Валютну лібералізацію буде продовжено

Якраз до завершення спокійного лютого рівновага на валютному міжбанківському ринку знову порушилася: як і в січні, виник стійкий дефіцит іноземних грошових знаків. Національний банк, як і раніше, сумлінно покриває цей дефіцит своїми інтервенціями. Наскільки тверда його рішучість відстоювати курсову стабільність до парламентських виборів і після них? Що відбувається з валютними обмінними пунктами? Чи буде продовжено лібералізацію валютного ринку? Що конкретно змінюватиметься в правилах валютного регулювання і коли? Як держава може компенсувати втрати експортерів від збільшення цін на газ?

Стосовно цих та багатьох інших валютних питань «ДТ» розмовляло із заступником глави Національного банку Олександром САВЧЕНКОМ. Дізналися ми, як нам здається, чимало.

— Олександре Володимировичу, перше запитання, природно, стосуватиметься валютного ринку. Що там відбувається і що буде з курсом гривні до долара? До закінчення парламентських виборів усе начебто зрозуміло: обіцяно стабільність курсу, і цю обіцянку виконують. А що потім, у перспективі до кінця року?

— Як це завжди відбувається перед виборами, зараз попит на валюту переважає: експортери традиційно притримують виручку, населення віддає перевагу валютним заощадженням і відбувається певний відплив капіталу. Ми вважаємо, що це ситуативна перевага, і нівелюємо її своїми інтервенціями. Нацбанк запобігав і запобігатиме різким коливанням курсу, гаситиме сезонні і спекулятивні, тобто тимчасові, перекоси балансу попиту і пропозиції валюти на ринку.

Нині цей перекіс існує через високу політичну й економічну невизначеність. Перша пов’язана з виборами, друга — з цінами на газ. Національному банку доводиться продавати валюту з резервів, щоб не провокувати додаткові негативні очікування і забезпечити необхідний у нинішній ситуації елемент стабільності в суспільстві.

Після виборів баланс має вирівнятися завдяки традиційному збільшенню повернення експортної виручки й активізації зовнішніх інвестицій.

Коли ситуація стабілізується, Нацбанк продовжить лібералізацію валютного ринку, поступово дедалі більше усуваючись від жорсткого регулювання процесу курсоутворення.

Нинішній прогноз НБУ в перспективі до кінця року вже озвучувався. Ми очікуємо, що попит і пропозиція валюти залишаться приблизно збалансованими. Тому підстав для істотної як девальвації, так і ревальвації гривні ми не бачимо. Але якщо такі підстави з’являться (я маю на увазі не ситуативні, а тривалі, фундаментальні чинники), ми не будемо штучно протидіяти цій тенденції, накопичуючи тим самим додаткові довгострокові ризики й елементи нестабільності.

До речі кажучи, поки що не можна однозначно відповісти, у який бік піде це коригування. Зростання газових цін, найімовірніше, перекриється надходженнями валюти за рахунком капітальних операцій. Тому, мабуть, більш імовірне переважання тенденції до подальшої ревальвації гривні. Але якщо раптом з якихось причин попит на валюту і надалі значно переважатиме, ми вже не продаватимемо валютні резерви в старих обсягах.

— Є великі сумніви в тому, що і в політичних, і в економічних розкладах щось проясниться невдовзі після виборів. Тож, відмовляючись від фіксації курсу, Нацбанк фактично позбавляє і населення, і бізнес головного і чи не єдиного на сьогодні елемента стабільності.

— Щоб правильно відповісти на це запитання, спочатку необхідно нагадати, що ми розуміємо під стабільністю грошової одиниці. Так історично склалося, що наша економіка є надзвичайно відкритою. Величезну частину виробленого в Україні продукту ми продаємо на зовнішніх ринках і там само купуємо величезну кількість товарів, необхідних для задоволення попиту на ринку внутрішньому. До того ж, оскільки наша національна грошова одиниця є ще надзвичайно молодою, а економіка свого часу була тотально доларизованою, значна частина заощаджень громадян зберігається в іноземній валюті. Наприклад, у банківській системі валютні депозити населення становлять на цей час 42%.

