«...А Патони — залишаються»

Свого часу Б.Патон, якого викликали до одного із секретарів ЦК КПУ, безрезультатно прочекав у його приймальні півгодини і, чемно попрощавшись із черговим, пішов. Дізнавшись про це, В.Щербицький запросив до себе того секретаря і сказав йому нині вже крилату фразу: «Такі як ви, приходять і йдуть, а Патони — залишаються».

Не знаю, чи відомо П.Білошицькому, автору статті «Над безоднею, або ПРО деякі механізми академічної пінократії», опублікованої у «Дзеркалі тижня» 22 квітня цього року, про цей інцидент. Але, навіть якщо він не знає про нього, це нічого не змінює. За всіх часів були, є і будуть кон’юнктурники і дрібні кар’єристи, готові поміняти своє «забарвлення» і вибрати черговий популярний колір для досягнення своїх амбітних цілей. При цьому вони запевняють, що їх усіляко пригноблювали і позиціонують себе борцями за справедливість. А їхньою головною зброєю стає жага помсти. «Без зміни клерків на всіх рівнях, — закликає і автор згаданої статті, — без ротації, без люстрації, без очищення не обійтися».

У цьому разі йдеться про співробітників Національної академії наук України, очолюваної академіком Б.Патоном, проти котрих і випущені «критичні стріли», щедро приправлені елементарним лихослів’ям. Нехай стиль статті, далекої не тільки від неупередженого аналізу, але і зваженої полеміки, залишиться на його совісті. Нагадаю тільки, що майже триста років тому французький письменник і історик Шарль Дюкло писав: «Лихослів’я — це дріб’язковість душі і чорнота серця».

Не збираюся у своїй репліці «захищати» Бориса Євгеновича, його авторитет беззаперечний не лише в Україні, але і далеко за її межами. Що ж стосується самої Академії, то її діяльність неодноразово аналізувалася аудиторами Рахункової палати, які виявляли факти неефективного використання бюджетних коштів. Але головним болем НАНУ залишається відсутність належної, а не показної, уваги до неї з боку владних структур, недостатнє її фінансування державою, бажання багатьох представників так званої еліти нації розтягти майно Національної академії наук. Однак, незважаючи на практично злиденне існування, основні напрями розвитку вітчизняної науки збереглися. Більш того, ми з гордістю за нашу науку сьогодні можемо констатувати, що до 30 відсотків усіх нових технологій у світі включені ті чи інші розробки наших учених.

Так, «відсіялись» ті, хто втратив свою актуальність у нових умовах. Серед них, зокрема, опинилася і космічна фізіологія, про яку згадує автор. І сталося це не з вини керівництва НАНУ, а тому що держава перестала фінансувати підготовку космонавтів, ця професія, на жаль, стала непотрібною. Як кажуть, з хворої голови на здорову.

По-людськи образливо, що автор мимоволі, через кому, огудив, а коли називати речі своїми іменами, звів наклеп на незмінного протягом 15 років директора Міжнародного центру астрономічних і медико-біологічних досліджень В.Тарадія. Я знаю цю, без перебільшення, самовіддану людину, котра триста днів на рік проводить на висоті трьох тисяч метрів і не козиряє тим, що «живе над безоднею».

Лише завдяки йому та академіку Я.Яцківу після розпаду СРСР на Ельбрусі ще існує цей центр. У ньому працювали і працюють українські вчені. Більш того, Федеративним центром майна Росії нинішнього року закріплене право НАНУ на землю і сам центр. У Кабардино-Балкарії, знаю це не з чуток, є багато людей, котрі глибоко шанують В.Тарадія і подають йому посильну допомогу.

Не можу не висловити свою думку і з приводу декларованого автором захоплення альпінізмом і його досягненнями у цьому виді спорту. Як президент Федерації альпінізму і скелелазіння України можу відповідально заявити, що заслуги його на цьому терені більш ніж скромні і не дотягують навіть до рівня третього спортивного розряду. Він використовує цей унікальний вид спорту для популяризації власної персони.