Трансформації банківського сектора і відновлення кредитування

2017 рік, що минає, залишається для банківської системи України неоднозначним. Якщо порівнювати з минулими роками, коли спостерігалися часті банкрутства банків і значний відплив коштів з банківської системи, нинішній рік закінчується на хвилі відносного спокою (якщо не брати до уваги визнання неплатоспроможними таких достатньо великих банків, як "Платинум Банк" і Діамантбанк). Кількість банків скоротилася з 96 на початку року до 88 нині, що вказує на те, що етап банківського очищення вже минув.

На цьому тлі поступове зростання обсягу депозитів і кредитів (хоч і незначне та з певними "перебоями") може тлумачитися, як достатньо позитивний чинник, що свідчить про те, що серед суб'єктів реального сектора економіки починають з'являтися потенційно привабливі позичальники. Так, кредитування корпоративного сектора в національній валюті за 11 місяців збільшилося на 6,6%, а населення - на 27,1%. Депозити ж населення у національній валюті зросли на 12,5% (до 222,1 млрд грн), а в іноземній - знизилися на 1,2% (до 8,44 млрд дол. США). При цьому той же Національний банк у грудневому "Звіті про фінансову стабільність" відзначає "позитивний момент у тому, що збільшено кредитування приватного вітчизняного бізнесу з-поза переліку топ-40 бізнес-груп". Хоча тут Нацбанк, удосконаливши підходи до оцінки ризиків і розпочавши у 2017 р. публікувати статистику щодо непрацюючих активів, показав надзвичайно неприглядну картину: частка непрацюючих кредитів перевищує 50% усіх кредитів.

Зростання споживчого кредитування може розглядатися і як позитивний чинник, і як ризикований. Позитив у тому, що населення стає більш упевненим у своїх майбутніх доходах, тому може дозволити собі отримання кредитів. Ризик (хоча, зважаючи на обсяги споживчого кредитування, в короткостроковому періоді його вплив мінімальний) - споживче кредитування може виступати одним із чинників стимулювання імпорту, оскільки такі кредити отримуються переважно для купівлі побутової техніки та супутніх товарів і є переважно короткостроковими. Довгострокове ж кредитування як домогосподарств, так і корпоративного сектора залишається на незначному рівні. Зокрема, за даними НБУ, наприкінці жовтня 2017 р. частка кредитів у національній валюті, наданих депозитними корпораціями резидентам на строк до року, становила 57%.

Описана ситуація зумовлюється, але не обмежується:

- невідповідністю між строками, на які залучаються депозити (у жовтні 2017 р. частка депозитів резидентів, залучених банками на строк понад два роки, у загальному обсязі залучених коштів становила лише 0,4% у національній валюті та 1,6% в іноземній), та потребами у довгострокових кредитах;

- високими ризиками кредитування. Так, частка непрацюючих кредитів станом на 1 листопада 2017-го становила56,91% у корпоративному секторі та 54,68% серед кредитів, наданих фізичним особам (разом із ФОП);

- альтернативою, якою користуються банки і яка стосується можливості купівлі депозитних сертифікатів НБУ та вкладення коштів у державні цінні папери, що, за своєю суттю, вважаються безризиковими;

- недосконалою системою захисту прав кредиторів і "непередбачуваністю" рішень судових органів тощо.

Іншим проблемним питанням для позичальників під час отримання кредитів є досить високі відсоткові ставки за кредитами. Хоча середньозважена відсоткова ставка за кредитами в національній валюті корпоративному сектору у листопаді 2017 р. становила 15,3%, доступ до кредитів мають не всі потенційні позичальники, оскільки відсоткові ставки визначаються банками індивідуально щодо кожного позичальника.

Крім того, на рівень відсоткових ставок може опосередковано впливати зміна, під тиском макроекономічних факторів, облікової ставки Національним банком (підвищувалася двічі за останній квартал - з 12,5 до 14,5%). Так, підвищуючи облікову ставку (що є найнижчою зі ставок) як інструмент боротьби з інфляцією, Національний банк змушений підвищувати і ставки за депозитними сертифікатами: через постійно діючу лінію проведення тендерів з розміщення депозитних сертифікатів овернайт - з 10,5% влітку до 12,5% нині. З іншого боку, він створює нездорову конкуренцію Мінфіну, який, маючи потребу у залученні додаткового ресурсу шляхом випуску ОВДП, змушений також підвищувати ставки за своїми цінними паперами (наблизилися до 16% річних), а це додаткові видатки з бюджету у майбутньому. Банки ж, у свою чергу, отримують додаткову порцію безризикових інструментів для вкладення коштів.