Тому ми звикли ототожнювати стабільність гривні з незмінністю її зовнішнього обмінного курсу, хоча це неправильно. Стабільність грошової одиниці повинна насамперед ототожнюватися з її внутрішньою купівельною спроможністю на споживчому ринку. Оскільки якщо, умовно кажучи, п’ять років тому ви за сто гривень могли купити вдвічі більше товарів, ніж сьогодні, то навіть якщо курс гривні до долара залишився при цьому незмінним, ви розумієте, що щось тут не так.

Саме тому, на нашу думку, головним пріоритетом Національного банку незабаром стане контроль над інфляцією. Це — першочергова фундаментальна мета. А вже потім йде стабільність зовнішнього курсу — так звана операційна мета, «не перша, але й не друга». Коли ці дві мети виконуються одночасно, не вступаючи у конфлікт, — чудово. Якщо ж ні, пріоритет — за ціновою стабільністю. Саме тому Національний банк узяв курс на лібералізацію курсоутворення і заявив про початок розробки політики інфляційного таргетування (від англ. targeting — визначення контрольних цифр, економічних орієнтирів).

Курсове таргетування вже відіграло і поки що продовжує відігравати свою позитивну роль на етапі становлення національної грошової одиниці, але в майбутньому воно може створити непотрібні проблеми. Гривня вже достатньо «подорослішала», щоб почати власне доросле життя, а не залежати від примх долара. Інакше ми ризикуємо колись повторити сумний досвід, наприклад, Аргентини.

Населення і бізнес сьогодні ще психологічно не готові відмовитися від звичного фіксованого курсу. Але вже настав час починати поступово відмовлятися від цієї звички, оскільки, на наше переконання, у довгостроковій перспективі валютний курс має визначатися попитом і пропозицією на ринку, очищеному від сезонних і політичних чинників.

— Але ви ж не будете заперечувати, що країна ще не готова до такого переходу. У нас немає належної довіри суспільства до офіційно опублікованих індексів інфляції. А Національний банк не лише не може цілком відповідати за інфляцію — через те, що, як ви самі заявляєте, вона має найчастіше не монетарний, а структурний характер, а й навіть не володіє всіма необхідними інструментами для повноцінного контролю за рівнем насичення економіки грошима. Де необхідні інститути, механізми, інструменти?

— Так, ви праві, сьогодні їх немає. Але якщо їх не створювати, то вони ніколи і не з’являться, а перехід якщо не почати, то він ніколи і не відбудеться. Приміром, фіксація курсу протягом кількох років створює ілюзію відсутності валютних ризиків. Банкіри їх не враховують, інструменти хеджування не розвиваються, ринок похідних інструментів фактично мертвий, хоча валютні перекоси в банківських балансах накопичуються.

Проблема переходу до інфляційного таргетування складна і різноманітна, а її розв’язання залежить далеко не тільки від намірів і бажання Нацбанку. Державі в особі уряду необхідно спочатку провести цілий ряд досить болючих структурних реформ, особливо в комунальній і енергетичній сферах. Але починати перехід усе-таки необхідно.

— Отже, валютну лібералізацію буде продовжено? Здається, ще в жовтні минулого року ви заявляли, що Нацбанк має намір істотно спростити процедуру експорту й імпорту капіталу. Поки що із зрозумілих причин у цьому процесі було взято паузу. Наскільки радикальною буде лібералізація капітальних операцій? Невже ви справді збираєтеся дозволити резидентам відкривати рахунки за кордоном і вільно переказувати туди гроші?

— Якщо нашим підприємствам дозволити відкривати рахунки за кордоном, то хто тоді сплачуватиме податки? Йдеться про інше. Від ліцензій ми хочемо поступово перейти до реєстрації більшості капітальних операцій, легалізувати потік капіталів у нашу країну, насамперед від наших громадян, які працюють за кордоном (а таких 3—4 млн. осіб). Також ми маємо намір дозволити і спростити нашим бізнесменам процес інвестування в інші країни, тобто полегшити життя інвесторам.

— Що за незрозуміла ситуація склалася з валютними обмінними пунктами, розташованими в так званих малих архітектурних формах? Чому їх постійно переслідують СБУ, МВС, інші силовики, а нині й НБУ? Мені здається, що, зменшуючи кількість обмінних пунктів, ви не протидієте, а навпаки, сприяєте курсовій нестабільності.

