А ВІЗ З ІННОВАЦІЯМИ Й НИНІ ТАМ...

Технологічний парк «Інститут монокристалів» — це добровільне об’єднання на юридичній основі суб’єктів наукової, технологічної та підприємницької діяльності різних міст країни, що мають високий інноваційний потенціал. Спеціальний режим діяльності дозволяє їм забезпечити повний цикл впровадження їхніх проектів у життя — від наукових досліджень до промислового випуску продукції, маркетингових досліджень і навчання персоналу.

Концерн «Інститут монокристалів» недарма став своєрідним іспитовим полігоном інноваційної політики держави. Нині цей найбільший в СНД центр із розробки, дослідження й застосування функціональних матеріалів, що використовуються в атомній енергетиці, електронній, лазерній, інформаційній, медичній та інших галузях сучасної техніки, успішно бере участь у низці великих міжнародних проектів. Сьогоднішній Харків є другим у світі постачальником детекторів іонізуючих випромінювань, він упевнено заявив про себе на міжнародному ринку штучних сапфірів.

Цей спектр розробок і ліг в основу пріоритетних напрямів діяльності технопарку «ІМК». До них додався комплекс робіт, необхідних для комерціалізації наукових розробок, залучення інвестицій у науково-технічну сферу, створення нових технологічних підприємств малого й середнього бізнесу. Під «крилом» технопарку працює вже сорок шість учасників.

Як показало життя, структура вийшла ефективна. За два роки існування ТПК «ІМК» виступив засновником п’яти дочірніх і сімох спільних підприємств, зареєстрував 40 інноваційних й інвестиційних проектів для розв’язання проблем медицини й хімічної промисловості, машинобудування та приладобудування, електроніки й інформаційних технологій, охорони довкілля.

Не помилюся, сказавши, що дискусії про переведення економіки України на інноваційний етап розвитку майже стільки ж років, скільки самій нашій державі. 1996 року з’явилося й перше владне рішення — розпорядження Президента «Питання створення технопарків й інноваційних структур інших типів». Після цього було ухвалено низку законів України й постанов уряду, сформульовано національні науково-технічні пріоритети, прийнято Концепцію науково-технічного й інноваційного розвитку. З 2000 року в країні створюються технологічні парки, у багатьох регіонах розробляються власні концепції та стратегії розвитку. Мотив інноваційного розвитку став головним змістом щорічних послань Президента країни Верховній Раді. За його дорученням недавно підготовлено розширену редакцію Концепції інноваційного розвитку економіки України. Віз вітчизняної економіки намагаються підштовхнути на колію інноваційно-структурної модернізації центральні й регіональні органи влади, наукові та промислові кола. Тобто рівень суспільної злагоди щодо обраного курсу навдивовижу високий.

«І які ж результати цієї активності?» — з таким запитанням кореспондент «ДТ» звернувся до фахівців, котрі доклали чимало сил до інноваційної сфери економіки, тож мають досить повне уявлення про процеси, що тут відбуваються. Це член-кореспондент НАН України, генеральний директор НТК «Інститут монокристалів» НАН України, радник віце-прем’єр-міністра України, віце-президент одного з перших у країні технопарків «Інститут монокристалів» Борис ГРИНЬОВ і експерт технопарку «ІМК», співробітник Національного наукового центру «Харківський фізико-технічний інститут» Володимир ГУСЄВ.

— Отже, про результати…

В.Гусєв: Внутрішній інноваційний попит, на жаль, залишається, як і раніше, надзвичайно низьким. Український капітал практично не інвестує складне виробництво, а вітчизняні технології та сучасна техніка лише в рідкісних випадках мають збут на ринках розвинених країн. Відомі лише одиничні випадки ефективної міжнародної кооперації у високотехнологічних галузях.

— А як же цифри економічного зростання?

В.Г.: Зростання забезпечують переважно галузі виробництва з низькою часткою доданої вартості, вони ж переважають у структурі українського експорту. Зарубіжні інвестори визнають за краще вкладати кошти в нашу сферу послуг, торгівлю, зв’язок, харчову й металургійну промисловість. Загалом можна сказати, що негативна ситуація в науково-технічному комплексі загрозливо консервується. Винахідницька діяльність занепадає, а господарство країни дедалі більше набирає рис економіки колоніального типу. Схоже, за якісними показниками, воно сьогодні далі від «інноваційної економіки», ніж на початку й усередині 90-х років.

— І це після всіх дискусій, постанов і зусиль… Чому так відбувається?

Б.Гриньов: На наш погляд, одна з причин — дуже спрощений і односторонній погляд на зміст інноваційних господарських систем. Береться за аксіому, що головне — високий темп створення й освоєння нових технологій і переважання складних, наукомістких виробництв. А найважливішими передумовами створення інноваційних економік вважається наявність високорозвиненого наукового комплексу й відповідної індустріальної бази. Саме на цьому сфокусовано увагу в «Концепції інноваційного розвитку-99».

— Але лідери інноваційного розвитку — США, країни Європи — справді мають потужну науку. А високотехнологічні галузі справді переважають у структурі їхньої промисловості.

