«Звичайні» підозрювані

26 грудня в стінах українського парламенту розглянули попередній звіт Тимчасової слідчої комісії ВР з перевірки діяльності Національного банку в період фінансової кризи. Ця подія, слідом за звинуваченнями прем’єр-міністра Юлії Тимошенко, стала черговим проявом політичного пресингу, під яким останнім часом опинилося не лише керівництво НБУ, а й уся банківська система.

Остаточні висновки парламентарії відклали до наступного тижня. Справді, поки що звіт комісії про вже виконану роботу, судячи з виступу її голови, містить більше запитань, аніж відповідей. Однак попередні висновки настільки серйозні, що явно потребують більш професійної повторної перевірки.

Тим часом, поки парламентарії намагаються розібратися в тому, що відбувається, українські чиновники уже фактично створили основу для нового сплеску мегакорупції в банківській сфері.

Про віру...

У самісінькому кінці літа автора цих рядків, який запізнювався на прес-конференцію, підвозив священик(!). Спізнилися-таки: через нескінченні тягучки двокілометрову відстань довелося долати добру годину. Зате по дорозі зав’язалася захоплююча розмова, котра місцями нагадувала то проповідь, то сповідь, а то з нейтрального обміну думками перетворювалася на безкомпромісну суперечку.

У черговому заторі мій співрозмовник кивнув у бік нещодавно відкритого на місці книгарні відділення банку: «От же ж плодяться, окаянні! Спокушають народ легкими грошима, а потім деруть грабіжницькі відсотки. Недарма в давнину наші предки нарекли цей бізнес лихварством. «Лихо», тобто біда, присутнє в його назві зовсім не випадково».

Автор цих рядків активно заперечував. Мовляв, банківська система — це один із головних двигунів економічного зростання, ледь не єдиний місток, через який у нас є шанс потрапити в Європу...

Та й що, загалом, поганого в тому, що людям дали можливість уже сьогодні отримати те, чого в іншому разі довелося б чекати мало не все життя?

Мій співрозмовник задумливо похитав головою: «Воно, може, й так, але все добре в міру. А банків розвелося без міри. І позики вони роздають надто легко, через що й безмірна кількість машин на дорогах. А якщо не знати міри — лиха не уникнути».

Не минуло й півроку, як це своєрідне пророцтво справдилося. Зі зразка для наслідування банкіри перетворилися ледь не на страхопудало для дітей, із головного друга позичальника — на його найпершого ворога.

І однією з головних причин справді виявилася відсутність міри, з якою банки в останні роки освоювали так званий роздрібний бізнес. Так, тільки за неповні останні чотири роки (з 01.01.2005 по 01.12.2008) банківські кредити фізособам зросли в Україні в 17 разів — із 14,6 до 249,6 млрд. грн.

Нарікаючи на незнання міри, мій співрозмовник мав на увазі не кількість зареєстрованих в Україні банківських установ (цифра 180 йому навряд чи була відома взагалі), а виниклі, як гриби після дощу, практично на кожному розі їхні філії та відділення. Лік їм в одній із найбідніших європейських держав пішов на десятки тисяч.

Як відомо, статус активного гравця на роздрібному ринку, якого під час передпродажної підготовки намагалися досягти претенденти на перехід в іноземну власність, означав не лише наявність певної кількості та портфеля кредитів позичальників-фізосіб, а й існування розгалуженої роздрібної мережі. Спрямованість основної ринкової стратегії банків на кінцевого роздрібного споживача підстьобувало й те, що саме споживчий попит став головним акцентом усієї дер­жавної економічної політики останніх років.

На жаль, саме ті фінансові установи з вітчизняним капіталом, які «загралися в роздріб» і не встигли продатися, зараз відчувають найбільші труднощі і найбільше потребують підтримки з боку Національного банку. Адже в міру того, як конкуренція на ринку з приходом іноземців зростала, вітчизняним установам доводилося заплющувати очі на існування дедалі більшої кількості ризиків. У гонитві за валовими показниками вони далеко не завжди були досить перебірливими і розважливими в питаннях підбору персоналу, формування філіальної мережі.

Утримання неефективних і нерентабельних відділень — не лише витратний захід, а й величезний чинник ризику для банківської системи. Дедалі частіше з’являються повідомлення про ті чи інші скандали або викриті зловживання у регіональних представництвах операторів вітчизняного фінансового ринку. А скільки таких зловживань зберігають у таємниці, під приводом необхідності не виносити сміття з хати?

…і довіру

З цієї ж причини жоден банк добровільно не зізнається в реальних масштабах проблем, які виникають зараз через різке погіршення якості кредитного портфеля. Доти, доки розкручуваний маховик зовнішніх запозичень давав можливість безболісно нарощувати обсяги кредитування, зростання обсягів неповернень не мало значення: їхня частка в спільному казані залишалася досить низькою. Спрогнозувати виникнення настільки глибокої та тривалої кризи світової фінансової системи, як нинішня, фінансисти або не могли, або дуже не хотіли. Відплив вкладів, який розпочався в жовтні, позбавив їх і основного джерела ресурсів на внутрішньому ринку, поставивши перед проблемою найжорстокішого дефіциту ліквідності.

