Швейцарський годинник чи зламаний будильник?

Річниця помаранчевої революції стала «святом зраджених сподівань» для значної частини громадян нашої держави. Особливо багато причин скептично ставитися до завоювань Майдану в економістів, інвесторів і підприємців. І економіка зростає, що називається, ледь-ледь, і діловий та інвестиційний клімат далекий від тепличного. Навіть гривня, яка виросла в курсовій ціні, за дивними на перший погляд відчуттями, не викликає належної впевненості в своїх майбутніх перспективах.

Серед небагатьох, хто може похвалитися певними успіхами, — українські банкіри. У когось із них до «помаранчевих» додаються спогади про нажиті наприкінці минулого року сивини в результаті торішньої кризи довіри до гривні й української банківської системи. Зовні в нашій рідній банківській системі нині все спокійно. І обороти, і вклади в українських банках зростають досить відчутними темпами. От лише спочивати на лаврах більшості банкірів не доводиться. І проблем менше, ніж рік тому, не стало. Та й уся банківська система, попри те, що помітно підросла, навряд чи серйозно зміцніла.

Успіхи...

Нинішнього року активи й зобов’язання банків зростають просто таки чудовими темпами. За десять місяців 2005-го чисті активи (загальні активи за винятком сформованих резервів по активних операціях) збільшилися на 43% — до 192 млрд. грн. Темпи зростання банківських активів при цьому більш як удвічі випереджають темпи збільшення навіть номінального ВВП (23% за січень—жовтень порівняно з аналогічним періодом минулого року). Збільшення відбулося в основному за рахунок нарощування кредитної активності банків. Загальна сума виданих ними кредитів збільшилася майже наполовину (49,9%). Цікаво, що тоді як підприємницький сектор збільшив запозичення більш як на третину (38,6%), обсяги кредитування фізичних осіб зросли мало не вдвічі (на 92,8%).

Хай там як, а банківський сектор дедалі більше зближується зі своїми співвітчизниками. Котрі, схоже, платять йому взаємністю й дедалі більше довіряють. За десять місяців від початку року вклади фізичних осіб зросли більш як на 55% (за аналогічний період минулого року на 38,8%). Збільшилася й їхня частка в зобов’язаннях банків — із 35,6 на початку року до 37,8%. Хоча, що цікаво, частка строкових вкладів при цьому трішки знизилася (із 80,6 до 77,8% від їхнього загального обсягу).

Прибуток банків за січень—жовтень 2005-го перевищив мільярд гривень, збільшившись порівняно з аналогічним періодом минулого року ні багато ні мало в 1,8 разу. При цьому рентабельність банківського капіталу на 1 жовтня зросла з 8,43 до 10,02%.

Підсумовуючи ці вражаючі показники, так і хочеться зробити висновок: наша рідна банківська система — один із найринковіших, найпрозоріших і швидкозростаючих секторів економіки. Справжнісінький локомотив економіки. Почасти це справді так.

...і поразки

Однак при цьому існують і дуже тривожні обставини, які змушують непокоїтися про майбутнє не лише регулятора — Національний банк, а й самих банкірів. І вже тим паче на ці обставини мають звертати увагу клієнти банків, особливо вкладники. Котрим зовсім не завадить обережність при виборі гідного місця для зберігання своїх заощаджень.

Уся річ у тому, що такі височенні темпи збільшення банківських активів неминуче спричиняють серйозне погіршення їхньої якості. Доти, доки національна економіка, хоч і лиха прикупивши, але зростає, біда в цьому невелика. Але якщо економіка, не дай Боже, перейде до повноцінного спаду, нам, на жаль, не уникнути банкрутств деяких банків, які загралися після неповернення їхніми клієнтами деяких чималих позик. Причому серед неплатоспроможних цілком можуть опинитися й досить поважні «пацієнти».

Другий неприємний нюанс — майже дворазове відставання темпів зростання капіталу банківської системи від темпів накопичення її активів: балансовий капітал українських банків від початку року збільшився лише на 25%. У результаті помітно знизилася адекватність регулятивного капіталу банківської системи, яка є основним показником її стійкості.

Ця обставина вже змусила Нацбанк ужити заходів, які вилилися спочатку в кілька усних попереджень. Невдовзі в хід пішла важча артилерія: посилення цілої низки нормативних вимог і навіть розробка певних законодавчих ініціатив із метою змусити банки активніше нарощувати власний капітал.