Б.Г.: Є чимало країн, які не посідають позиції лідерів у науці, але вони демонструють вражаючі успіхи інноваційного розвитку. Нідерланди, Бельгія, Ірландія, Ісландія, Фінляндія, інші малі й середні країни Європи, а також Корея, Тайвань, Таїланд, Малайзія мають динамічні господарські системи, які все більше інтегруються в світову економіку. Причому часто вони навіть випереджають за темпами та якістю розвитку визнаних «наукових велетнів».

Справа не лише в тому, чи має країна високорозвинену науку, багатогалузеву промисловість і освічене населення, а й у тому, якою мірою її господарській системі притаманна «інноваційна мотивація», здатність динамічно реагувати на виникаючі потреби ринків. Ця найважливіша здатність забезпечується аж ніяк не тільки наявністю нових технологій і можливістю їх освоєння. Економіку можна назвати інноваційною, якщо всім її секторам — видобувному, переробному, аграрному, сфері послуг тощо — притаманні динамізм, готовність до конкуренції, пошуку й освоєння нових ринків. «Батько» сучасного менеджменту П.Друкер у своїй книжці «Ринок. Як вийти в лідери» крім науки й високотехнологічних виробництв указує на кілька інших джерел інноваційних ідей.

Крім освоєння нових технологій, це може бути своєчасна гнучка диверсифікація виробництва, його згортання або розширення, злиття або поглинання. Усе залежить від конкретної ситуації. На наш погляд, стимулювати інноваційний потенціал науково-промислового комплексу без опрацювання проблеми інноваційного розвитку національного господарства у всій її повноті абсолютно не продуктивно.

І ще. Інноваційна діяльність як сукупність процесів зародження нового та його втілення в дійсність потребує специфічних знань про середовище, у якому це нововведення має бути реалізованим. Іншими словами, потрібен маркетинг, система промислових, екологічних і соціальних стандартів, комплекс гуманітарних технологій, таких, як навчання, public-relation, реклама тощо. У цьому разі буде забезпечено комфортні, природні умови для реалізації інновації замість звичного насильницького «впровадження».— Як відомо, силою не станеш милою.

В.Г.: Це і є власне культура інноваційної діяльності, уже сформована розвиненими країнами Заходу. Слід нагадати також, що світове господарство вже так влаштовано, що будь-які спроби держав серйозно змінювати економічну ситуацію усередині країни без урахування, використання або спеціального блокування впливу глобальних економічних і політичних чинників приречені на невдачу. Світові ринки в традиційних секторах господарства зазвичай добре структуровані й досить стабільні за складом основних гравців, а ринки, що ростуть, у нових наукомістких галузях мають високу конкурентність і контролюються потужними міжнародними корпораціями. Самостійний вихід на такі ринки для країн, що розвиваються, зокрема й для України, пов’язаний із необхідністю подолання безлічі бар’єрів правового, економічного, політичного, технічного й культурного характеру, що робить цей замір украй малоймовірним. Наші спроби просування на зарубіжні ринки вітчизняної авіатехніки, медичного обладнання та продукції інших сучасних галузей це добре підтверджують.— Отже…

Б.Г.: Будь-які розробки стратегії та механізмів переходу на інноваційну модель розвитку мають базуватися на результатах скрупульозного аналізу загальних тенденцій розвитку світової господарської системи й оцінки ситуації в кожному її важливому для України секторі. Без цього просто неможливо визначити реалістичні напрями прориву та стратегії формування власних виробничих ніш у світовому господарстві, а також запропонувати адекватні цьому завданню механізми.

Сама можливість реалізації національної Концепції інноваційного розвитку прямо залежить від успішності інтеграції України у світову господарську систему. Причому вибір її головних напрямів повинен визначатися передусім виявленою зацікавленістю в співробітництві з Україною світових економічних гравців. І лише в другу чергу грунтуватися на оцінках її власного потенціалу: геополітичного, наукового, промислового, кадрового. Тобто першочергова увага аналітиків і розробників владних рішень з інноваційної проблематики має перенацілитися з аналізу внутрішніх передумов переходу до інноваційної моделі розвитку на зовнішні.— Наскільки я знаю, у Концепції-99 немає аналізу та прогнозу ситуації на зовнішніх ринках…

Б.Г.: Як немає навіть натяку на розробку варіантів виходу на ці ринки чи оцінок перспектив кооперації з провідними світовими виробниками й умов такої кооперації. Не знайти й того, які технологічні напрями й виробничі галузі України мають найвищі перспективи міжнародної інтеграції і чому. Якими повинні бути пріоритетні географічні вектори такої інтеграції? Які форми міжнародної інтеграції держава підтримуватиме в першу чергу і якими заходами? Які проблеми повинні розв’язувати вітчизняні виробники, щоб відповідати перевагам держави в царині міжнародного співробітництва? На ці запитання немає відповідей.— А інші країни відстежують ситуацію?

