Валюти мало, довіри — також

Паростки позитивних явищ, що намітилися в українській фінансовій системі в першій половині листопада, минулого тижня почали в’янути. У суспільстві виникає дедалі більше запитань як до валютно-курсової, так і до грошово-кредитної політики банківського регулятора, на які воно дедалі менше отримує відповідей. Утім, аналогічні претензії стосуються й діяльності інших гілок влади (виправдання у вигляді спроб перекласти провину на «суміжників» — до уваги не беремо). Половинчастість і безсистемність вжитих антикризових заходів провокують дедалі більші сумніви в здатності держави Україна подолати кризу. День у день зростає дефіцит довіри, загрожуючи перейти в справжнісіньку паніку.

Силою не будеш милою

Мабуть, головним розчаруванням останніх днів стала ситуація на валютному ринку. Вже так багато було сказано про те, що основною передумовою для стабілізації ситуації у фінансовій системі має стати стабілізація валютного курсу. У понеділок, 17 листопада, на більшості вивісок обмінних пунктів красувалися котирування 5,870 грн./дол. на купівлю і 5,871 грн./дол. — на продаж. Курсова різниця між котируваннями звузилася до 0,1 коп. на кожному доларі — величезна нині рідкість навіть для міжбанківського ринку, який, навпаки, характеризується підвищеними спредами й мінливістю котирувань.

Проте радіти з приводу настання повної гармонії у відносинах красуні гривні та підступного американського «зеленого» було передчасно. Причина такої надзвичайної стабілізації курсу ставала зрозумілою за першої ж спроби купити готівкову валюту — вона «раптом» опинилася в тотальному дефіциті. Тобто курс продажу існував лише номінально, й таку стабілізацію правильніше назвати словом «стабілізець».

Кажуть, що валюту того дня можна було придбати — правда, копійок на 40—50 дорожче — у спекулянтів-мінял, у середовищі яких мобілізація відбулася на диво швидко.

Однак ще зовсім недавно, наприкінці жовтня, з банківської системи надійшло дуже підбадьорливе повідомлення: представники найбільших банків, які одночасно є й найбільшими операторами ринку готівкової валюти, на нараді в глави держави урочисто домовилися співпрацювати з Національним банком із метою стабілізувати ситуацію на готівковому валютному ринку. Хтось із високопоставлених представників НБУ повідомив про плани банківського регулятора здійснювати інтервенції готівкової валюти й також урочисто пообіцяв, що валютний ринок стабілізується за два-три дні.

Те, що сталося потім, дуже погано вкладається в межі нормальної людської логіки. Чиновники Національного банку вже надто буквально взялися виконувати цінні вказівки президента привести до єдиного значення курси на міжбанківському та готівковому ринку, а також офіційний курс. Вони не знайшли нічого ліпшого, як у наказовому порядку (постанова №353 від 5 листопада 2008 року) заборонити ціні продажу готівкової валюти перевищувати офіційний курс НБУ на той же день, обмеживши при цьому допустимий коридор між купівлею і продажем 3% (раніше обмеження становило 5%). Крім того, банкам наказали продавати всю валюту, куплену в населення, протягом одного дня, а непродану — реалізовувати наступного дня, знизивши курс її продажу.

Ще одним «значущим» кроком НБУ стала вимога до банків із 1 січня 2009 року позбутися всіх агентських пунктів з торгівлі валютою (у Києві таких — близько 400).

Ну а коли врахувати, що офіційний курс на той момент фактично був тотожнім ціні, за якою самі банки могли купувати валюту в регулятора, робота з готівкою для них, беручи до уваги витрати на придбання, доставку і зберігання валюти, а також оплату роботи касирів, стала невигідною, про що вони відразу заявили. Два дні по тому настало послаблення: постановою №356 від 7 листопада Нацбанк дозволив продавати валюту за курсом, який може перевищувати офіційний, але не більш як на 1,5%. Відповідь фінансистів теж не забарилася: півторавідсоткова маржа все одно не покриває витрат. Ну а оскільки було б надто наївно сподіватися, що банкіри раптом стали такими суспільно-свідомими, щоб підтримувати готівковий валютний ринок собі на збиток, його швидкий відхід у тінь став неминучим...

Причому на місцях ситуація почала дуже нагадувати відвертий саботаж. Касири без тіні ніяковості відмовляли в продажу валюти навіть бідолахам, яким удавалося вистежити тих, хто здає енну суму. Ледь перейшовши в руки касирів, іноземні банкноти в якийсь таємничий спосіб зникали з кас. Більш того, у багатьох
банках навіть відмовилися приймати гривню в рахунок платежів за валютними кредитами своїх же позичальників.