Адже на носі в банківської системи — потенційний масовий прихід іноземних фінансових структур, у результаті чого, за оцінками окремих експертів, із неї можуть витіснити понад 90% вітчизняного капіталу. Чи всі банки знайдуть своє місце після такого грандіозного переділу ринку? І скільком із тих, хто вчасно не «продасться» іноземцям, світить банкрутство?

Погляд зі сторони

В опублікованому 14 листопада огляді Європейського банку реконструкції та розвитку підкреслено: цілій низці країн колишнього СРСР загрожує повномасштабна банківська криза, якщо темпи зростання їхніх економік у майбутньому сповільняться.

«У разі уповільнення темпів зростання ці країни можуть наразитися на масштабну банківську кризу, яка зазвичай потребує масивних списань і врешті-решт допомоги уряду», — сказано в черговому огляді країн із перехідною економікою (Transition Report), підготовленому ЄБРР.

Експерти Банку вважають, що майже всі 12 країн СНД мають нерозвинені банківські системи й усім їм загрожують різноманітні ризики, починаючи від відсутності фінансової прозорості й закінчуючи надмірною концентрованістю клієнтської бази. А тому, зазначається в доповіді, «у цих економіках посилення банківського контролю через розважливе управління й механізми розвитку ринку... має стати пріоритетним».

Найсильнішу банківську систему в регіоні, на думку ЄБРР, має Казахстан. Який, як і Росія, отримує надприбутки від експорту нафти, що, своєю чергою, стимулює швидкий розвиток банків. А от до ризику комбінування слабкої банківської системи й макроекономічної кризи найбільшою мірою схильні Україна та Молдова. Експерти рекомендують регуляторам цих країн звернути особливу увагу на відсутність прозорості. Її вони вважають головною серед проблем, які стоять перед банками регіону.

Примітно, що схожу оцінку українській банківській системі нещодавно виставили аналітики одного з найавторитетніших міжнародних рейтингових агентств — Moody’s. У своєму звіті агентство назвало українські банки слабкими й недостатньо ліквідними для того, аби самостійно витримати зовнішні шоки. Moody’s нагадав: у розпал політичної кризи наприкінці минулого року вберегти від краху багато українських банків допомогли лише стабілізаційні кредити Національного банку (приблизно один мільярд гривень) і заборона вкладникам знімати гроші з рахунків, запроваджена всупереч чинному законодавству.

Основними проблемами вітчизняної банківської системи агентство називає непрозорість структури власників, невміле корпоративне управління та значну потребу в додатковому капіталі, яка змушує багато банків «надувати» його за рахунок непрозорих схем. Крім того, агентство занепокоєне чималою часткою операцій банків із пов’язаними структурами, здійснюваних в обхід обмежень регулятора.

Існування аналогічних ризиків визнають і вітчизняні експерти, а також регулятор — Національний банк. З тією лише відмінністю, що проблему не досить ефективного менеджменту наші співвітчизники замінюють на іншу, яка виникає з першої, — проблемою якості кредитного портфеля.

Усі ці загрози, пошуки шляхів їхнього подолання й поради, як у такій ситуації поводитися вкладникам банків, стануть важливою темою в подальших публікаціях «ДТ». А наразі ми вирішили звернутися із запитаннями до поважних вітчизняних експертів і деяких банкірів.

Про те, якими вони бачать перспективи розвитку банківської системи в цілому, про стратегію й тактику боротьби банку «за місце під сонцем» «ДТ» розпитало представників одного із системних і регіональних банків.

Заступник голови
правління банку
«Фінанси та Кредит» Сергій БОРИСОВ

— Наскільки серйозною є проблема «надування» капіталу?

— Ну, мабуть, будь-яке «надування» балансу є загрозою і для окремого банку, і для стабільності банківської системи в цілому. Але щоб оцінити, наскільки серйозний цей ризик, потрібно мати чітке уявлення про те, як багато банків це практикують і в яких обсягах. Для цього необхідно спочатку детально проаналізувати банківські баланси та спробувати зрозуміти, де є певні непрозорі схеми. І лише потім робити висновки. Водночас доводиться визнати: проблема фіктивного капіталу, який існує тільки на папері, справді є.

— Чи вважаєте ви, що НБУ необхідно вжити регуляторних заходів для розв’язання цієї проблеми? Якщо так, то які саме та в які терміни?

