Саме життя змусить

Із проханням прокоментувати оцінки західних експертів «ДТ» звернулося до глави Держказначейства Олександра Шлапака (на посаді заступника голови НБУ Олександр Віталійович курирував банківський нагляд у 2003—2004 роках).

— Основними проблемами української банківської системи міжнародні експерти називають непрозорість структури власників і фінансової звітності, невміле корпоративне управління та значну потребу в додатковому капіталі, яка змушує багато банків роздувати його за рахунок непрозорих схем. Чи згодні ви з цією точкою зору?

— Цілком згоден із тезами про непрозорість і необхідність нарощування капіталу. Проте стосовно корпоративного управління я розставляв би акценти трохи інакше.

На мою думку, менеджмент банків на сьогодні достатньою мірою відповідає економічній і фінансовій ситуації в країні, тому останніми роками при перевірках комерційних банків досить нечасто доводилося говорити про некомпетентність їхніх керуючих. В Україні достатня кількість хороших менеджерів, і власники банків у змозі запросити більш-менш кваліфікований персонал.

Тому якщо говорити про проблеми в корпоративному управлінні, то більшість із них виникають, мені здається, на стику взаємовідносин власників і менеджерів банків. За час своєї роботи в Національному банку мені дуже часто доводилося зіштовхуватися ось із чим. Або власники не розуміли й не хотіли розібратися, що таке банк, відповідно, надаючи менеджменту занадто багато свободи. Або навпаки, менеджер був просто сліпим інструментом у руках власників, котрого часто-густо змушували виконувати операції, які суперечать не лише нормативним вимогам НБУ, а й законодавству.

— До речі, проблеми в багатьох банків виникають саме тому, що їхні власники з тих або інших причин не поспішають нарощувати капітал. Тому менеджери цих банків змушені вишукувати різноманітні лазівки й хитрощі для його фіктивного нарощування. Чи є таке «надування» серйозною загрозою для стабільності банківської системи, чи можна оцінити його масштаби?

— Проблема справді існує. Але, гадаю, сьогодні вона не є серйозною загрозою для банківської системи. Особливо якщо порівнювати масштаби цього явища в 1998—1999 роках, до ухвалення нинішньої редакції Закону «Про банки та банківську діяльність», коли не було не лише чітких правил формування банківського капіталу, а й обов’язкових норм пруденціального нагляду. За останні роки зусиллями як НБУ, так передусім і самих банкірів ситуація більш-менш нормалізувалася, регулятивний капітал, що значиться нині за банками, досить реальний. Інша річ, що цього капіталу недостатньо, аби забезпечити інтереси української економіки та знизити відсоткові ставки.

— А які основні методи найчастіше використовують для фіктивного нарощування банківського капіталу?

— Якщо говорити про основний або статутний капітал, за рахунок якого Нацбанк завжди закликав і закликає банки збільшувати свою капіталізацію, то стосовно нього існує чіткий окремий порядок. Цей капітал наповнюється за рахунок реальних кеш-коштів, і особливих проблем ніколи не було.

Основні схеми «надування» регулятивного капіталу виникають, як відомо, при формуванні так званого додаткового капіталу. Його можна здійснювати, крім усього іншого, зокрема й за рахунок переоцінки основних коштів і зарахування в капітал нарахованого, але не отриманого прибутку. І тут справді раніше виникали досить серйозні запитання. Нацбанк був змушений, хоч це й не дуже подобалося банківському співтовариству, прийняти низку рішень, які істотно обмежують зарахування цих складових у регуляторний капітал.

У результаті банкіри торік недорахувалися 5—7% можливого зростання регулятивного капіталу. Проте слід віддати їм належне, банківська система все одно зуміла збільшити свою капіталізацію на більш як 40%, тоді як у попередні роки це вдавалося зробити максимум відсотків на тридцять. Гадаю, зовсім мало секторів економіки можуть похвалитися такими інвестиціями в основний капітал.

Звісно, останнім часом могли виникнути й інші, витонченіші методи формування фіктивного капіталу. Свого часу з’являлися й «лобові» схеми, проштовхувані через Верховну Раду окремими відомими своєю екзальтованістю депутатами-банкірами. Зміст цих схем зводився до того, аби законодавчо дозволити зараховувати в регулятивний капітал оцінку вартості програмних продуктів або інтелектуальної власності. Нацбанк, у міру сил, боровся й бореться з такими ініціативами, і, хочеться вірити, вони не пройдуть через парламент.

— Чи можна сьогодні, використовуючи торішній грудневий вислів вашого тодішнього колеги, без докорів сумління порівняти нашу банківську систему з «хорошим швейцарським годинником»?

— Оскільки зазначені вище проблеми існують, це було б трішки важко. Проте такі проблеми притаманні банківській системі будь-якої країни з перехідною економікою. Але за наявності достатнього бажання в регуляторних органів і головне — підтримки й розуміння серед законодавців їх можна й потрібно успішно розв’язувати.