— Ви праві, обмінний пункт несе не більше ризиків, ніж шевська майстерня. Їхню діяльність потрібно максимально спростити, чим і займається НБУ. Проблему малих архітектурних форм буде вирішено вже в найближчому майбутньому за рахунок створення додаткової кількості безбалансових відділень банків.

— Міністр економіки нещодавно висловив серйозну занепокоєність падінням зовнішньоторговельного сальдо. Нацбанк, якщо судити за деякими заявами його представників, ця проблема начебто не хвилює. Тож як усе-таки вважають в НБУ, чи потрібно нам піклуватися про долю своїх експортерів? Адже вони в нас хоча й сировинні, і олігархічні, але дають реальні надходження до бюджету, створюють реальні робочі місця, дві третини ВВП нарешті… І якщо їм не дати можливість заробляти прибуток, а це в нас поки що головне джерело інвестицій, то вони ніколи й не зроблять конкурентоспроможними та ефективними свої виробництва.

— Висловлю свою власну точку зору. Нині Україна, як, утім, і практично всі країни Центральної Європи, — природний нетто-імпортер, оскільки вона залежна від зовнішніх поставок енергоносіїв. Завдяки сприятливому збігові обставин ми порівняно короткий проміжок часу мали додатний торговельний баланс, але в принципі так довго тривати не могло. Наша доля — постійно боротися за експорт, щоб від’ємний торговельний баланс був якомога меншим.

Скільки часу це може тривати? Якщо є приплив капіталу — а щоб досягти середньоєвропейського рівня насичення економіки інвестиціями, нам знадобиться років двадцять п’ять, — то теоретично впродовж усього цього періоду ми можемо компенсувати невеличке від’ємне торговельне сальдо за рахунок інвестицій. Головне питання — якою при цьому буде структура нашого імпорту. Якщо ми, крім нафти, газу, лісу, імпортуватимемо високі технології, — це добре. Якщо туфлі, ковбасу та інші товари масового споживання — погано.

Тому державі необхідно всіма доступними цивілізованими шляхами й методами стимулювати експорт і захищати внутрішній ринок. Однак робити це потрібно за рахунок грамотної урядової політики, цілого комплексу регуляторних заходів, а ніяк не штучно занижуючи обмінний курс. Здоровий протекціонізм необхідний, це нормально. Питання лише в тому, якими методами його здійснювати.

Потрібно усвідомлювати, що, надаючи курсові преференції експортерам, ми робимо це за рахунок додаткового зубожіння власного населення. Більше того, домагаючись таким шляхом додатного торговельного сальдо, ми фактично кредитуємо чужі економіки.

Нацбанк має піклуватися про те, щоб його курсова політика була в інтересах усього суспільства, а не окремої його частини. При цьому інтереси населення, а не бізнес-агентів тут мають переважати. Кінцеві вигодоотримувачі — це люди, а не підприємства. І якби частка валютних заощаджень у нас була не сорок відсотків, а, наприклад, чотири, НБУ вже сьогодні приділяв би набагато менше уваги курсовим питанням.

— Так, але якщо не думати про інтереси виробників, то нічого буде й споживати. Навіть найбільш економічно потужні та розвинені країни не гребують валютно-курсовим протекціонізмом. І це питання, як усім добре відомо, майже завжди є однією з ключових тем на засіданнях міністрів фінансів і глав центробанків «великої вісімки».

— Це природно, оскільки, захищаючи національну валюту від ревальвації, ми захищаємо прибутки внутрішніх виробників. Та в середньо- і довгостроковій перспективі таке стимулювання неефективне. Ми дотували внутрішніх виробників за рахунок курсу багато років, але завдяки цьому серйозних позитивних зрушень у структурі їхнього виробництва так і не відбулося.

Той самий світовий досвід показує, що повномасштабне технічне переозброєння внутрішнього виробництва виключно за рахунок прибутку підприємств здійснити неможливо. Це необхідно робити, залучаючи максимально довгострокові та дешеві інвестиційні ресурси ззовні. Причому зовсім не обов’язково за рахунок іноземного капіталу. Проблему можна й потрібно намагатися вирішити і за рахунок внутрішніх джерел. Наприклад, шляхом створення державного інвестиційного банку другого рівня.

