати, що стратегічно зроблено досить багато. Ми часто займаємося самобичуванням, ремствуємо, що в нас нічого не виходить. Це не так. За період незалежності було прийнято досить багато сильних рішень. Так, Україна зробила сміливий вчинок, створивши Державний комітет із науки й техніки. Його тоді очолив Сергій Рябченко. До того комітет із науки існував лише в Радянському Союзі. Тоді ж почали створюватися перші програми, робилися перші кроки в інноваційній політиці. Отож мені довелося лише збільшити масштаби й надати практичнішого ухилу цьому напряму, спираючись на власний досвід роботи в хімічній промисловості, оборонці...

Але, з іншого боку, якщо порівняти з тим, що зроблено на цьому напрямі у світі, в ЄС, — ми не здійснили й однієї десятої необхідного. Звісно, в нас є новий закон про науку, прийнятий іще тоді, коли мені доводилося за це відповідати. Тоді ми законодавчо провели нижню межу фінансування науки й технологічних досліджень із бюджету — 1,7 відсотка ВНП.

— Але насправді того немає...

— Це вже не вина закону, а завдання уряду. Якщо саме суспільство не сприйняло це як нижню межу, будь-який, навіть найкращий коаліційний уряд плануватиме лише 0,4 відсотка, хоч головою об стіну бийся.

Ще одне досягнення того часу, яким можна пишатися (до речі, цього не зробила жодна з пострадянських країн), — ми забезпечили надійні соціальні гарантії ученим. Сьогодні вони одержують достойну наукову пенсію. А перешкод на цьому шляху було чимало. Довелося проводити закон навіть не через уряд, а через депутатів за підтримки Президента. Я тоді був змушений, так би мовити, проштовхувати цей проект. Я вдячний багатьом колегам і членам комітету Верховної Ради, персонально президентові Академії правових наук Василю Яковичу Тацію, який разом зі своїми співробітниками багато часу присвятив юридичному шліфуванню закону.

— Однак до закону є претензії. Сподівалися, що він відкриє молодим ученим місця в НАНУ, які займають представники старшого покоління. Але цього не сталося. Крім того, пенсія створила соціальну напругу в суспільстві — важко пояснити простій людині з мінімальною пенсією, чому деякі науковці одержують по чотири тисячі гривень і більше. За що їм такий привілей — лише за те, що Семиноженко у Верховній Раді пролобіював їхні інтереси?

— Звинувачення в тому, що академіки одержують надпенсію, не зовсім справедливе, оскільки надмірні пенсії «накрутили» собі галузевики, які одержували дуже великі суми за впровадження результатів своєї праці. Все це можна зарахувати до витрат закону. Треба було продовжувати вдосконалення закону. Що ж до ідеї закону, вона була розумною, благородною і спрямованою на те, щоб надати можливість людям старшого покоління від науки працювати на громадських засадах, одержуючи 90 відсотків попередньої зарплати. Залишити вченого без роботи — те ж саме що позбавити його життя. Так, академік Гулий, якому за 90, щодня приходить на роботу. Академікові Костюку нещодавно виповнилося 80 років, і дай Боже кожному таку наукову форму, в якій перебувають ці чудові вчені. Ми гадали, що науковець-пенсіонер звільнить місце для учня, якому захоче віддати творчу спадщину, поставивши його замість себе завідувачем відділу, лабораторії, директором інституту. В цьому полягала ідея...

— Чому ж вона не спрацювала?

— Спочатку вона працювала. Потім виникла ініціатива деяких учених старшого віку, яку з етичних міркувань було досить важко заперечувати. З’явилися поправки до закону. Крім того, треба враховувати: оскільки випало ціле покоління учених, старшому поколінню доводиться нести більшу частину навантаження. Люди, яким нині понад 65, створюють настільки авторитетну атмосферу в наукових колах, що завдяки їй наука й тримається. З іншого боку, навіть у такому вигляді закон не так уже й збіднює бюджет. Навіщо марнувати сили на нові зміни?

Втім, деякі організації, наприклад НТК «Інститут монокристалів» НАНУ, за який я відповідаю вже 20 років, не мають жодного винятку з цього закону — в нас можна оформити пенсію хоч у вісімдесят років. Але якщо оформив, переходиш на роботу за контрактом одночасно з виходом на пенсію. Наукові кола давно сформували свої критерії, які чудово діють. Звісно, в різних наукових цехах вони різняться.

