Код Софії

Скандально відомий роман «Код да Вінчі» та ціла серія його наслідувань відродили в нашому суспільстві інтерес до загадок історії — послань, зашифрованих видатними попередниками в живописі, скульптурі, архітектурі, які чекають на своїх криптографів. Утім, аби доторкнутися до таємниці, не обов’язково споряджати експедицію в далекі краї. Досить пройтися Софією Київською, допитливим оком дослідника вдивитися в її мозаїки та фрески, щоб зрозуміти: цей храм — унікальне джерело інформації про минуле. Фокус у тому, щоб цю інформацію правильно розшифрувати. Ось у цьому місці й було поламано чимало списів.

Храм-загадка, який за тисячоліття змінив кілька облич, породив низку гіпотез, які суперечать одна одній, — зокрема щодо дати свого заснування і, відповідно, постаті засновника. Згідно з «офіційною» теорією, що ґрунтується на літописних даних, замовником храму був князь Ярослав Мудрий. Зовсім інше стверджує професор Надія Нікітенко, яка за тридцять років досліджень собору дійшла висновку, що будівництво розпочав і майже завершив батько Ярослава — хреститель Русі Володимир Великий. Опоненти зверталися до різних джерел, по-різному інтерпретували зображення на стінах Софії. Та недавно було виявлено сенсаційну знахідку, завдяки якій аргументів у прихильників «офіційної» теорії має істотно поменшати. Ледь помітний напис, надряпаний на фресці Св. Василя Великого в Георгіївському вівтарі Софії Київської майже тисячу років тому, на думку вчених, дозволяє встановити точну дату будівництва собору — на два десятки років раніше, ніж зазначено в літописах!

Розповідає завідувач відділу науково-історичних досліджень Національного заповідника «Софія Київська», доктор історичних наук Надія НІКІТЕНКО:

— Існують письмові джерела, з яких можна дійти висновку, що засновником Софії був князь Володимир Святославович. Це, наприклад, хроніка Тітмара Мерзебурзького, німецького єпископа, який помер 1018 року, — тобто сучасника Володимира та Ярослава. Він згадує Софійський монастир, а отже, і однойменний храм у Києві під 1017—1018 роком. Це й слова митрополита Іларіона про те, що, як свого часу біблійний цар Соломон завершив починання свого батька Давида, добудувавши Єрусалимський храм, Ярослав завершив починання Володимира — спорудження Софії Київської. Проте найавторитетнішими вважаються літописні джерела, хоча всі вчені розуміють, що літописи, які дійшли до нас, — тенденційні. Це історіографія Ярослава та його нащадків, адже решта дітей Володимира або померли, або загинули у братовбивчій війні, і фактично на Русі утвердився рід Ярославичів.

Для нас дуже важливо було знайти підказку в самому храмі. Живопис, як я його інтерпретую, свідчить однозначно: засновник — Володимир. Та самих лише інтерпретацій не досить. Ми шукали графіто, напис на стіні, що міг би підтвердити — або спростувати — нашу теорію стосовно більш ранньої дати заснування храму. (Кажу «ми», бо дослідження я проводила спільно з молодим колегою В’ячеславом Корнієнком, він спеціально займається графіті, веде цю тему, я — його науковий керівник.) І — знайшли!

Рядок, який спростував томи

— Виявлений нами напис унікальний насамперед тим, що містить точну дату (датованих графіті не так і багато), — продовжує свою розповідь Надія Миколаївна. — Ця дата — 6530 рік від сотворіння світу, або 1022 рік від Різдва Христового. Далі йде такий текст: «О Пасци Златой Господственной дни прОсти». «ПрОсти» (не плутати з «простИ») — грецьке слово, яке й сьогодні вимовляється під час богослужінь і означає: «стійте рівно, будьте уважні». Відповідно, знайдений нами напис означає: «1022 року в дні Золотого Господственного Великодня будьте уважні, пильнуйте». Чому треба було бути пильними? Тому що 1022 року Великдень випав саме на Благовіщення — 25 березня за старим стилем. Такий збіг називають Киріопасхою, або Великоднем Господственним, тобто справжнім, істинним. Згідно з церковним переказом, Христос воскрес 25 березня 31 року (цієї думки дотримувався Діонісій Малий). Вважалося, що друге пришестя Христа теж відбудеться на Киріопасху. Люди з трепетом чекали на Друге Пришестя і Страшний суд. Ще свіжою була в пам’яті братовбивча усобиця 1015—1019 рр., коли загинули Борис і Гліб, Святополк, помер князь Володимир. У ці непевні часи люди часто замислювалися над майбутньою розплатою за гріхи...