Ця ідея не нова, їй уже як мінімум п’ятнадцять років. Проте тільки зараз ми впритул наблизилися до її реалізації. У нас уже опрацьована й концепція, і структура такого банку, ми готові приступити до його створення. Проблема полягає в тому, що для його організації необхідний спеціальний закон, оскільки він не вписується в існуючі схеми.

Головна особливість полягає в тому, що такий банк фінансує не кінцевого позичальника, а займається рефінансуванням комерційних банків. А вже вони відбирають ефективні інвестиційні проекти та піклуються про повернення вкладених коштів. Таким чином, зводиться до мінімуму проблема неефективного й корупційного розподілу коштів, котра, як відомо, у нашій державі дуже актуальна. Там, де розподіляються державні гроші, у нас, на жаль, практично завжди виникала корупція.

— А де гарантія, що в цьому разі корупції не буде?

— По-перше, якщо реалізацією таких проектів займатимуться високооплачувані керівники комерційних банків із хорошою репутацією, які мають при цьому, на відміну від держчиновників, ще й хорошу фінансову мотивацію, це вже на порядок знижує можливість виникнення корупційних схем. А по-друге, додатковою гарантією при цьому буде наявність у капіталі цього банку частки якоїсь авторитетної іноземної фінансової структури. Що означатиме прозорість і наявність якісного міжнародного аудиту, який перевіряє ефективність функціонування цього банку.

— Виходить, Нацбанк відмовився від неодноразово озвученої ідеї Володимира Стельмаха про поновлення прямого рефінансування банків під такі проекти? Що, під егідою НБУ безкорупційну схему реалізувати не можна?

— Річ у тім, що в сучасній світовій практиці структурне рефінансування не є завданням центрального банку, хоча практично всі країни його здійснюють у тій чи іншій формі. Відповідно до нинішньої економічної моди, Нацбанк не повинен підтримувати прямо того чи іншого національного виробника, здійснюючи довгострокове рефінансування конкретних банків чи конкретних інвестиційних проектів. Його завдання — ефективна монетарна політика, тобто забезпечення оптимального рівня ліквідності всієї банківської системи й досягнення заданого рівня інфляції через відсоткові ставки.

Тому рефінансування НБУ має бути середньо- і короткостроковим (від одного до шести місяців), і всі добросовісні та здорові банки повинні мати рівні права на одержання ліквідності в регулятора. Фактично єдине, що має враховувати НБУ, — якість наданої банками ліквідної застави. На жаль, у нас із багатьох причин ринок першокласних цінних паперів погано розвинений. Та це — окрема тема для розмови.

Нині ми говоримо про те, що в Україні необхідно створити спеціалізований інвестиційний банк, який займався би непрямим фінансуванням довгострокових інноваційних-інвестиційних проектів. По суті, цей банк має стати фінансовим агентом промислової політики уряду.

— Ну, добре, а звідки в нашому багатостраждальному бюджеті, який і так тріщить по швах, знайдуться для цього кошти? Яка взагалі ціна питання, скільки грошей доведеться внести в капітал такого банку?

— Наприклад, є 500 мільйонів, передбачених на проекти з енергозбереження. Коли бюджетні півмільярда витратити прямо — це крапля в морі, не кажучи вже про проблему ефективного розподілу цих грошей. Та якщо їх вкласти в банківський капітал, то через два-три роки це вже буде п’ять мільярдів. Крім того, якщо створення такого банку буде оформлено законодавчо, то свою частку міг би внести й Національний банк. Причому не за рахунок емісії, а за рахунок власних доходів.

Для того, аби шкурка вичинки була варта, оптимальною видається сума як мінімум у півмільярда доларів. Нема сенсу створювати дрібний банк із «статутником» у сто мільйонів гривень, який виявився б сотим у переліку вітчизняних банків і фактично не зміг би нормально рефінансувати жоден серйозний проект. Дрібні проекти наші банки й самі в змозі непогано обслуговувати. Одна з головних наших проблем у тому, що через низьку капіталізацію жоден вітчизняний банк не може видати кредит навіть на 100 мільйонів доларів, не кажучи вже про те, щоб такий кредит був дешевий і довгостроковий.