— По-перше, якщо НБУ прийматиме та реалізовуватиме певні регулятивні заходи, звісно ж, хотілося б бути в курсі. Бо система визначення ризиковості банку, існуюча в НБУ на сьогодні, є «кулуарною». Багато банків отримують певну інформацію від НБУ про те, що вони здійснюють ризиковану політику в якійсь сфері. Але про те, як правильно її здійснювати чи як правильно не здійснювати, НБУ не інформує. Якщо певні заходи з боку НБУ мають вживатися, то спочатку потрібно розробити чітку та зрозумілу для всіх методику оцінок.

Не виключено, що з укрупненням банків і масовим переділом банківського середовища, яке станеться наступного року чи, приміром, через два роки, ці проблеми почнуть вилізати назовні. Бо різні власники різних банків почнуть схеми «надування» капіталу або вилучати з балансу, або якимось чином закривати. У будь-якому разі, ці проблеми врешті-решт проявляться.

— Ви заговорили про масовий переділ банківського ринку. В якій формі він відбуватиметься?

— На мою думку, внаслідок укрупнення з 150—160 банків мають залишитися близько 50 — максимум 60. Відповідно, вони повинні укрупнитися, збільшуючи власні капітали. Посилиться конкуренція й боротьба за клієнтів, оскільки й можливостей фінансувати їхні потреби у банків буде більше. При цьому не можна виключати ймовірність того, що ряд найслабкіших банків розориться.

Також актуальним буде питання приходу банків-нерезидентів у вигляді купівлі українських банків із хорошою мережною структурою.

— Яку політику при цьому має реалізовувати держава з метою максимального захисту інтересів своїх громадян?

— Напевно, держава повинна визначитися, що для країни є пріоритетом у банківській системі: частка ринку, кількість банків, форми їхньої власності. На сьогодні у держави є два банки — Укрексімбанк і Ощадбанк. Кожен із них характеризується певною ефективністю роботи. Якщо державі потрібна незалежність і наявність у банківській сфері певної кількості великих банків, то, врешті-решт, вона може лімітувати частку іноземних банків у всій банківській системі.

— Нині більшість банків намагається або якомога дорожче продатися іноземцям, або залучити стратегічного інвестора, знов-таки іноземного. Дехто покладається на можливості існуючих акціонерів і засновників і чекає, як ця ситуація розвиватиметься надалі. А що заважає їм нарощувати капітал за рахунок випуску акцій у вільний обіг на внутрішньому ринку?

— Річ у тому, що, на жаль, через менталітет багатьох власників банків акціонування як шлях нарощування капіталу для них неприйнятний. Власники бояться втратити контроль над «кишеньковим банком», втратити певні гроші, тому вибирають шлях злиття чи поглинання. На жаль, загалом якогось значного збільшення капіталізації банківської системи при цьому не відбувається.

Голова правління ЗАТ «Агробанк» Павло Ніколаєв.

— Останнім часом НБУ примножив зусилля, спрямовані на активізацію банками процесу нарощування капіталізації. При цьому явно домінує точка зору, що в невеликих і регіональних банків небагато шансів вижити в конкурентній боротьбі, особливо після приходу в українську банківську систему іноземного капіталу. Чи згодні ви з цією думкою?

— Політика НБУ, спрямована на примушування банків до нарощування їхньої капіталізації, не викликає нарікань. Це природний процес, через який пройшли практично всі банківські системи різних країн у період розвитку їхніх економік. Як показує досвід, це — необхідна умова не лише стійкості банківської системи, а й стабільності економіки в цілому. А, як відомо, забезпечення першого з цих завдань покладено на Нацбанк законодавчо.

Що стосується приходу іноземного капіталу й перспектив конкурентоспроможності регіонального банку, то тут ситуація розвиватиметься в такий спосіб. Поза сумнівом, іноземні банки принесуть із собою нові технології, певні стандарти, дешевші ресурси. Конкуренція в банківському бізнесі неминуче посилюватиметься й дедалі більше переходитиме на нецінові параметри. І якщо невеликий, але клієнторієнтований банк зуміє вийти з цінової конкуренції в нецінову, якісну, то для нього завжди знайдеться ніша на ринку.

— Як швидко, на вашу думку, відбуватиметься злиття іноземного капіталу й української банківської системи? Чи існує загроза її цілковитого поглинання закордонними «інтервентами», і чи можна таку можливість вважати загрозою для фінансової незалежності України?