Збіг двох свят — Великодня і Благовіщення — трапляється дуже рідко. Наприклад, у ХІ столітті — 1011, 1022 і 1095 років. Бачите, як чітко встановлюються часові орієнтири? Наш запис фіксує верхню можливу часову межу появи Софії. Адже його зроблено на фресці, а отже, на той час собор уже стояв, був прикрашений мозаїкою та розписами. Це означає, що літописний 1037 рік аж ніяк не може бути датою заснування Софії і навіть завершення будівництва. Але й дата, зазначена у Новгородському літописі — 1017 рік, — не відповідає реаліям. Там написано, що цього року «Ярослав иде к Берестию, и заложена бысть Святая София Кыеве». Однак 1017 року Ярослав уперше сів у Києві. Ось він освятив Софію і влітку 1018 року пішов до Берестя, де воював зі Святополком та Болеславом Хоробрим, зазнав нищівної поразки і «с четырьмя мужи бежал к Новугороду». І закнязював у Києві остаточно 1019 року. Отже, в нього не було ні часу, ні можливостей закласти 1017 року храм і повністю завершити його будівництво до 1022 року.

— Скільки ж років будували Софію?

— Я вирахувала цей термін. Річ у тому, що в давніх Святцях збереглися дні освячення Софії — 4 листопада та 11 травня. Року не зазначено. Цього й не було потрібно. Рік у рік знову й знову святкувався «день народження», оновлення храму. Однак дім Господа міг бути освячений тільки в день Господа — в неділю. Тільки якщо храм був, приміром, Миколаю присвячений, його могли освятити у День Святого Миколая, Георгію — у День Георгія. А інші храми, зокрема Софії, освячувалися в неділю. І якщо ми з вами візьмемо як верхню межу 1022 рік, можемо дуже чітко визначити, коли ж 11 травня й 4 листопада випадали на неділю. Отож, 4 листопада випало на неділю 1011 року, а 11 травня — 1018 року. Таким чином, 4 листопада 1011 року Софію було закладено. Освятили місце, де мав стояти престол майбутнього храму (це був цілий ритуал: викопували заглиблення, у нього вміщували закладний камінь і зверху встановлювали хрест). А освячення престолу, тобто відкриття храму, вхід до нього, відбулося вже за Ярослава, 11 травня 1018 року, саме перед походом його на Берестя. Тобто Ярослав прийшов до влади, завершив розпочате батьком — освятив собор, а потому вирушив у військовий похід. З цих дат можна зробити висновок, що Софію побудували за сім років. Сім — сакральне число. Рівно сім років споруджувався Єрусалимський храм — сакральний прообраз усіх християнських храмів, а також Десятинна церква. Софія не була винятком...

Нові штрихи до князівського портрета

Задовго до сенсаційної зна­хідки у Надії Нікітенко сформувався свій, особливий погляд на історію собору, його розписи, символіку архітектурних форм. Розмовляючи з дослідницею, я мимоволі згадувала свою першу зустріч із нею у стінах Святої Софії кілька років тому. Екскурсія заповідними куточками храму супроводжувалася захоплюючими розповідями...