Окремі банки запровадили комісійні за здійснення валютообмінних операцій, які становили в різних установах від 2,5 до 10%. Що, втім, зовсім не гарантувало можливості придбати валюту. Обурення з цього приводу народних обранців — піклувальників про права виборців не допомогло, Нацбанк своїх підопічних підтримав. Хоча в такому разі незрозуміло, навіщо потрібно було вдаватися до додаткових обмежень на готівковому ринку? Невже тільки для того, щоб насолити опонентам? Мовляв, хотіли єдиний курс — отримайте!

У «творчому пошуку»

Тим часом творчі експерименти банківського регулятора на валютному ринку тривають. Після запровадження прямого міжбанку (банки зобов’язані виводити всі заявки своїх клієнтів на купівлю і продаж валюти безпосередньо на ринок) у середу, 19 листопада, НБУ провів свій перший валютний аукціон. При цьому напередодні, у вівторок, він відмовився виходити на ринок із продажем валюти, спровокувавши моментальний стрибок курсу до 6,0—6,2 грн./дол.

Виглядало все це вкрай нелогічно, якщо пригадати, що саме наприкінці жовтня НБУ витратив величезні суми з резервів, щоб загнати курс нижче 6 грн./дол. (від 7 грн./дол., зафіксованих 29 жовтня). А надалі — з початку листопада — він досить старанно задовольняв валютні заявки банків, стабілізувавши курс долара близько позначки 5,8.

У спеціально розісланому перед аукціоном листі банки одержали пропозицію подавати заявки на купівлю валюти в НБУ за офіційним курсом (того дня — 5,8854 грн./дол.) +/- 2%. До заявок включається сальдо операцій клієнтів банку на прямому міжбанківському ринку, без зазначення мети придбання валюти. При цьому банки одержали право подавати відразу кілька заявок, якщо в них було зазначено різний курс. Мінімальну суму кожної заявки НБУ встановив на рівні 100 тис. дол.

«Попри те, що діапазон ціни продажу доларів був встановлений у межах 5,77—6,00 грн./дол., регулятор продавав долар за єдиною для всіх ціною — 5,98 грн./дол. (тобто фактично провів не аукціон, а банальну інтервенцію). У той час як комерційні банки, що подали заявки на купівлю доларів по 6,00 грн./дол., не мали права заощадити ці 2 коп. Плутанина в нових правилах викликала підвищення попиту на долари серед українських комерційних банків, у результаті чого курс на міжбанківському ринку піднявся до 6,3 грн./дол.», — розкритикували аналітики Foyil Securities дії НБУ.

Втім, більшість керівників найбільших банків підтримали ідею проведення аукціонів, назвавши її прогресивною. Основні претензії викликані в основному технічними моментами, такими як відсутність інформації про обсяг валюти, яка виставляється на аукціон, час і місце публікації оголошень про його проведення, чіткої процедури повідомлення про результати торгів (повідомлення про підтвердження/відмову в задоволенні заявки), що додає знервованості поведінці учасників ринку.

Додаткову знервованість спровокувало й оголошення банківського регулятора про небажання виходити на ринок 20 листопада — нібито з метою подивитися, як почуватиметься міжбанк за його відсутності. У результаті чого міжбанківський курс знову підвищився — до 6,4250—6,5150 грн./дол. Але ж напередодні на інтервенцію було витрачено, за інформацією ЗМІ, близько 650 млн. дол.! Тому «творчий пошук» триває.

Проблеми валютного ринку стали одним із головних предметів обговорення на банкірській нараді в четвер, 20 листопада, під головуванням глави держави. Як повідомила президентська прес-служба, Віктор Ющенко критично оцінив ситуацію з валютним курсом на міжбанківському і готівковому ринках, указавши на незбалансованість пропозиції і попиту на безготівковому ринку. «Ми ніколи не впораємося з попитом долара, якщо ми не впораємося з пропозицією гривні. У цій цифрі мене турбує одне: якщо ця ліквідність накачана Нацбанком, ми ніколи не впораємося і не виграємо ті змагання, які у нас є на валютному ринку», — заявив глава держави, розкритикувавши політику рефінансування банків, яку здійснює НБУ.

За оцінками президента, у листопаді Нацбанк рефінансував 110 банків на 40 млрд. грн., з них 94 одержали кредити на 28 млрд. грн. на термін більше року.

Банкіри виправдовувалися. Казали, що не мають надлишкової ліквідності, яка може збільшувати попит на долар, і знову звинувачували в усьому спекулянтів і паніку серед населення. Більше того, вирішили вимагати покарання. І на п’ятничному засіданні збиралися попросити МВС ліквідувати чорний ринок, а Мін’юст — вжити заходів з прискорення процесу стягнення застав боржників, які прострочили кредити.