— Гадаю, інтенсивність входження іноземного капіталу у вітчизняну банківську систему залежатиме від двох чинників. Перший із них — зацікавленість іноземних інвесторів, яку вони продемонструють до української банківської системи. Слід зазначити: домовленості, що їх уже досягнуто з іноземними фінансовими інститутами, й інтерес, який сьогодні спостерігається з їхнього боку, дають усі підстави стверджувати — ця тенденція збережеться й надалі.

Другий чинник — лояльність НБУ стосовно приходу іноземних капіталів в українську банківську систему та врегулювання центробанком безлічі питань у цій сфері. За незмінної позиції НБУ основна фаза злиття завершиться через два, максимум, три роки.

Водночас я не думаю, що цілковите поглинання української банківської системи іноземним капіталом можливе. Особливо коли врахувати, що далеко не всі українські банки досить привабливі для міжнародних фінансових кіл як об’єкт інвестицій.

— Які шляхи для подальшого укрупнення ваш банк бачить для себе в стратегічній перспективі (злиття з іншими банками, залучення стратегічного іноземного інвестора, нарощування капіталу за рахунок прибутку чи вливання додаткових коштів засновниками)?

— У цьому напрямі комплекс заходів уже намічено. Ми не винаходитимемо велосипед і скористаємося традиційними способами: зовнішній аудит, отримання кредитного рейтингу, вихід на прямі запозичення з-за кордону, нарощування капіталу за рахунок прибутку та внесення додаткових ресурсів засновниками. Говорити ж про злиття нашого банку з іншими фінустановами або залучення іноземних капіталів, гадаю, наразі передчасно.

— А яку ринкову стратегію ви визначили для Агробанку? На яких сегментах ринку маєте намір сконцентруватися?

— Агробанк є повнофункціональним банком. Ми працюємо в двох напрямах: у сегменті індивідуального (увесь спектр операцій із фізичними особами) й корпоративного бізнесу. У останньому ми працюємо передусім із малим і середнім бізнесом. У цих сегментах ми плануємо розвивати нашу основну діяльність і надалі.

— Ваш банк існує у формі закритого акціонерного товариства (ЗАТ), причому його засновниками є підприємства однієї торговельно-промислової корпорації — «Алеф». Нацбанк нещодавно виступив за перетворення банків, які мають схожу форму власності, на відкриті акціонерні товариства (ВАТ). Що ви можете сказати з цього приводу?

— Існування у формі ЗАТ — це не примха, а об’єктивна реальність. Доти, доки форма ВАТ не стане інвестиційно привабливою, коли, випустивши акції, можна буде одержувати реальні ресурси з ринку, гадаю, вона не набуде значного поширення. Причому як у банківському, так і в небанківському секторі. Сьогодні фондовий ринок недостатньо прозорий, на ньому реально обертаються акції 23—30 провідних підприємств країни, відмінність між ВАТ і ЗАТ ...в одній букві.

Що стосується політики НБУ як ініціатора перетворень, то поки не ухвалять відповідні законодавчі зміни, будь-який тиск із метою зміни банками форми власності розглядатиметься як обмеження свободи підприємництва. Крім того, сама по собі перереєстрація навряд чи відразу зробить банки публічними й відкритими компаніями тією мірою й у тому сенсі, як це розуміють нині на Заході.

— Багато чиновників та експертів запевняють: сформована в нашій країні практика, коли переважна більшість банків існують і розвиваються не як повноцінні й самостійні бізнес-одиниці, а як ланки тих чи інших фінансово-промислових груп, неправильна. Чи згодні ви з цим?

— Згоден. На певному етапі розвитку банків виконувана ними роль постачальника ресурсів для своєї промислово-фінансової групи мала певний сенс. Сьогодні сталися досить серйозні зміни в економіці. Багато фінансово-промислових груп — засновники вітчизняних банків — уже навіть обігнали свої дітища в плані залучення грошових ресурсів із ринку. Відповідно, необхідність у виконанні банками цієї функції відпала, а окремо взята розрахункова функція веде банк у нікуди. Якщо банк позиціонується як самостійний суб’єкт ринку, він має орієнтуватися на потреби ринку. Інакше в нього не буде перспективи, і працюватиме він за залишковим принципом.

Світовий досвід засвідчує, що справді успішними транснаціональними установами ставали банки, які не обмежувалися обслуговуванням інтересів однієї структури. Перше ж рейтингове просвічування покаже, що банк концентрується на пасивах або активах материнської компанії. Ані перше, ані друге не додасть позитива в його оцінці.