— Олександре Володимировичу, а чому таке фінансування не можна здійснювати на базі вже існуючих держбанків, Ощадбанку чи Укрексімбанку?

— Ощадбанк — це інша культура роботи. Ощадні банки в світі спеціалізуються в основному на операціях із населенням, роздрібному кредитуванні. Набагато логічніше залучити цей банк до іпотечного кредитування, фінансування молодіжного будівництва.

— Добре, а Ексімбанк — він-то спеціалізується на корпоративних позиках?

— Ексімбанк — це взагалі окремий випадок. Для цього банку ще тільки починає розроблятися концепція його подальшого розвитку. У принципі, у більшості країн таких банків узагалі не існує, є агентства розвитку чи підтримки експорту, котрі в основному страхують ризики при кредитуванні експортерів. Нам просто необхідне таке агентство розвитку експорту, що виступає гарантом, покриває частину політичних і комерційних ризиків для банків, які кредитують експортні проекти.

Таким чином, наш вітчизняний Ексімбанк мав би займатися виключно експортерами! Причому підтримувати експорт не сировини й напівфабрикатів, а в основному готової продукції. У багатьох країнах, приміром, існують навіть спеціально розроблені критерії. Якщо виробник продає на зовнішніх ринках високотехнологічні готові вироби (наприклад, літаки), держава страхує 90% його ризиків, прокат — 80, сталь — 70%. Якщо ж ідеться, наприклад, про експорт насіння соняшника, то страхується лише 10% ризиків.

Точнісінько так само й у нас Ексімбанк, цілеспрямовано кредитуючи інвестиційні проекти експортерів і навіть просто підтримуючи їхній оборотний капітал, міг би бути ефективною структурою для реалізації державної експортної та промислової політики в цілому. Замість цього, у 90-х роках Укрексімбанк навіть підтримував імпортерів, видаючи гарантії за імпортними контрактами.

Як у представника НБУ, котрий регулює банківський ринок, у мене немає жодних претензій до Укрексімбанку, що працює добре, виконує всі нормативи й заробляє прибуток. Але з погляду державних інтересів було б правильно на базі Ексімбанку створити спеціалізовану структуру підтримки експорту, вивільнивши її від непотрібних функцій, а іншу, комерційну частину банку розвинути й через кілька років виставити на приватизацію. Переконаний, його вартість була б більша, ніж у «Аваля» й «Укрсоцу», разом узятих.

— Для якісного та швидкого переозброєння й переорієнтування внутрішніх виробників сьогодні необхідні не лише дешеві й довгі, а й великі позики. А в нас, як ми вже згадували, жоден банк навіть із першої десятки не в змозі видати кредит більш як 100 млн. дол. — бракує капіталу...

— Цю проблему не розв’язати за рахунок концентрації вітчизняної банківської системи. Адже навіть коли об’єднати всі наші банки в один, все одно такий банк не зуміє забезпечити економіку необхідними інвестиційними ресурсами. До речі, тому я не поділяю прогнози, що в майбутньому в нас залишиться 50 банків. Навпаки, їх стане більше — двісті чи навіть триста. І це нормально, це засвідчує досвід порівнянних з Україною за населенням і територією держав. У Іспанії, приміром, близько 350 банків, у Великобританії — 500, а в Німеччині, хоч і з певними застереженнями, узагалі кілька тисяч.

Не варто також занадто сподіватися на прихід великих іноземних гравців. Досвід наших сусідів показує: серйозних вливань у банківський капітал не буде. Либонь мільярди за «Аваль» або «Укрсоцбанк» пішли чи підуть не в капітал банку, а їхнім попереднім власникам.

— А чому від іноземних банків не варто очікувати значних вливань у капітал куплених банків?

— Почасти це пов’язано з психологією західних банкірів. Для них темпи зростання активів щороку на 50—100% є занадто динамічними й агресивними. Іноземці нормально почуваються за темпів зростання 5—10, максимум 20%.