Ситуація з ліквідністю в банківській системі справді далека від бажаної. Залишки на коррахунках банків у НБУ 20 листопада знизилися до 10,3 млрд. грн. Цей показник — нижче рівня обов’язкових резервів (близько 11 млрд. грн.), які банки повинні тримати на рахунках Нацбанку. Виходить, що в цей день далеко не всі фінансові установи виконували резервні вимоги. Ставки на міжбанківському ринку так само коливаються в діапазоні 20—40% річних, варіюючись залежно від статусу позичальника. Деяким із них доводиться купувати «нічні» ресурси під 70% річних і дорожче.

Як зазначили банківські аналітики, обсяг наданого банкам гривневого рефінансування практично збігається з обсягами викупленої гривні в результаті продажів Національним банком валюти. У жовтні Нацбанк витратив на інтервенції на валютному ринку 4,1 млрд. дол., а з 1 по 19 листопада — ще 2,4 млрд.

Основне пояснення — щоб утримати вкладників, банкам доводиться погоджуватися на переоформлення гривневих депозитів у валютні. У них самих при цьому виникає необхідність збалансувати валютну структуру активів і пасивів, у результаті чого і формується попит на долари на міжбанку, хоч і гривня вже у величезному дефіциті.

Цікаво, що критичні зауваження від імені президента за недоробки НБУ в питаннях рефінансування лунають не вперше. «Глава держави вважає, що, вирішуючи проблему курсу, треба в обов’язковому порядку не забувати про підтримку ліквідності комерційних банків», — ще 3 листопада заявив перший заступник голови президентського секретаріату Олександр Шлапак.

За його словами, ще одне надзвичайно важливе питання — забезпечення Національним банком виконання рішення РНБО про довгострокове рефінансування комерційних банків. «Глава держави висловився з приводу того, що звичайне забезпечення ліквідності комерційних банків незрозуміло під які операції має поступитися місцем довгостроковому рефінансуванню банків під конкретні проекти. Саме тут потрібна надзвичайно чітка й узгоджена робота уряду і Нацбанку», — цитує пана Шлапака прес-служба секретаріату президента.

Виходить, або Нацбанк не почув із першого разу умовляння глави держави, або заяви від його імені робилися більше для проформи — щоб потім не можна було звинуватити президента в непослідовності. Ну а реальні домовленості між главами держави і Національного банку могли бути дещо іншими...

Запитання без відповідей

Що все-таки змусило Нацбанк знову допустити стрибки курсу американської валюти, провокуючи й додатковий попит на неї, і нові хвилі паніки серед вкладників, які тільки-но начебто почали заспокоюватися?

Версія про те, що зроблено це за бажанням уряду, який нібито вимагає подальшої девальвації гривні, очікуючи її середньорічний курс на наступний рік на рівні 7 грн./дол., виглядає сумнівною. Тим паче коли врахувати, як емоційно реагує прем’єр Тимошенко на будь-які девальваційні наміри.

Зокрема, раніше вона вимагала повернути курс до оцінки 5,5 грн./дол., а минулого тижня заявила, що єдиним чинником зростання інфляції в Україні буде падіння курсу гривні. Звичайно, величезний практичний внесок нинішнього уряду, як і кількох попередніх, у нинішню девальвацію — це окрема тема для аналізу та обговорення. Проте Юлія Володимирівна, здається, справді щиро вірить, що вона тут ні до чого.

Висунуту вітчизняними ЗМІ версію про те, що, знову відпускаючи курс, Нацбанк наближає його значення до нібито узгодженого з МВФ рівня 7,4 грн./дол., так ніхто і не спростував. Проте, за даними «ДТ», домовленість про більшу гнучкість курсу з місіонерами фонду все-таки не передбачала жодних конкретних значень — єдиним чітко встановленим критерієм був рівень золотовалютних резервів, що його має підтримувати Нацбанк.

Водночас на листопадові інтервенції було витрачено не таку вже й фантастичну суму — близько 2,5 млрд. дол. Отже, особливих причин для відступу в Нацбанку начебто не було. Тепер же валюту знову доведеться витрачати в підвищених обсягах, про що свідчить озвучений президентом обсяг заявок на її купівлю, виставлений банками 19 листопада, — понад 1,8 млрд. дол.

А скільки вкладів, особливо гривневих, буде додатково вилучено з банківської системи, ми зможемо більш-менш точно сказати, лише коли буде опубліковано статистику за поточний місяць.