Я — виходець із цеху фізиків-теоретиків. У нас існували досить чіткі правила. Нині, на жаль, у деяких інститутах існують інші правила. Через це навіть почали розрізняти — докторів радянської пори та «новоспечених».

— Володимире Петровичу, ви досить відверто відповідаєте на запитання, пов’язані з Кабміном, Верховною Радою, але фактично не відповіли прямо на жодне запитання, пов’язане зі станом справ у Національній академії наук. З чого можна дійти висновку, що стосунки в уряді та інших владних структурах набагато демократичніші й відкритіші, ніж у НАНУ. Чи це справді так?

— Якщо скористатися банальною формулою, то сила й водночас слабкість академії — у її консерватизмі. «Помірний консерватизм» дозволив зберегти багато цінних якостей, що їх розгубили інші структури...

— Збереження — це чудово. Але заради чого? НАНУ вже давно час показати суспільству, на що здатна ця організація. А так складається враження, що верхи не хочуть чіпати академію і тільки й чекають, коли вона зникне природним шляхом, аби потім створити на її основі щось працездатніше. Тим часом приклад нашого північного сусіда свідчить, що академію можна зробити активною й дієвою. Там уже зменшили кількість відділень і таке інше. До Москви їздили керівники НАНУ — Шпак і Патон. У Національній академії очікували на зміни, але все залишилося як було. Що ж заважає нам зрушити з місця в НАНУ? Невже для цього потрібен свій Путін?

— Можливо, й Путін...

— Все-таки наважуся зробити припущення, що президент, який вийшов зі спецорганів, не може краще розбиратися в науці, ніж наш гарант, який усе-таки керував хай-теківським підприємством. У чому ж річ? Чому в нас усе так завмерло?

— Леонід Данилович, звісно, знається на цих проблемах досить добре і, більше того, активно намагається розв’язати їх. Але чомусь у нас заведено вважати, що все залежить від Президента. Багато чого вирішує президентське оточення, яке майже повністю складається з гуманітаріїв. Я не хочу нічого поганого сказати на адресу цих людей, але сучасних інноваційних проблем багато хто зрозуміти не може. Це об’єктивно дуже складно. Ось і тупцююємо на місці...

Росія в перетвореннях іде попереду нас. Причому там тон задає не лише РАН. Не менш важливу роль відіграє в цьому й нове міністерство освіти і науки. Важливо, що адміністративні реформи, які проводяться у наших сусідів, повністю відповідають тому, що діється в Європі. Міністерство освіти і науки Росії — це, власне, Міністерство науки постіндустріального розвитку й освіти. Там чільне місце відводиться конкурентності економіки. Нові технологічні пріоритети мають забезпечуватися новими науковими установами, законодавчою роллю держави та прямою підтримкою уряду. Вища освіта повинна інтегруватися з наукою. Для такої вищої освіти потрібна й відповідна середня школа. Потрібне ще й відповідне виховання духу дітей — необхідно виховувати лідерів іще змалку, виявляти здібності. Ось їхня логіка.

— А що у нас?

— У нас — на першому плані соціальні проблеми вчителів і деякі вузькі питання середньої освіти. Якщо мова заходить про вищу освіту, ми чуємо лише про Болонський процес, який не можна розглядати нині як самоціль. Можна знайти й чимало інших істотних відмінностей у наших підходах та підходах Росії і Європи... Це нині велика проблема — рівень роботи МОН у науково-технічній і науковій сферах.

— Ви не перший із науковців, хто відзначає, що російські наука й освіта набагато цілеспрямованіше прямують до Європи, ніж ми. Про це свідчить і рейтинг п’ятисот університетів різних країн, опублікований нещодавно авторитетним Шанхайським університетом. До цього списку найкращих увійшли близько двохсот американських університетів, сорок два англійських, три польських і чеських ВНЗ, два російських, але жодного українського. І після цього можна з олімпійським спокоєм стверджувати, що у нас якісна вища освіта?

— Здається, Жванецький сказав, що рейтинг — це важливе повідомлення безмозкого іншому безмозкому. Але в конкретних галузях людської діяльності дуже важливо знати, яке місце серед інших навчальних закладів посідає ВНЗ, до якого хоче вступати молода людина. Нещодавно в Росії також провели рейтингування ВНЗ. Перше місце посів Московський університет, друге й третє поділяють Санкт-Петербурзький університет і Московський фізико-технічний інститут. Один із провідних у минулому російських ВНЗ — Новосибірський університет — скотився нижче двадцятки, що відбиває об’єктивний процес відпливу наукових кадрів із цього міста. Дуже показовий той факт, що Ленінградський університет ім. О.Пушкіна, поступившись Адигейському і багатьом іншим провінційним, пасе задніх десь наприкінці п’ятого десятка. Що до цього додати?