Крім того, багато наших проектів просто відбраковуватимуться іноземцями, оскільки за їхніми стандартними процедурами вони вважатимуться занадто ризикованими, а позичальники — ненадійними.

Та коли вже ми заговорили про експансію іноземного капіталу в Україні, я хотів би, аби ми подивилися на цю проблему глибше. Як показує досвід наших сусідів, процес інтеграції фінансових ринків, проникнення капіталу, як правило, йде лише в один бік, що потім викликає дуже серйозні не тільки економічні, а й політичні наслідки.

— Здається, наша розмова переходить у сферу геополітики, де Україна за останні півтора десятка років лише програвала. Наша економічна слабкість не дає нам підстав сподіватися на рівноправне спілкування з могутнішими державами. Будемо прагматиками, сильні світу цього на словах завжди робитимуть вигляд, що співробітничають із нами на рівних, але на ділі кожен із них завжди обстоюватиме свої інтереси. Можливо, саме час приборкати невиправдані амбіції та змиритися з роллю веденого, подумавши, як із вічно зігнутого положення отримати побільше бодай і маленької, але конкретної користі?

— Позаяк ми вже справді говоримо про геополітику й намагаємося бути прагматиками, то давайте виходити з того, що ми на сьогодні реально маємо. Входження в ЄЕП на умовах, які нам пропонують, для нас неприйнятне. В ЄС нас наразі не чекають із розкритими обіймами, попри всю унікальність нашого географічного положення. Але існує, приміром, ГУАМ, є спроби створити Співтовариство демократичного вибору. У цих організаціях Україна справедливо претендує на роль повноцінного лідера.

У чому головна слабкість ГУАМ, чого йому не вистачає, аби стати повноцінним міжнародним утворенням? Відповідь очевидна — реального економічного й фінансового базису, без котрого будь-який політичний блок, за винятком військово-політичних, не може бути повноцінним. Якщо бракує своїх грошей, користуються позиченими. Найкращий і найочевидніший вихід вбачається в створенні міжнародного банку, що займатиметься великими транснаціональними інвестиційними проектами.

Досвід показує, без спеціальних міжнародних банків розвитку не народжувалося жодне більш-менш серйозне міжнародне співтовариство. Разом у світі їх понад десяток. У тому самому ЄС фінансовою базою союзу був і є Європейський інвестиційний банк. До речі, недавно створене ЄврАзЕС має шанси не повторити долю СНД саме тому, що Росія і Казахстан уже створили під цю організацію Євразійський банк розвитку зі статутним капіталом 1,5 млрд. дол. За розміром цей капітал дорівнює сумарному статутному капіталу першої десятки українських банків.

Чому інші країни можуть це робити, а ми — ні? Діяльність міжнародних банків розвитку спрямована на довгострокове фінансування глобальних і життєво важливих для регіону проектів: транспортних, енергопостачання, енергозбереження тощо. Вона дає змогу перейти від обговорень взаємних проектів до їхньої конкретної реалізації. Звісно, для реалізації спільних міжнародних проектів можна звернутися й у той самий Європейський інвестиційний банк. Але ми там відіграємо не те що не провідну, а й навіть не третьорядну роль. А розгляд наших заявок, виходячи з наявного досвіду, триває близько двох років.

— У нас не вистачає грошей на внутрішні інвестиції, а тут ви пропонуєте витрачати гроші на закордонні. Зовнішня політика — це добре, але ж нам потрібні робочі місця всередині країни...

— Економіка тут якраз важливіша за політику. По-перше, коли банк буде створено з ініціативи України і ми станемо його основним акціонером, він буде розташований тут, у Києві, тобто фактично це будуть інвестиції у вітчизняну банківську систему. По-друге, якщо ми реалізуємо той чи інший великий інфраструктурний проект, він «тягнутиме» за собою багато суміжних галузей.

Статус цього банку, чиїми засновниками будуть кілька держав і, можливо, одна чи кілька солідних міжнародних фінансових організацій, завдяки його високому кредитному рейтингу дасть змогу для фінансування проектів залучити на міжнародних ринках великі додаткові капітали. Однак і тут розмір має значення. Тому йдеться про банк із капіталом мінімум 1 млрд. дол. і активи у кілька мільярдів...