Аграрна наука: годувальниця чи нахлібниця?

Агропромислове виробництво в Україні на сучасному етапі розвитку держави має ключове значення для її економіки і є основною бюджетоформуючою галуззю. Ефективний і сталий розвиток АПК безпосередньо залежить від рівня його наукового забезпечення та дієвості взаємозв’язків з наукою. Дуже важко переоцінити внесок аграрної науки, насамперед Національної академії аграрних наук України, в розвиток агропромислового виробництва нашої держави. Достатньо зазначити, що й сьогодні в тваринництві України частка порід продуктивних тварин нашої селекції становить 60—90%; 60—80% елітного насіння зернових та зернобобових культур виробляється на експериментальній базі НААН; підтримання епізоотичного благополуччя в тваринництві здійснюється завдяки науковим розробкам наших учених.

Але за останні два десятиліття у зв’язку з цілою низкою об’єктивних та суб’єктивних причин вплив науки та використання вітчизняних наукових розробок як у цілому в економіці нашої держави, так і в агропромисловому комплексі істотно знизився. До об’єктивних причин необхідно віднести:

— недостатній рівень бюджетного фінансування, який призвів до занепаду матеріально-технічної бази установ та зниження престижності професії вченого (рівень фінансування всієї науки нашої держави становить 0,3% ВНП замість 1,7%, зазначених у законі про науку; за три останні роки тільки НААН України недофінансовано на 25,1 млн. грн., а 96% усіх видатків з державного бюджету спрямовано на соціальні виплати);

— розпорошеність державного фінансування науково-технічних програм між низкою центральних органів виконавчої влади та відсутність дієвої системи їх координації;

— відсутність системи державного замовлення наукової продукції з подальшим механізмом її впровадження;

— відсутність державної політики захисту внутрішнього ринку, що призвело до безконтрольної експансії іноземних технологій, сортів та інших наукових продуктів.

Основним суб’єктивним фактором є консерватизм та незацікавленість у реальних перетвореннях наукових працівників у зв’язку з відсутністю мотивації.

У суспільстві точиться жвава дискусія щодо майбутнього науки та шляхів її реформування і розвитку. Прибічники одного з напрямів реформування аграрної науки активно наполягають на радикальних змінах, руйнуванні академічної системи організації науки в Україні та на її зосередженні в дослідницьких університетах, за прикладом Заходу. Але, говорячи про концентрацію наукових досліджень в західних університетах, вони надають не зовсім достовірну інформацію. Університетська система організації науки в основному характерна для США, Великобританії, Японії. Однак у більшості європейських держав (Німеччина, Франція та ін.) переважна частина наукових досліджень зосереджена в інститутах, центрах, які об’єднані товариствами та академіями. У Китаї успішно розвивається академічна система організації науки, про її ефективність свідчать темпи розвитку цієї держави.

З іншого боку, концентрація науки в дослідницьких університетах в Україні вкрай проблематична. Річ у тому, що більшість університетів, особливо аграрних, науковою роботою практично не займаються, в них відсутні необхідні для цього матеріально-технічна база та кваліфіковані кадри. А тому вибір
даної моделі може призвести до повного знищення науки в нашій державі, насамперед фундаментальної.

Безумовно, виникають запитання: який може бути вихід із ситуації, що склалася? Є майбутнє у вітчизняної науки, чи її буде втрачено? Резонною може бути відповідь, що вирішення проблеми — не в зміні системи організації науки, а в створенні ефективних механізмів функціонування існуючої системи.

Коли ми ведемо мову про модернізацію та розвиток науки, то повинні чітко усвідомлювати, що вона не повинна базуватися на руйнуванні існуючої системи без належних на те підстав. Тим більше що вже маємо прикрий досвід реформування нашої економіки та аграрного сектору. Щоб уникнути помилок і можливих руйнацій, на першому етапі доцільно провести аналіз і визначити: відповідність діючої системи організації наукової роботи сучасним економічним умовам; основні проблеми і ланки, що потребують докорінних змін.

Насамперед потрібно зазначити, що й на сьогодні в нашій державі система планування, виконання та впровадження наукової продукції базується на принципах, що існували за часів Радянського Союзу, коли наука і виробництво були суто державними і всі відносини між ними перебували у сфері державного регулювання. Тобто держава замовляла, наука розробляла, виробництво впроваджувало, й при цьому між останніми практично не виникало комерційних взаємовідносин. Крім того, широкому використанню вітчизняних наукових розробок сприяла закритість держави для іноземних технологій та наукової продукції. На сьогодні маємо ситуацію, коли наука залишилася суто державною, а все виробництво — приватне. Держава фінансує наукові дослідження, хоча й на недостатньому рівні, але практично не визначає пріоритетних напрямів наукових досліджень, не бере участі в організації системи впровадження і не регулює ринок наукової продукції.

Інша важлива проблема, що призводить до отримання неефективних або нікому не потрібних результатів наукових досліджень, — це система планування досліджень, яка базується не на потребах ринку, а на пропозиціях і можливостях наукового працівника. Тобто в нас і сьогодні планування наукових тематик відбувається не зверху (від проблеми), а знизу (від наукового працівника), що в свою чергу призводить до штучного формування науково-технічних програм шляхом механічного об’єднання пропозицій установ, без залучення суміжних галузей.

Національна академія аграрних наук України реально оцінює ситуацію, що склалася навколо ролі та місця науки в агропромисловому виробництві і шукає шляхи підвищення результативності наукових досліджень, ефективності використання наукових розробок та зближення науки і виробництва. З цією метою розглядається низка перетворень організаційно-структурної системи; системи планування та виконання наукових досліджень; системи інноваційного провайдингу; системи управління та механізмів взаємовідносин наукових установ та їхніх експериментальних баз. Так, НААН розробила концепцію розвитку аграрної науки в сучасних економічних умовах, основою якої є інноваційна спрямованість. Основні напрями розвитку науки, викладені в концепції, передбачають:

— створення дієвої системи замовлення на наукову продукцію, яка фінансується державою (через Міністерство аграрної політики, при цьому функція координації наукових досліджень покладається на НААН України);

— перехід на інноваційну модель функціонування і розвитку, яка повинна забезпечити конкурентоспроможність та комерційну привабливість науково-технічної продукції на ринку наукоємної продукції;

— оптимізацію системи аграрної науки для концентрації матеріально-технічних, кадрових і фінансових ресурсів на вирішення пріоритетних завдань АПВ;

— формування системи планування та виконання науково-технічних програм під інноваційну модель;

— створення дієвої системи інноваційного провайдингу;

— формування нормативно-законодавчих механізмів, які б забезпечили залучення інвестицій у дослідні господарства академії з метою інноваційного розвитку останніх, створення холдингів за галузевим принципом на їхній базі та використання частини прибутку на фінансування пріоритетних наукових напрямів, оновлення матеріально-технічної бази установ.

Зазначені перетворення дадуть змогу забезпечити конкурентоспроможність та комерційну привабливість науково-технічної продукції НААН України на ринку наукоємної продукції та позитивно вплинути на розвиток агропромислового виробництва.