Може, комусь це й неприємно, але з рейтингами слід рахуватися. І якщо жоден наш університет не ввійшов до п’ятисотки, то це вже тривожний симптом. В Україні рейтингуються лише медичні університети. Це ініціює змагальність між ВНЗ. Показово, що Київський медичний університет посідає у ньому аж ніяк не перше місце...

— До рейтингів у нас узагалі хворобливе ставлення. «ДТ» неодноразово публікувало індекси цитування відомих науковців академії. Це відразу ж викликало нарікання. Нещодавно газета «Світ науки» опублікувала статтю Богдана Кияка, в якій він навів індекси цитування робіт, створених за кошти державних грантів. Це також сприйнялося негативно, оскільки славетні вчені побачили себе в невигідному світлі...

— Так, до індивідуальних рейтингів ставлення так само снобістське, пострадянське, оскільки всім стає очевидно, як тебе цитують колеги у світі. Наприклад, ми в Інституті монокристалів щорічно стежимо за рейтингами наших фізиків та хіміків. Мені, наприклад, приємно, що, хоча у фізиці давно активно не працюю, за цитуванням серед фізиків у нашому НТК я, як і раніше, на першому місці...

— За рахунок чого? Невже і у вас в інституті існує таке потворне академічне явище, коли співробітники беруть директора у співавтори?

— Зовсім ні, це за рахунок ранніх робіт. Переважно сімдесятих-вісімдесятих років, коли я ще не був начальником. У них, виявляється, ще є свіжі ідеї. Серед хіміків, незважаючи на наявність у нас маститих старійшин, перше місце в рейтингу посідає Олег Шишкін, якому немає й сорока. Зрештою, ображатися на весь світ, що на тебе не посилаються, нерозумно.

Узагалі, боротьба з рейтингами свідчить про те, що ми ховаємося від проблем, замість того, щоб вирішувати їх. На жаль, зв’язку між ефективністю роботи й обсягом бюджетного фінансування для інститутів у НАНУ немає. Я про це кажу не лише зараз, а й на президіях НАНУ. НТК «Інститут монокристалів» постійно нарощує кількість зароблених і залучених коштів, але при цьому відсоток його державного фінансування в межах академії законсервувався на рівні 1995 року. Хоча пропорційно мало б підвищуватися і державне фінансування. Така система в нас не спрацьовує. Це й є одним із найслабших місць в організації української науки.

— Нещодавно на технічній виставці я побачив ряд зварювальних апаратів різної потужності, на яких було написано великими літерами: «Патон», «Патон»... Такий пам’ятник набагато надійніший, вагоміший, аніж той, який поставили президентові академії з бронзи біля президії НАНУ. Це вищий і дуже об’єктивний рейтинг...

— Борис Євгенович і його Інститут електрозварювання для мене є високим взірцем. Якщо говорити просто, то НАНУ має лише два науково-технічних комплекси — в Інституті електрозварювання і в Інституті монокристалів. Не випадково саме в цих наукових установах два головних технопарки в Україні. Ці організації працюють не на випрошені в держави гроші.

Ми давно зрозуміли: мало створити науковий інститут, який би добре працював. Потрібно об’єднати різні організації під одним брендом. Тоді бренд працює на кожну з організацій, котрі входять у комплекс, а організація працює на бренд. Так, такі організації почасти втрачають самостійність, але натомість одержують можливість брати участь у великих проектах, які й допомагають вижити у складний час.

— Ви з такою ностальгією згадували про свої наукові досягнення, однак у вашому голосі не чути радісних ноток, коли розповідаєте про менеджерський бік своєї діяльності. Це дивно хоча б тому, що талановитих дослідників в Україні досить багато. Зрештою, вже відомо, як відібрати здібних молодих людей і підготувати з них класних учених, а ось із менеджерами в нашій країні хоч пробі волай. Катастрофічно мало їх серед учених. Ви що, як і більшість науковців, вважаєте, що науковий менеджер — це щось від лукавого і до науки не має жодного стосунку?