— Чому так важливо довести, що Софія давніша, ніж уперто вважають наші історики? — каже Надія Миколаївна. — По-перше, це відновлення історичної справедливості. А по-друге, не секрет, що сьогодні в російській науці домінує концепція, згідно з якою державницький імпульс східним слов’янам було дано з Новгорода, якому нібито належала чільна роль у становленні Київської Русі. А насправді наша Софія набагато старша за Софію Новгородську, вона — символ дуже раннього оформлення державності, культури Русі. Звідси все йшло, з Києва! Це важливо, і про це ми повинні говорити. Я не вважаю, що ми чимсь принижуємо Ярослава. Його діянь, їх історичного значення ніхто не відбере. Історики ж мають бути неупередженими, дошукуватися істини, вміти визнавати свої теорії помилковими з огляду на нові незаперечні докази.

Ми повинні пишатися, що Софія виникла ще за Воло­димира — хрестителя Русі. Якщо цю точку зору визнають у суспільстві, 2011 року ми зможемо святкувати тисячоліття Софії Київської, і це буде документоване тисячоліття, засвідчене самим собором. Треба вірити Софії!

Храм у храмі

Давньоруське минуле — лише один розділ багатої історії Святої Софії. На межі XVII—XVIII ст. храм вбрався у нові, барокові шати, був капітально відремонтований і перебудований. Проте «придворні» історики впродовж століть воліли замовчувати, що новим обличчям собор завдячував Іванові Мазепі. Опальний гетьман був ще й великим меценатом, він відреставрував і побудував близько 20 кам’яних храмів. Багато зробив він для Києво-Печерської лаври, Софії... І ось у наші дні — сенсаційна зна­хідка: в монументальному комплексі Софійського собору відкрито внутрішню «палацову» церкву з унікальними роз­писами, яку з легкої руки На­дії Нікітенко назвали капелою Мазепи. У ній гетьман і козацька старшина молилися, потім піднімалися княжими сходами на хори. Іван Мазепа у всьому намагався наслідувати своїх попередників із династії Рюриковичів, оскільки саме до них зараховував свій рід.

Капелу було присвячено Дванадцяти апостолам, а настінний живопис прославляв київських рівноапостолів — князя Володимира та княгиню Ольгу, київського митрополита Михайла Сирина, який із Володимиром хрестив Русь, а також київського митрополита-священомученика Макарія, чиї мощі лежать сьогодні у Володимирському соборі. Ці зображення були затоновані й переважно в такому стані поки що перебувають нині. У 1961—62 рр. їх відкрили, зафіксували і закрили нейтральним тоном, вирішивши, що вони нібито не мають художньої вартості. Тільки у 1980-ті роки було відкрито вівтарний живопис: у центрі — Спас на престолі, підтримуваному херувимами, а з боків — дуже цікаві зображення князя Володимира та княгині Ольги.

«Ці постаті — не випадкові, — вважає Надія Нікітенко. — Виявляється, самого гетьмана величали новим Володимиром, і не хто-небудь, а Феофан Прокопович, відомий церковний і громадський діяч, який був сподвижником Мазепи, доки той не «зрадив» Петра І, за що й піддався анафемі. Але Мазепа будував незалежну державу — Гетьманщину — і для цього звернувся до давньоруського прецеденту. Тому я й вважаю, що тут в образі князя Володимира прославляється гетьман Іван Мазепа, замовник цієї капели. А в образі Ольги — мати гетьмана Марія Магдалина Мазепина. Протягом 20 років вона була ігуменею аристократичного жіночого Вознесенського монастиря на Печерську. Монастир розміщувався навпроти Лаври, відігравав важливу духовну й церковно-політичну роль у житті Києва та України. Княгиню Ольгу зображено в одязі знатної української жінки часів Мазепи. Причому зображено як мироносицю: у лівій руці вона тримає посудину з миром — символ духовного зцілення, а правою граційно знімає її кришечку. Як прославили Марію Магдалину Мазепину в образі Ольги? Через її святу патронесу. Бо ж мати гетьмана Мазепи носила ім’я рівноапостольної мироносиці Марії Магдалини. Це київський оригінальний іконографічний тип зображення княгині Ольги. Ми знаємо зі стародавньої літератури, що образ Ольги-мироносиці був у Десятинній церкві, відбудованій у ХІХ столітті. Зважаючи на все, він походить звідси, з Софії. Але початковий образ забули, і незвичайна ікона Ольги у Десятинній церкві викликала подив. Що ж до іконографічних прототипів цього образу, то їх знаходимо у живописі відомого фламандського художника XV-XVI ст. Квентіна Метсіса. В XVII—XVIII ст. у Києві було модно звертатися до сюжетів славетних майстрів — італійських, фламандських тощо. У даному разі стінопис Софії повторює іконографічний тип Марії Магдалини Метсіса, тільки в нього рівноапостольна мироносиця вбрана у сучасний йому європейський одяг. Тобто ми маємо унікальне зображення княгині Ольги часів Мазепи. Рівноапостольні Володимир і Ольга — прообрази-покровителі гетьмана — «нового Володимира» і його матері — «нової Ольги», адже вони обоє дуже багато зробили для Церкви.