Усвідомлення неминучості девальвації через величезний тягар зовнішніх боргів і від’ємне сальдо поточного рахунку на причину останніх «валютних» подій теж не тягне. Адже про існування цих чинників функціонери НБУ знали ще до того, як почали намагатися опустити курс із 7,0 до 5,8 грн./дол. І коли вже девальвація справді була неминучою, то навіщо було дути проти вітру, розбазарюючи резерви? Тільки через примху президента чи прем’єра? І чим насправді було обгрунтовано цю примху?

Очевидно, що без стабілізації гривні банкірам не повернути довіри вкладників. А коли так — відплив депозитів триватиме. Гривні, до речі, при цьому переходитимуть в найбільш інфляційно небезпечну — готівкову — форму.

І тоді з проблемами ліквідності банків, хоч би скільки Нацбанк друкував грошей при рефінансуванні, впоратися буде дуже складно. Втім, як і з існуванням усе ще надзвичайно високої інфляції (про що теж у жодному разі не можна забувати).

От і давайте запитаємо себе — чи може 20—30-відсотковий стрибок валютного курсу не впливати на ціни в економіці, імпорт у якій сягає майже половини ВВП? Варто врахувати й те, що станом на 1 листопада ц.р. в іноземній валюті були номіновані кредити на суму 342 млрд., що перевищує половину (55%) загального кредитного портфеля банківської системи (618 млрд. грн.). У позичках населенню пропорція ще «приємніша»: валютні позики обчислюються 154 млрд. грн., що становить 2/3 їхнього загального обсягу в 232 млрд.

Примітно, що валютні кредити минулого місяця зросли більш як на 18% навіть за умови запроваджених Нацбанком обмежень на нарощування банками обсягів кредитування. Хоча цей приріст, як відомо, був не фізичним, а лише номінальним: борг збільшився в результаті девальвації гривні та необхідності перерахувати заборгованість за новим офіційним курсом.

Утім, від цієї номінальності анітрохи не легше валютним позичальникам, зарплати та інші доходи яких зараз уже набагато частіше прив’язані до гривні, ніж до долара. У листопаді їхня заборгованість у перерахунку на гривню уже зросла ще на більш як 10%. І це навіть без урахування здійснених банками підвищень відсоткових ставок.

Передбачаючи іронічні посмішки на адресу таких «лохів», зауважимо, що за їх «розвід» відповідають насамперед самі банкіри, які рекламували і з величезним задоволенням роздавали валютні кредити за майже в півтора разу ниж-
чими ставками, ніж гривневі. Проте найбільшу відповідальність несе головний банкір країни Володимир Стельмах, який, обгрунтовуючи необхідність здійснених ним ревальвацій, хоча й непереконливо, але дуже наполегливо і неодноразово запевняв громадськість у перспективах посилення гривні до 3,5 грн./дол.

Заради справедливості слід зауважити, що про ризики і загрози, пов’язані з нарощуванням валютного кредитування, пан Стельмах дуже жорстко попереджав банкірів і громадськість ще два з половиною роки тому — під час організованого Асоціацією українських банків і «ДТ» круглого столу. Втім, попередження так і залишилося попередженням. Жодного реально дієвого заходу з обмеження валютного кредитування фізосіб і досі не вжито.

Тому хоча банки й переклали курсові ризики на плечі позичальників, спровоковану девальвацією проблему масового неповернення валютних кредитів не розв’язати жодними досудовими вилученнями застави. І банкіри, як будь-хто інший, мають це чітко усвідомлювати.

Один з авторитетних іноземних експертів, який працює в Україні, у розмові з автором цих рядків роз’яснив, що нинішній перебіг подій тільки доводить, що система валютно-курсової прив’язки, яка була надзвичайно корисною в минулому тисячолітті для стабілізації інфляційних очікувань, нині себе вже вичерпала. Це підтверджується гостротою конфлікту між взаємовиключними цілями — утриманням інфляції, обмінного курсу та підтримкою ліквідності банків. Тому що швидше українці почнуть відвикати від фіксації курсу, то краще. «Пережити розлучення економіки та долара, коли їх усе ще так багато пов’язує, звичайно, буде важко, і розрив буде болісним. Однак що швидше ви усвідомите необхідність пройти через цей розрив, то меншу ціну за це доведеться платити», — резюмував мій співрозмовник.

З цим твердженням складно не погодитися. Питання тільки в тому, наскільки шокуючим і болісним буде процес розлучення. Аби тільки нервова напруга не призвела до кончини одного з подружжя. А саме — української економіки, яка й так уже почувається далеко не найкраще.