— Я цілком розумію людей науки, котрі не хочуть займатися менеджерською діяльністю і дивляться на цю працю зневажливо. Згоден, що на Заході представники наукової спільноти без жодного задоволення погоджуються побути певний час на посаді директора. Вони щиро вважають, що це відриває їх від наукової роботи, в якій вчений вбачає сенс свого життя. Таке ставлення до директорства в усталеному суспільстві, де все налагоджено, де всі розуміють важливість і значення науки, природне. Але в нас усе по-іншому — старі відносини та зв’язки в суспільстві порушено, а нові тільки народжуються. Наука потребує реформ. Тут доводиться займатися роботою, в якій немає нічого романтичного.

Ось нещодавно я змушений був збирати візи для однієї невідкладної справи. Але в нас у НАНУ, як і скрізь, — час літніх відпусток. Довелося побігати по кабінетах, переконувати заступників, писати якісь гарантії, щоб зібрати підписи. Повірте, все це навіває тугу. Але доводиться займатися, оскільки без цього справа застопориться. Тому так приємно згадувати часи, коли я займався чистою наукою. В інших галузях людської діяльності немає такої чесності та об’єктивності. Можливо, через те й ностальгія за найцікавішим періодом, який мені довелося пережити в перші роки моєї діяльності...

— Очевидно, ви романтик. Напевно, тому пробуєте себе і в інших видах діяльності — малюєте, співаєте, займаєтеся спортом. Що ви хочете цим довести собі й суспільству?

— Цим — нічого. Просто у будь-якої нормальної людини має бути віддушина, заняття, яке допомагає їй розслабитися. Вважайте, що це мій релакс...

Але ми відхилилися від теми — я не відповів на важливе запитання про ставлення до менеджменту. Звісно, я згоден, що головне лихо наукових організацій новітнього часу — невдалий менеджмент. У переломний кризовий період, починаючи з 1994—95 рр. і частково 1996 року, слід було правильно побудувати роботу. Тоді відкривалися великі можливості. Їх треба було використовувати. Хочу сказати про особливості нашої роботи в той період. Ми тоді створили кілька організацій — юридичних осіб, першими в Україні зареєстрували концерн із наукових організацій. Кожній із них надавалася велика свобода, зокрема й виживання. Але при цьому працювала система досить жорсткого управління.

Нині розпочинається новий етап, коли академічні інститути разом із ними ж заснованими госпрозрахунковими структурами, спільними підприємствами з різними формами власності мають створювати фінансово-промислові групи. Найголовніше при цьому — щоб інвестиції пішли в науку...

— Навколо цих груп уже поламано чимало списів. Можете хоча б натякнути, де така фінансово-промислова група є в Україні?

— Гадаю, зародок великого конгломерату, де головний принцип — високі технології, прозирає у нас в НТК у Харкові і тепер уже в Києві. Ми намагаємося знаходити нові напрями, в тому числі й економічно ефективні, на стику наук: від генної інженерії до виробництва готових приладів, від субстанцій для фармацевтичних препаратів до імунобіологічних, від теорії дендримерів до пошуків нових люмінесцентних зондів для діагностики людини, від механізмів мутації молекул ДНК до одномолекулярної спектроскопії. Чимало людей досі сповідують помилковий стереотип, ніби наука робиться маленькими групами. Ні! Тепер серйозна і складна наука робиться лише великими, фінансово-потужними науковими колективами.

— Тобто «Монокристал» — це академія в мініатюрі?

— Я чув критичні зауваження, мовляв, Семиноженко створює свою малу академію. Насправді навпаки — створюючи такі «малі академії» всередині великої, ми посилюємо НАНУ, яка сьогодні є важливим чинником стабілізації ставлення держави до науки. По приклади далеко ходити не треба — якби не було академії, у нас із наукою була б така ж ситуація, як із галузевими інститутами в Мінпромполітики. Саме завдяки існуванню НАНУ вдалося вижити багатьом інститутам. А такі інститути, як електрозварювання, монокристалів, металофізики, навіть зміцнилися за цей час...

— А Інститут фізики напівпровідників?

— Ми розраховуємо на те, що й він зможе зміцнитися, зокрема й за рахунок спільних робіт з Інститутом монокристалів, оскільки ми взялися за відновлення в Україні мікроелектроніки. Жаль, що тепер нам у цьому доводиться наздоганяти Росію і навіть Білорусію. В Росії розуміють, що потрібно терміново перебудовувати економіку, і спираються в цьому на двадцятимільярдний (у доларах) фонд стабілізації, який створюється завдяки сприятливій кон’юнктурі цін на нафту.