Нині банківські кредитні портфелі фактично не зростають. І в міру того, як якісні позики погашаються, проблемні накопичуються. Пропорція, зокрема й через останні курсові танці, почала різко змінюватися в бік негативно класифікованих позик.

Необхідність формувати під них додаткові резерви з’їдає банківський капітал. Його адекватність (достатність) знижується ще й через потребу робити курсову переоцінку виданих валютних кредитів. Тож у багатьох найбільших і великих банків цей показник уже опустився нижче допустимого нормативного мінімуму (10%). І це — друга найважливіша банківська проблема сьогодення.

Проблему ліквідності банки намагаються розв’язувати за рахунок фактично єдиного джерела, яке залишилося в їхньому розпорядженні (крім вливань акціонерів), — рефінансування НБУ.

Під дуже сумнівним приводом чи то банківської, чи то комерційної таємниці до останнього часу залишалася закритою інформація як про обсяги, так і про критерії рефінансування, яке виділялося окремим банкам. Що викликало шквал обвинувачень у їхній непрозорості. Про виникнення обгрунтованих підозр у можливій корупційності процедур рефінансування від імені глави держави заявляв навіть перший заступник голови його секретаріату Олександр Шлапак.

Закритою залишалася й інформація як про критерії продажу валюти з резервів НБУ окремим банкам, так і про обсяги таких операцій. На тлі «відсутності реальних макроекономічних передумов для глибокої девальвації гривні» банки було названо (зокрема й від імені перших осіб держави) головними винуватцями падіння її курсу проти долара.

За попередніми (і, зважаючи на все, поки що дуже слабко підкріпленими реальними фактами) висновками Тимчасової слідчої комісії ВР з перевірки діяльності Національного банку в період фінансової кризи, озвученими з парламентської трибуни її головою Юрієм Полунєєвим, НБУ не виконав основної покладеної на нього конституційної вимоги — забезпечення стабільності національної грошової одиниці. Також комісія заявила про можливу корупційну складову в діях керівництва НБУ, перевірку якої потрібно виконати за участі Генеральної прокуратури та Рахункової палати.

Глави Нацбанку в цей момент у залі не було: він був на нараді в президента. Під приводом неможливості заслухати його звіт парламентарії відклали прийняття остаточних рішень на пізніший термін — на наступний тиждень.

Утім, і такого терміну, на наш погляд, обмаль для серйозного та фахового «розбору польотів» керівництва НБУ. Тим часом ретельний і неупереджений аналіз діяльності Нацбанку, до якого варто було б залучити авторитетних незалежних міжнародних експертів, нині найбільше потрібен вітчизняній банківській системі.

Обережно, міни!

Тим часом тема рекапіталізації банків потихеньку розвивається.

Нагадаємо, що вітчизняні чиновники з великим задоволенням підхопили тезу про необхідність надати державну підтримку банківській системі, встигнувши навіть погодити це питання під час підписання Меморандуму з МВФ.

Чому? Тому що відразу зметикували: участь держави в рекапіталізації банківської системи — дуже навіть грошове питання.

Заходи з оздоровлення банківського сектора Національний банк України почне здійснювати з 29 грудня. Таку дату вказано в спеціальній постанові НБУ (№405 від 1 грудня 2008 року).

Участь держави в капіталізації банків здійснюється відповідно до порядку, затвердженого постановою Кабінету міністрів №960 від 4 листопада 2008 року на підставі результатів діагностичного дослідження кредитно-фінансових установ.

Діагностика перших претендентів на держпідтримку має бути завершена до 5 січня 2009-го. Проте, на думку деяких скептиків, із найбільших банків за держпідтримкою, крім держбанків, звернуться не більше двох-трьох фінансових установ. Принаймні у січні.

Участі Українсь­кої держави у своїй життєдіяльності всіляко уникатимуть українські «дочки» іноземних фінансових структур. Утім, без крайньої на те потреби її намагатимуться уникнути й українські банки. Адже навіть якщо звернення за держпідтримкою не потребуватиме опублікування результатів діагностики, яка нині проводиться (читай — аудиту), то вкрай високим стає ризик небажаних витоків інформації з чиновницьких кіл. Злі язики стверджують, що деякі з найбільших українських банків на початку наступного року уникатимуть публікації результатів свого аудиту за будь-яку ціну — як у прямому, так і в переносному сенсі.

Втім, у Національному банку вже виконано так звану зовнішню діагностику претендентів на рекапіталізацію. За її результатами прикинули суму, необхідну на ці цілі, — 44 млрд. грн. Нібито її Нацбанк готовий покрити за рахунок власної емісії. Викуп держоблігацій за їх номінальною вартістю, нехай і через посередників, не змінює суті цієї операції. Як і величезного дефіциту бюджету інфляційних наслідків, які загрожують економіці через цю емісію.