Можна виокремити три глобальні аспекти, на подоланні яких нині має зосереджуватися робота:

- певна "відстороненість" банків від стимулювання розвитку економіки та їх орієнтованість на отримання швидких прибутків при мінімальних ризиках у роботі (це перш за все характеризується орієнтованістю банків на операції з депозитними сертифікатами та вкладенням коштів у державні облігації);

- недостатня довіра населення до банків і поки що низький рівень доходів, що не дає змоги людям збільшувати заощадження;

- відсутність ефективного позичальника та наявність "токсичних" активів.

Тому викликами в сфері кредитування наступного року мають стати: зменшення частки проблемних кредитів, забезпечення більш якісного підходу з боку банків до оцінки потенційних позичальників, а також удосконалення законодавства у цій сфері.

Роботу з оновлення та удосконалення законодавства у цій сфері поточного року не можна назвати занадто активною. Якщо Національний банк у межах своїх повноважень усе ж таки послідовно удосконалював законодавство (це насамперед стосується роботи з підготовки нормативної бази до законів України "Про фінансову реструктуризацію" та "Про споживче кредитування"), то з боку Верховної Ради України поступ був незначний. Досі не ухвалені законопроекти "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування", реєстр. №6027-д, "Про внесення змін до деяких законів України щодо створення та ведення Кредитного реєстру Національного банку України та вдосконалення процесів управління кредитними ризиками банків", реєстр. №7114-д (відправлений народними депутатами на повторне друге читання), більше року очікує свого розгляду законопроект "Про внесення змін до деяких законів України щодо підвищення ефективності процедур банкрутства", реєстр. №3132-д, тощо. Крім того, потребує законодавчого врегулювання питання продажу (передачі) проблемних активів, що передбачатиме формування відповідної законодавчої бази (останнім часом з боку посадовців анонсується законопроект "Про діяльність з управління заборгованістю"). Тут також існує певний виклик - цей документ необхідно впровадити або ж навіть "втиснути" в наше правове середовище так, щоб він справді запрацював, а не залишився на папері.

За умов, що склалися, важливого значення набуває належне функціонування системи ефективного нагляду, спрямованого на попередження виникнення потенційних загроз. І хоча значна робота з цього питання в Україні вже ведеться, все ж воно залишається ключовим у забезпеченні стабільного функціонування банківської системи.

Надзвичайно важливим залишається питання визначення Стратегії розвитку державних банків, адже частка державного сектора в банківській системі наприкінці третього кварталу
2017 р. становила майже 56% (за активами). Тому питання формування Стратегії розвитку державних банків як у цілому, так і кожного окремого, терміни її реалізації, а також приватизація цих банків чи входження в їх капітал іноземних інвесторів є, з одного боку, необхідністю, а з іншого - потребує комплексного підходу. Цей підхід повинен враховувати: 1) виявлення проблем у роботі державних банків і причин, що призвели до їх виникнення; 2) реформування систем управління державними банками, мінімізацію політичного впливу на їх менеджмент і забезпечення їхньої прибутковості; 3) бачення ролі державних банків у реалізації економічної політики уряду та розвитку банківської системи в цілому.

Окремої уваги потребують і малі банки та стимулювання появи спеціалізованих банків. В Україні сформовано єдині підходи щодо регулювання та нагляду за банками. При цьому у світі існування і малих банків, і спеціалізованих є нормальною практикою. І якщо із спеціалізованими банками в Україні не склалося, то малі банки існують. Так, активи 20 найбільших банків становлять 91% усіх активів платоспроможних банків. Саме підтримка малих банків, що займають невеликі ніші на ринку, зосереджуючись на обслуговуванні невеликої кількості клієнтів і працюючи в окремих регіонах чи секторах, привертає дедалі більшу увагу з боку регуляторів фінансових ринків у світі. Тому нині варто опрацювати порушені питання, зокрема, закріплення на законодавчому рівні особливостей створення, регулювання та нагляду за малими банками, починаючи з того, які саме банки варто вважати малими, і до розгляду питання щодо впровадження окремих нормативів їх діяльності. Те ж стосується і спеціалізованих банків: універсалізація практичної діяльності банків, нестабільність середовища, в якому вони працюють, нерозвиненість інших сегментів фінансового ринку, як, наприклад, фондового ринку, що обмежувало можливість появи таких банків. Розв'язати ці проблеми могло би внесення необхідних для стимулювання їхньої появи змін до законодавства, у тому числі щодо визначення окремих показників їхньої діяльності.

Належною відповіддю на виклики 2018 р. має бути по-справжньому ефективна співпраця Національного банку, уряду та Верховної Ради з метою створення достатніх передумов для зростання економіки, підвищення якості роботи банків і недопущення шоків на фінансовому ринку.