Б.Г.: І дуже уважно. Приміром, урядові служби США своїм виробникам надають багатющу інформацію для практичних орієнтувань — щорічний аналітичний огляд про розроблені в країні критичні технології. Аналогічні доповіді Єврокомісії містять обширні дані про актуальну конкурентоспроможність європейської економіки загалом та її провідних галузей, а також визначення пріоритетних напрямів, на яких ЄС надаватиме першочергову підтримку своїм виробникам у найближчій і більш віддаленій перспективі.

Існує ще одна важлива обставина, яка вельми негативно впливає на спроможність нашого виробництва сприймати технологічні нововведення. Річ у тому, що основи індустріальної бази вітчизняної промисловості сформовано за світовими зразками 20—30-х років ХХ століття, тут досі значною мірою панує стара культура й ідеологія організації виробництва, тож воно за визначенням не може бути інноваційно активним.— Так, у нас досі багато «велетнів перших п’ятирічок»…

Б.Г.: Тим часом сучасне виробництво на Заході з самого початку проектується як мобільна система, максимально сприйнятлива до змін. Це гнучке, часто модульне виробництво з високим рівнем уніфікації та стандартизації устаткування й виробничих операцій. Його функціонування, можливість швидкого переналагодження операцій і технологічної модернізації підтримується комплексом підгалузей, які забезпечують виробництво всім необхідним: від поставок сертифікованої сировини й комплектуючих і до гарантійного й сервісного обслуговування споживачів продукції. Такі виробничі системи легко тиражуються й переносяться на території з найсприятливішими умовами. Інвестору часто вигідніше вкладати кошти в придбання й монтаж нового заводу, ніж у модернізацію старого.

А наші виробництва обтяжено власними інструментальними, ремонтними, допоміжними, складськими, транспортними й іншими підрозділами. Не говорячи вже про дамоклів меч соціальної сфери, що висить над ними. Консервація старої моделі організації зробила вітчизняну промисловість неповороткою і, відповідно, явно неконкурентною в інноваційній економіці.— Останнім часом у нас теж з’являються сучасні виробництва, де встановлено імпортні технологічні лінії. Приміром, для переробки сільськогосподарської продукції чи в фармакології…

Б.Г.: Поки що це винятки. Якщо ми не знайдемо шляхи й кошти для організаційно-технологічної модернізації вітчизняної промисловості, ми не зможемо перейти до інноваційного етапу господарського розвитку. Підкреслюємо — послідовного! Часом складається враження, що ми генетично схильні до невиконання власних починань. Скільки з цього приводу вже пролито сліз, вихлюпнуто гніву та звинувачень! Ця наша особливість вже й у фольклор потрапила: хотіли як краще, а вийшло як завжди. Приклад цього — реалізація Концепції науково-технічного й інноваційного розвитку. Будь реалізовані всі її положення, наша економіка просунулася б у бажаному напрямі дуже істотно. Та ба... Приміром, у розділі «Удосконалення механізму інноваційного розвитку» більш-менш конкретно прописано 23 завдання зі стимулювання й підтримки інноваційних процесів. Проте більшість із них так і не виконано. За багатьма роботу навіть не починали!— Чому?

Б.Г.: Невідомо. За три роки, що спливли з моменту затвердження концепції, не опубліковано жодного аналізу процесу її виконання!— Можливо, такий моніторинг загалом не ведеться?

Б.Г.: У результаті, коли настане час приймати чергове рішення «щодо подальшого розвитку», його знову формулюватимуть ніби з нуля. Звісно, у політиці України, як і будь-якої країни, завжди є реальна й демонстраційна складові. Державна Концепція інноваційного розвитку — це, безумовно, документ політичного характеру. Але якщо в політичному документі демонстраційній складовій відведено головне місце, постає питання: кому цей документ адресовано й чи треба серйозно ставитися до нього людям і організаціям, зайнятим практичною справою?— Можливо, річ у тому, що в Україні немає конкретної владної структури, яка відповідала б за реалізацію державної політики саме в цій сфері? Адже всім відомо, що робота, спрямована на перехід України до інноваційного етапу розвитку почала гальмуватися, а потім практично зійшла нанівець саме після ліквідації Міністерства у справах науки й технологій.

Б.Г.: Так, Міністерство освіти й науки практично зав’язло в проблемній і морочливій освітній галузі. НАНУ значною мірою замкнута на проблеми фундаментальної науки, міністерства економіки, фінансів і промислової політики левину частку уваги й ресурсів скеровують на розв’язання проблем стабілізації господарської ситуації, а не її розвитку. У результаті дуже слабке дитинча на ім’я «інноваційна економіка» залишилося без постійної та дбайливої няньки. А яка доля дитини з сімома няньками?..

Це в західних демократіях, що мають віковий досвід і механізми співробітництва гілок й інституцій влади, можлива скоординована політика багатьох міністерств без щоденного зовнішнього контролю. У нас такий варіант, очевидно, не проходить. Тож чим раніше сформоване в інноваційній царині «безвладдя» буде подолано, тим краще. Потрібен виконавчий орган, що безпосередньо займався б цією сферою — державний комітет науково-технічної та інноваційної політики.