Саме таку суму, 44 млрд. грн., як повідомила 23 грудня ц.р. під час презентації проекту бюджету-2009 прем’єр-міністр Юлія Тимошенко, має намір наступного року витратити Кабмін на рекапіталізацію банківської системи. Примітно, що на збільшення капіталів двох держбанків і державної іпотечної установи проект бюджету передбачає разом усього 3 млрд. грн. Приблизно стільки кожен із держбанків просив окремо.

Складно посперечатися з прем’єр-міністром, яка назвала стабілізацію банківської системи «практично головним завданням» уряду. При цьому Юлія Тимошенко цілком справедливо зазначила: «Я переконана в тому, що нам потрібно повністю відновити функціонування банківської системи. Тоді в нас є шанс на все інше. Якщо банківська система не зведеться на ноги, реальний сектор економіки буде неймовірно складно піднімати».

Цілі, як бачимо, дуже шляхетні та актуальні. Та чи можна бути впевненими, що їх удасться досягти, а гроші підуть за призначенням?

Тим часом один із російських інформаційних порталів (gazeta.ru) опублікував дуже цікаву інформацію.

Агентство Associated Press звернулося в 21 американський банк, який одержав хоча б 1 млрд. дол. допомоги від уряду США, із такими запитаннями:

- скільки було витрачено грошей?

- на що були витрачені ці кошти?

- скільки залишилося, і на що планується витратити гроші, що залишилися?

Результат виявився дуже показовим: жоден банк не дав конкретних відповідей. Окремі ж установи взагалі відверто заявляли, що вони просто не знають, куди пішли ці гроші. «Ми управляємо капіталом у його сукупності», — заявив представник американського фінансового холдингу Regions Financial Corporation Тім Дейтон.

Як відомо, у рамках прийнятої в США Програми з викупу проблемних активів (TARP) планується витратити 700 млрд. дол. на допомогу американським підприємствам, у тому числі й фінансовим інститутам. Половину суми вже роздано. Частина грошей пішла на рекапіталізацію американських фінансових установ. Цими заходами уряд сподівався змусити банки кредитувати населення та підприємства.

Проте нині немає ні механізмів контролю за тим, куди фінансові компанії витрачають гроші, отримані від платників податків, ні механізмів, які зобов’язують банки надавати кредити.

Американські законодавці заявили, що вони мають намір посилити обмеження на ще не виплачені 350 млрд. дол., перш ніж здійснити другий транш і вкинути ці кошти в економіку. Міністр фінансів США Генрі Полсон стверджує, що вони намагаються розширити моніторинг витрат банків.

Скритність американських банків можна зрозуміти. «Кошти витрачаються фінансовими компаніями для розв’язання власних проблем: вони покривають списання і збитки, що виникли внаслідок фінансової кризи, — цитує видання одного з аналітиків. — Якщо з’ясуються реальні збитки деяких банків, це може спровокувати черговий виток кризи довіри у фінансовій системі».

У Росії ситуація схожа. На початку грудня прем’єр-міністр Володимир Путін заявляв про те, що фінансовому сектору вже надано підтримку в 5 трлн. рублів. Проте переважна частина цих грошей до економіки не дійшла.

Бізнес скаржиться, що не може взяти кредит ні під який відсоток. Отримані гроші банки витрачають на поліпшення власного фінансового становища, у тому числі виводячи їх за кордон. В.Путін неодноразово попереджав російські фінансові структури про неприпустимість таких кроків. Нещодавно Банк Росії знизив ліміти для банків, які збільшують активи в іноземній валюті за рахунок коштів держпідтримки.

Російська влада начебто має намір розібратися, куди йдуть гроші. 24 грудня Держдума остаточно схвалила законопроект про направлення до банків-одержувачів держдопомоги спостерігачів від Центробанку.

Хто може дати гарантії, що в Україні події розвиватимуться інакше, а гроші — витрачатимуться більш ефективно? Швидше, усе відбудеться з точністю до навпаки.

Банківська система — це лише одна зі сторін і виявів життя нашого суспільства. Її не можна ні ідеалізувати, ні демонізувати. І хоч скільки закликай до моралі і свідомості, банкіри в основній своїй масі користуватимуться всіма існуючими лазівками для збереження власного бізнесу та отримання максимального прибутку.

Використання в Україні для підтримки банків механізмів рекапіталізації за рахунок держбюджету і коштів центрального банку не обгрунтовувалося фактично нічим, крім посилань на світовий досвід. Який, як з’ясувалося, свідчить про те, що десятки й сотні мільярдів можуть у результаті виявитися викинутими на вітер. Це вдвічі прикро, якщо в бюджеті немає реальних грошей. Тож чи необхідно повторювати чужі помилки? Чи чиновникам аж надто сильно хочеться «правильно» розпорядитися десятками бюджетних мільярдів?