Академічний абсурд

Уявімо собі похмуру гіперболу: колективу запропонували вибрати собі керівника, який мав би право вирішувати, кого страчувати, а кого милувати. У кожної нормальної людини виникло б природне запитання: а чому вони взагалі мають делегувати комусь право позбавляти себе життя? У нашій Академії наук ситуація ще більш абсурдна — науковому співтовариству пропонують, обираючи директора, передати йому право розпоряджатися коштами, якими самі виборці не володіють. Справжня причина «народного волевиявлення» — у легітимізації командно-адміністративної системи, яка залишилася нам у спадок від епохи комунізму.

Остаточно зламати дух вільнодумства в академічному середовищі більшовикам удалося тільки до 1929 року. Здатність учених мислити й порівнювати становила серйозну небезпеку для режиму й підлягала жорсткому контролю. Тому в період колективізації своєрідний колгосп було насильно організований і в науковому середовищі. Бути в Академії наук було дозволено невеликій кількості лояльних академіків-наглядачів. Їх наділили особистими привілеями і правом тримати решту вчених на короткому економічному повідку. Відтоді ось уже сім десятиліть невелика група вчених, яка сама себе обирає, — оцінює й оплачує, розподіляє гроші, які виділяються всьому науковому співтовариству. Дослідницька робота для справжнього вченого становить сенс життя, тому неугодного не обов’язково усувати фізично. Достатньо просто позбавити його коштів, оголосивши напрям мало актуальним.

У радянський час склад академії та її діяльність жорст­ко визначалися інтересами КПРС. Після краху партії диктат зник, а корпоративні й особисті інтереси академіків залишилися... Виникла тільки проблема захисту згори, тобто невтручання держави в організаційну структуру академії, а також захисту знизу — легітимізації централізованого розподілу коштів усередині неї. Перше завдання вирішується через самоврядність НАН введенням потрібних людей у її склад. Наприклад, «проффесор» Янукович значиться виконувачем обов’язків члена президії академії, а Литвина обрали навіть віце-президентом. Друге завдання вирішили проведенням контрольованих виборів директорів інститутів. Цинізм у тому, що якщо вибір академікам не сподобається, то, відповідно до свого статуту, вони однак призначать в інститут «правильного» директора.

Проблема не в тому, що нинішніх членів академії треба замінити. Порочна сама система, побудована на непрозорому пірамідальному розподілі коштів. Її неминучим наслідком є залежність одних учених від інших на всіх поверхах піраміди. Академіки не знають, як розподіляє гроші вище керівництво країни, але самі відтворюють неподільну владу на своєму — нижньому — академічному рівні. Наукове співтовариство здебільшого не знає, наприклад, що значна частина бюджету академії міститься у так званому спецфонді. Тоді як внизу, де, власне, і роблять науку, люди часто підтримують свої дослідження приватними заробітками.

Не можна не розуміти, що Україна посідає 115-те місце з ефективності управління значною мірою тому, що в країнах із першої частини списку принципово інша система. Там фінансуються мізки, а не структури. Вчений, який домігся кращих результатів, отримує не привілеї і владу над іншими, а більше грошей, на які може утримувати більшу лабораторію. Інститут на Заході складається з таких фінансово незалежних лабораторій. Директор інституту як представник і виразник інтересів наукового співтовариства вибирається на два-три роки (а часто просто по черзі призначається!) із завлабів. Погоджуються неохоче, бо ця діяльність відриває від науки і жодних привілеїв не дає. У нас же кінець директорства майже всі без винятку сприймають як кінець життя.

Більшість розуміє, що система контрпродуктивна, але поки що боїться відкрито про це говорити. На жаль, дуже небагато вчених, зокрема й у середовищі академіків, розуміють, чим і як її замінити. Змін бояться майже всі. Але діючі вчені — через неясність, що й коли в результаті змін отримають, а вчені-чиновники — через абсолютну ясність, що вони втратять.

Якщо ми претендуємо на цивілізованість і європейськість, час навчитися ефективно витрачати наявні кошти, а не скаржитися на їх брак. Час перестати надіятися, що уряд проведе правильні реформи. Звідки їм це знати, якщо саме наукове співтовариство не може чітко сформулювати, що повинно прийти на зміну! У Міністерстві освіти і науки якщо й усвідомлюють потребу реформ, то все одно змушені працювати з тієї структурою НАН, що є. Пропоную розпочати чесну й відкриту широку дискусію.

Замість післямови. Торік мені довелося відвідати Інститут органічної хімії в Шанхаї. АН Китаю раніше була побудована за образом і подобою нашої. Тепер там багато що змінилося — в інституті 50 самостійних лабораторій.