Нам би в них повчитися — сидимо на сталі й чавуні, на повну силу використовуємо кон’юнктуру ринку, галузь одержує надприбутки, а ми навіть не замислюємося над створенням власного стабілізаційного фонду. Але ж тільки зміна структури економіки може перетворити Україну на більш конкурентоспроможну країну. Нині максимум 3—4% всього обсягу виробництва реального сектора економіки створюють високотехнологічні галузі економіки. Це неприпустимо мало. І не більш як 4—5% від усіх інвестиційних коштів вкладається у високі технології. Тобто в нас ситуація суперкризова. Слід усвідомити — нині, можливо, навіть не настільки важливе зростання ВНП. Найважливішим чинником є структура економіки, яка повинна наблизитися до того, що називається економікою, яка базується на знаннях.

— На жаль, українські вчені не мають єдиного погляду на те, як потрібно змінювати структуру української економіки. Якими, на вашу думку, мають бути три кити, на яких потрібно будувати промислове майбутнє України?

— По-перше, це, безумовно, новітні біотехнології. Не всі, а ті, які належать до мікрорівня.

Друге — інформаційні технології: від м’якого (програмного) продукту до телекомунікаційних систем. При цьому варто пам’ятати, що, не маючи своєї мікроелектроніки, ми не зможемо виготовити жодного пристрою для спеціального зв’язку. Смішно, але Україна не має свого чіпа хоча б на рівні півторамікронної технології. Далі можна взагалі ні про що не говорити!

І третє — новітнє матеріалознавство, яке сьогодні дедалі менше належить до традиційних металів і сплавів. Воно важливе для реформування наймогутнішої української галузі — це органічні матеріали, низькорозмірні, функціональні й навіть так звані розумні матеріали. На цих напрямах базується все: космічна техніка, літакобудування, енергомашинобудування і все що завгодно — ізолятори, якість матеріалів, системи управління. Потрібно ще сказати: у нас наймогутніше енергомашинобудування, але ми його катастрофічно втрачаємо.

— Ви фізик, а першим серед інших напрямів назвали біотехнологію. Тут, судячи з усього, ми втратили найбільше колишніх можливостей. А чому при такому стані справ не запросити, наприклад, таких класних спеціалістів, як Юрій Глєба?

— В Україні Глєбі свого часу не було створено умов, і він як людина, здатна реалізувати свої задуми за кордоном, у тому числі й у комерційному плані, віддав перевагу праці там. Звісно, з таких людей має створюватися команда лідерів науки, яка реалізує сучасну стратегію економіки знань.

— Якби таке ставлення було лише до Глєби! В Україні багато перспективних людей, котрі працюють у країні та за кордоном. На них можна було б спиратися при створенні ефективної академії. Чому їх не залучають, як це зробили в Китаї, Польщі, Росії?

— Гадаю, їх, на превеликий жаль, дуже мало. Система, що склалася в нас, не дала можливості проявити себе талановитим людям, із яких можна було б створити гідну «лаву запасних» і доручити їм інститути, великі колективи. До того ж ми непослідовні. Якщо оголошуємо стратегію, під неї потрібні чіткі заходи, які слід неодмінно реалізовувати. В Лісабонських угодах зазначається, що європейці повинні стати конкурентними щодо США. Це ідея-фікс ЄС, яка чимось скидається на наше старе гасло — «наздоженемо і переженемо Америку». Але у них чітко розписано по роках, що потрібно для цього зробити.

Нам слід було б не велосипеди винаходити, а привести нашу Конституцію, законодавство, політичну систему у відповідність до європейських норм. Потрібно не дебатувати роками, а діяти. Тим більше що в нас є інноваційна стратегія, по роках розписано, як має фінансуватися наука... Але кому це виконувати? Ніхто ж не виконує жодного закону, ввели мораторій на закон про інноваційну діяльність, намагалися встановити мораторій на технопарки — і пішло-поїхало...

— Пояснюючи причини вашої унікальної кар’єри в різних, інколи несподіваних напрямах, кажуть, що у вашому характері є комсомольські риси — не озиратися назад, іти по трупах... Як би ви самі змалювали свій портрет?