Водночас хочу звернути вашу увагу на інший факт. Одна з головних функцій банківської системи — це проведення розрахунків клієнтів. Ми вже сприймаємо як належне те, що ця система в Україні працює чудово. І це, об’єктивно оцінюючи ситуацію, визнають усі міжнародні експерти, у тому числі Світовий банк, МВФ.

— До речі, для підвищення стійкості нашої банківської системи і МВФ, і Світовий банк ще торік наполегливо рекомендували НБУ підвищити норматив адекватності регулятивного капіталу банків до 12 з нинішніх 10%. Водночас Нацбанку лише у Верховному суді вдалося відстояти попереднє підвищення цього нормативу — з восьми до десяти відсотків. А який рівень вважаєте достатнім ви?

— Нинішній нормативний рівень адекватності і так непоганий, до нього ще необхідно тягтися багатьом банкам. Особливо з першої десятки, в яких найбільші проблеми з адекватністю капіталу. І хоча багато міжнародних експертів справді наполягають на встановленні в Україні ще вищого нормативу, значно важливіше домогтися збалансованого зростання активів і капіталу українських банків. Враховуючи те, що до останнього часу ми не мали фантастичного припливу іноземних інвестицій, і банківські активи залишалися основним джерелом кредитування економіки, навряд чи зараз доцільно обмежувати можливості банків у наданні кредитів через підвищення вимог до адекватності капіталу.

— Олександре Віталійовичу, чи можете ви спрогнозувати, які ключові зміни в українській банківській системі відбудуться найближчими роками?

— Гадаю, передусім вони відбуватимуться в напрямі значного укрупнення й консолідації банків. Ці процеси вже йдуть, щоправда, не так швидко, як хотілося б. Однак, якщо ми рухатимемося шляхом підвищення вимог до прозорості системи, якщо регулятор досить жорстко переслідуватиме банки, котрі намагаються заробляти на обслуговуванні різноманітних нелегальних і напівлегальних схем, банки нікуди не подінуться, об’єднуватимуться.

Понад півтори сотні банків у реєстрі — цифра для України, поза сумнівом, занадто велика. Тим паче що значна кількість банків не виконує функцій відкритих фінансових інститутів. Часто вони є казначействами фінансово-промислових груп, що їх використовують для оптимізації, у тому числі й оподаткування, або, як я вже зазначав, заробляння грошей на не зовсім законних операціях.

Інша тенденція — прихід іноземного капіталу. Щойно нам вдасться налагодити в країні інвестиційний клімат, а я сподіваюся, це станеться досить швидко, іноземний капітал, який уже демонструє сьогодні дуже серйозну зацікавленість в українському фінансовому ринку, піде сюди. Приклад із Райффайзенбанком і «Авалем» дуже показовий у цьому сенсі. Нині ще мінімум два-три десятки українських банків ведуть переговори з потенційними інвесторами, намагаючись виторгувати якомога вигідніші умови. Причому йдеться не лише про найбільші банки, а й про так званих середнячків.

— Чи вважаєте ви потенційну активізацію на внутрішньому українському ринку поважних іноземних фінансових груп загрозою для фінансової незалежності держави, як про це заявляє, приміром, АУБ?

— Я категорично не згодний із такими твердженнями. Гадаю, це своєрідне ідеологічне страховисько, від якого більше відгонить радянщиною, ніж реальністю.

Свого часу мені довелося чимало подискутувати про це з польськими колегами. Польська банківська система, як відомо, на 80% чи навіть більше належить іноземним власникам. Але говорити про те, нібито вона недостатньо контролюється національним регулятором чи серйозно загрожує державним інтересам, просто наївно. Більше того, якщо виходити з української практики, то тут іще виникає запитання, із ким регуляторові легше впоратися. З банками з іноземним капіталом, які звикли жити за цивілізованими та прозорими правилами, чи з окремими вітчизняними банкірами. Котрі не лише намагаються різноманітними шляхами ці правила обминути, а й, коли їх викривають у порушеннях, роблять усе, аби уникнути відповідальності, вдаючись до спроб тиснути на Національний банк через своїх «захисників» — високопосадовців або народних депутатів.

Тому якщо казати про керованість системи — а безпека насамперед у ній і полягає, — я не бачу тут певних серйозних загроз. Іноземний капітал — це не лише вищі організованість і стандарти, а й додаткові інвестиційні ресурси, здатні розірвати сьогоднішнє зачароване коло. Нині акціонери багатьох банків сидять, як собаки на сіні, «бо їм вистачає». Коли прийде досить потужний конкурент, вони будуть змушені або йти на ті самі злиття, або «виймати з кубушок» капітал, щоб відстоювати свої ринкові позиції.

А розмови про запровадження якихось коефіцієнтів іноземної участі в українському банківському капіталі я вважаю цілковитим абсурдом. Бодай тому, що понад 70% банків, які ми вважаємо суто українськими, формально такими не є, оскільки багато їхніх фірм-власників зареєстровані чи мають своє коріння в офшорних зонах.