Перед іконостасом були зображені слов’янські первоучителі, рівноапостольні Кирило і Мефодій. Над іконостасом, в арці, — Богоматір Оранта, зменшена копія Оранти мозаїчної. Іконостас зображував Новий Єрусалим — Церкву Христову, символ якої — Богоматір Оранта. Потрапити до капели Мазепи можна було тільки зсередини собору: це була церква аристократична, лише для еліти. Звідси гетьман із козацькою старшиною урочисто сходили на княжі хори — наче давні князі. Над широким входом до вежі, пробитим із капели спеціально для гетьмана, — зображення Святої Софії — Премудрості Божої. Таке, як ми можемо сьогодні бачити в іконостасі пізнішому — середини XVIII століття, створеному за митрополита Рафаїла Заборовського. Тобто цей київський іконографічний тип Святої Софії вже був розроблений за Мазепи. І це доводять гравюри його часів Леонтія Тарасевича, Івана Щирського та інших майстрів. Понад те, збереглося величезне напрестольне Євангеліє, внесене 1707 року до ризниці Софії Стефаном Яворським, на передній частині окладу якого — образ Святої Софії, такий самий, як тут.

У чому унікальність живопису капели? По-перше, це цілісний ансамбль архітектури й монументального живопису часів Гетьманщини, який зберігся до наших днів. Раніше вважали, що за Мазепи стіни собору були оштукатурені й побілені, а розписи почали з’являтися пізніше. Виявлений живопис спершу теж вважався пізнішим, його датували XIX ст. Живопис справді поновлювали, підмальовували, але сюжети всі — давні. Цей ансамбль має патріотичне київське звучання. Київ постає, як у давнину, — Єрусалимом землі руської. Тут свої святі, свої рівноапостоли, небесні покровителі українського гетьмана та його матері. А сам Мазепа — нащадок Рюриковичів, законний «князь» України. Уявляєте, як це сприймали у царській Росії? Тому, звісно, цей ансамбль було приховано, забуто, а нині, коли його відкриють, ми на власні очі побачимо ту велику для України епоху. Держава виділила на реставрацію 300 000 грн. У капелі вже встановили риштування, почали розчищати живопис. Роботи планують завершити протягом року.

На мою думку, це дуже важливий момент: українська державність за часів Мазепи, як і давньоруська, будувалася на засадах звернення до славного минулого. Адже так само, як Володимира свого часу було проголошено «новим Костянтином», а його дружину Анну — «новою Єленою», — згодом гетьмана було проголошено «новим Володимиром», а його матір — «новою Ольгою». Хоч би що казали, наш президент має рацію в тому, що потрібно звертатися до цих джерел, до духовності. Те, що указом президента від 30 грудня 2005 року заплановане відродження Софії як загальнонаціонального духовного центру, дуже правильно. Тому треба відродити капелу Мазепи, святкувати тисячоліття Софії Київської. Не варто ні на мить забувати: у нас є минуле, яким можна пишатися».