— Дивно, якщо хтось так говорить. Я ніколи не просився на жодну з посад і жодного дня не був на комсомольській роботі. Так, на генерального директора НВО мене запросили у 35-річному віці й запропонували дати галузевому об’єднанню нове дихання, іншу якість. Я це зробив — ніхто цього, здається, не заперечить. Коли ж я збагнув, що в Харкові нічого не вирішиш, бо незрозуміло, що коїться у Києві, — вирішив іти в депутати. Мене обрали.

Потім Президент 1994 року запропонував мені об’єднати Міністерство освіти з Комітетом з науки і техніки. Цей проект не вдався — не коментую чому. Але 1996-го Президент запропонував розробити проект першого Міністерства науки і технології. Ми працювали над проектом із Кухарем, Горбуліним та іншими, не думаючи, що цей проект робиться під мене. І призначення міністром для мене було певною несподіванкою. Я не напрошувався й тоді, коли 1999 року Президент запросив мене працювати віце-прем’єром. На той час я вже був його головною довіреною особою на виборах і розпорядником фонду президентської виборчої кампанії.

Так кого я розштовхував ліктями?.. Ні, це не за адресою. Коли потрібно прийняти незручне рішення і комусь при цьому сказати «ні!», у мене вистачає сили волі, але ж це не розштовхування ліктями. Без цього жодна справа не зрушить з місця. Хоча прийняти відмову тверезо можуть далеко не всі і, можливо, комусь і здасться, що його відіпхнули, — так зручніше пояснювати свій програш.

— Ви — єдина людина з президії академії, яка зважилася на інтерв’ю. Інші з різних причин відмовилися. Не боїтеся підставитися?

— Я роблю це цілком свідомо. Мене хвилює наше інноваційне майбутнє, і до нього я хочу привернути увагу. Найбільше дивує те, що проблема лежить на поверхні. Не можу зрозуміти, чому ми за неї не беремося? Чому ми все робимо на догоду випадковостям: випадковій людині, випадковому збігу обставин, випадковому рішенню... Адже однак за все в цьому житті доводиться відповідати.

Ось мені сьогодні соромно — можу про це відверто сказати, — страшенно соромно за одну річ. 1999 року могло відкритися колосальне, як на той час, фінансування науки. Наприкінці грудня 1998 року, коли я очолював комітет Верховної Ради з науки та освіти, мені вдалося у процесі голосування за бюджет на 1999 рік, використовуючи Інноваційний фонд, вивести джерела фінансування науки і технологій на рівень майже одного відсотка від ВНП. Наведу навіть цікавий приклад. В один із моментів голосування, розуміючи, що наш комітет контролює такі величезні для бюджету суми, прем’єр В.Пустовойтенко підійшов до мене й каже: «Дай мені сто мільйонів із твоїх статей. (Малося на увазі для соціальних витрат.) Ми повернемо». Уявіть, навіть ця сума не була для нас критичною.

Я шаную Валерія Павловича за прямолінійність, хватку, але потім, при редагуванні бюджету, замість реального джерела фінансування мені дали повернення боргів підприємств під державні гарантії, яких досі, як відомо, ніхто не повернув. Фактично я тоді погодився. З приводу чого потім пожалкував. Слід було виявити наполегливість і не погоджуватися. Інколи треба бути незручним. Мені треба було бути незручним із головою ВРУ Олександром Ткаченком, ще більш незручним — із головою бюджетного комітету Юлією Тимошенко, мені треба було бути незручним із прем’єр-міністром Пустовойтенком. А я повірив, що буде фінансування науки, незважаючи на те, що, власне, реальне джерело підмінялося фіктивним.

Досі соромлюся цього моменту. У кожного є свої критерії того, що правильно, а що ні. І зовнішня успішність, благополуччя не означають, що ти не відчуваєш дискомфорту від того, що колись зрадив себе... Можу підсумувати: якщо бути для всіх зручним, то в результаті не буде нічого. Час вимагає рішучих дій і незручних рішень.

Скільки взагалі потрібно зробити сьогодні! При цьому бачу, як і що можна зробити буквально завтра, вже достатньо досвіду і знань. Але внутрішнє відчуття, що ККД у мене сьогодні нульовий...

— Які ваші плани на майбутнє?

— У науці не перестаю працювати ні на хвилину, а з політики не йшов і не йду. І, напевно, братиму участь у парламентських виборах 2006 року.