— А як бути з філіями іноземних банків?

— А от у питанні допуску в країну філій іноземних фінансових установ справді потрібно бути дуже обережними. Наскільки мені відомо, у законопроекті (він зараз перебуває на розгляді у ВР) є стосовно цього ціла низка серйозних обмежень, які, до речі, буде дуже непросто відстояти при вступі нашої країни до СОТ. Але зробити це необхідно, оскільки такі обмеження доречні до того моменту, коли Україна буде цілком готовою відкритися для вільного переміщення капіталів. Також необхідно запобігти можливості приходу в Україну невеликих іноземних банків, котрі замість залучення інвестицій конкуруватимуть із національними банками в спритності при вивезенні й відмиванні капіталу.

— Ну, гаразд, із іноземним капіталом начебто розібралися. А що заважає нарощуванню капіталу українських банків за рахунок національних джерел і активнішого випуску акцій українських банків на внутрішньому ринку? Особливості національного менталітету?

— Справді, активне залучення національних інвесторів було б оптимальним шляхом. Але потрібно об’єктивно дивитися на речі. Самостійний банківський бізнес сам по собі не може похвалитися високою рентабельністю вкладеного в нього капіталу. Вона, хоч і зросла останнім часом, наразі ледь досягла 10%. Тому легко зрозуміти власників банків, котрі, володіючи в більшості випадків іншим і, як правило, значно вигіднішим бізнесом, воліють вкладати кошти саме в нього. А капітал своїх банків підтримують на мінімальному достатньому рівні.

Саме через цю причину не варто сподіватися на велику популярність банківських акцій у простих громадян. Навіть коли завтра нам вдасться домогтися більшої відкритості банків і розпочати продаж їхніх акцій на організованих ринках, будь-яка нормальна людина десять разів подумає перед тим, як стати акціонером банку. Адже як міноритарний акціонер вона не зможе впливати на процес розподілу прибутку банку, який більш значущі його власники з високою ймовірністю пустять на збільшення капіталу, необхідного для збереження ринкових позицій. Навіть якщо дивіденди й виплачуватимуть, то з урахуванням помірної рентабельності банківського бізнесу вони, швидше за все, виявляться значно меншими, ніж доходи за гривневими депозитами.

Отримання додаткового доходу за рахунок зростання курсової вартості акцій також наразі виглядає дуже проблематичним через нерозвиненість і непрозорість вітчизняного фондового ринку, процес розвитку якого до прийнятного за ринковими критеріями рівня напевно триватиме ще не один рік.

— У нашій розмові вже неодноразово порушувалася проблема прозорості банківської системи. Наскільки, на вашу думку, вона актуальна?

— Вона — ключова, оскільки нині наші співвітчизники нерідко довіряють свої гроші структурам, чиїх реальних власників фактично не знає навіть Національний банк. За найсерйозніших зусиль із боку регулятора він може докопатися максимум до третього коліна в структурі власності банку. Тому, за бажання, будь-який банк може приховати своїх реальних власників.

НБУ вже неодноразово намагався домогтися більшої відкритості банків власними силами, за рахунок запровадження тих чи інших обмежень. Але за законом він не має для цього достатніх повноважень. Тому щоразу ці зусилля наштовхувалися на цілий сонм юридичних проблем. Україна потребує якнайшвидшого запровадження прямих законодавчих норм, що дають змогу Національному банку, як і в кожній досить цивілізованій країні, побачити власників банків аж до фізичних осіб. І в такий спосіб мати реальну можливість контролювати процеси, що відбуваються в тому чи іншому банку. Тоді й лише тоді вдасться запровадити ефективну систему раннього реагування й не допустити ситуацій, з якими ми постійно зіштовхувалися в «проблемних» банках: від 70 до 90% їхнього кредитного портфеля виявлялися зав’язаними на інсайдерах або навіть прямих засновниках.

У розвиненій державі банки — найпрозоріші та найпублічніші інститути і, відповідно до законодавчих вимог, існують як відкриті акціонерні товариства, а не ТОВ, як це нерідко має місце в нас. І надають не лише повну фінансову звітність, а й і відомості про всіх своїх значущих власників і зміни в їхній структурі. Здійснюючи зовнішні позики й отримуючи міжнародні кредитні рейтинги, деякі банки вже самі зрозуміли необхідність більшої відкритості. І рано чи пізно саме життя змусить зробити це всіх інших. Проте природним шляхом такий процес може тривати занадто довго. А за тих вельми серйозних структурних змін, які чекають на нашу банківську систему найближчими роками, дуже багато банків ризикують виявитися неконкурентоспроможними. А клієнти цих банків стають прямими заручниками сумлінності їхніх власників і керуючих. Тому законодавцям необхідно якомога швидше усвідомити необхідність ухвалення цих наразі непопулярних у їхньому середовищі законодавчих норм.