Пенсійна криза довіри

В Україні одна з найвищих у світі частка перерозподілу видатків на пенсійне забезпечення у структурі ВВП, але мінімальна пенсійна виплата не перевищує 50 дол. і є найнижчою в Європі. Солідарний рівень уже кілька років є практично банкрутом, а добровільний накопичувальний не має шансів бути розвинутим за відсутності цивілізованого соціального діалогу у суспільстві з цього питання.

Безперечно, реформа має відбуватися комплексно, на всіх трьох рівнях системи пенсійного забезпечення, оскільки, наприклад, позбавлення Пенсійного фонду невластивих для нього видатків і остаточне скасування спеціальних пенсій забезпечать джерело для запровадження другого рівня. У свою чергу, запровадження обов'язкового накопичувального рівня дасть стимули для розвитку добровільного накопичувального рівня. Саме формування "пенсійної ємності" з трьох джерел убезпечить пенсіонерів у майбутньому від значного зниження коефіцієнта заміщення, як це відбувається зараз.

Крім того, останнім часом на слуху пропозиції щодо поступового підвищення пенсійного віку, які заплановано відобразити у новій редакції меморандуму з МВФ у вигляді структурного маяка, тобто умови, яку необхідно виконати. Така пропозиція є обґрунтованою, хоча не здатна вирішити кардинально проблему існування величезного дефіциту Пенсійного фонду. Варто паралельно запускати тривалі структурні заходи, які не тактично, але стратегічно розв'яжуть проблеми пенсійної системи. Так, урядовий законопроект №2767 дає відповіді на більшість викликів, які стоять перед системою пенсійного забезпечення, зокрема, пропонується з 1 січня 2017 р. запровадити другий рівень. Ми підтримуємо його прийняття у першому читанні, проте вважаємо, що він потребує подальшого доопрацювання до другого читання експертним і громадським середовищем разом.

Варто наголосити, що у середовищі "Реанімаційного пакета реформ" проведено дослідження, за результатом якого було доведено доцільність і нагальність запровадження обов'язкового накопичувального рівня системи пенсійного забезпечення, що дасть набагато швидший економічний ефект (зменшення імплікованого боргу держави перед пенсіонерами) порівняно з відтермінованим поступовим підвищенням пенсійного віку. Результати дослідження повністю кореспондуються з результатами аналогічного моделювання, яке здійснювали одночасно Світовий банк, Інститут демографії НАН України, USAID і Пенсійний фонд України на базі різного інструментарію економічного моделювання.

Стан пенсійної системи значно погіршився за останні тижні: суттєве зниження ЄСВ призвело до принципово іншої ситуації, ніж та, що існувала до цього часу в сфері публічних фінансів. З одного боку, ця реформа дає можливості для розвитку економіки, детінізації заробітних плат та у подальшому - до зростання доходної частини бюджету. Проте, з іншого боку, зниження ставки ЄСВ, який на сьогодні є основним джерелом наповнення "пенсійної ємності" (загальні видатки необхідні для фінансування всіх пенсійних зобов'язань держави, що забезпечуються як із Пенсійного фонду, так і з державного бюджету), призвело до різкого підвищення частки фінансування пенсій з держбюджету з 32% у 2015 р. до 55% у 2016-му. Окрім тих кроків, які були запропоновані вище (запровадження обов'язкового накопичувального рівня, позбавлення Пенсійного фонду невластивих для нього видатків, скасування спецпенсій, стимули для третього рівня), є й інші рецепти, напрацьовані, зокрема, в РПР, а саме "бруттизація" заробітної плати - часткове перенесення навантаження зі сплати ЄСВ з роботодавця на працівника, що матиме позитивні соціально-психологічні наслідки у частині усвідомлення реальних зобов'язань особи щодо власної участі у забезпеченні гідного життя після виходу на пенсію.

Систему пенсійного забезпечення у її нинішньому вигляді врятувати неможливо. Потрібні негайні реформи, які, наслідуючи міжнародний досвід, можуть бути кардинально різні. Від грузинського варіанта, коли було скасовано всі пенсійні зобов'язання держави перед пенсіонерами, і всім, незалежно від стажу і сплачених внесків, виплачують мінімальну суму, яка, до речі, є суттєво нижчою порівняно із сьогоднішньою пенсією в Україні, до польського, словацького варіантів, коли завдяки запровадженню обов'язкового накопичувального рівня вдалося за кілька років зробити цю систему профіцитною, з поступовим зростанням пенсійних виплат. До речі, є стійка залежність між розміром пенсійних виплат і періодом, протягом якого в країні діє накопичувальна система: що довше вона працює, то більшим є розмір середньої пенсійної виплати.

Суттєвим фактором відтермінування пенсійної реформи є поки що пасивна позиція українців у цьому питанні.Якщо пригадати попередні успішні кейси з реформування, то вони тому і були успішними, що здійснювалися під неабияким тиском з боку громадськості: люстрація, антикорупційні закони, декомунізація… Проте ці реформи були дуже зрозумілими, тоді як реформи у соціальній сфері є дуже чутливими, оскільки переважає твердження "аби не було гірше". З одного боку, відсутня адекватна комунікація реформ з боку уряду: десятихвилинки з прем'єр-міністром не можуть вважатися комунікацією, оскільки їхній зміст стосується постфактум прийнятих рішень, відбувається по суті не діалог, а монолог.

З іншого боку, припускаю, що навіть за дуже ефективної комунікації значного поступу у проведенні пенсійної реформи навряд чи відбулося б. І причина цього - тотальна криза довіри, яку можна означити на кількох рівнях. По-перше, українці не довіряють державі - уряду, президенту, народним депутатам, а значить, сприймають будь-які нововведення (у цьому разі - запровадження обов'язкового накопичувального рівня системи пенсійного забезпечення) як черговий спосіб обдурити і заробити на них політичні або матеріальні бонуси. І не можна сказати, що для цього їм бракує підстав: заморозивши індексацію і до кінця не довівши скасування спеціальних пенсій, започатковують оподаткування пенсій, встановлюють верхню стелю і менше платять працюючим пенсіонерам. Зрозуміло, що ці кроки є вимушеними і навіть до певної міри доцільними, якби, знову ж таки, вони супроводжувалися реальними реформами не лише з метою зменшення дефіциту Пенсійного фонду, а й забезпечення належного рівня життя громадян пенсійного віку.

У цьому ж контексті (недовіри до держави) українці не покладаються на пенсійну систему. Так, ми щодня спостерігаємо за нашими батьками, сусідами, людьми похилого віку, які стоять у метро і якщо не просять милостиню, то продають дрібнички, аби вижити. Ми знаємо, що всі вони працювали, офіційно сплачували внески до пенсійної системи, а держава виявилася не спроможною їх захистити. Крім того, сьогодні для понад 65% пенсіонерів ще й немає значення, чи він працював, скільки сплачував сам або роботодавець за нього, який страховий стаж, оскільки більшість пенсій "дотягуються" до встановленого законом мінімального прожиткового мінімуму для непрацездатних осіб. Тобто пенсійна система втрачає не лише свою страхову природу, але й соціальну справедливість. З цього активні і працездатні роблять висновок, що сплачувати соціальні внески немає сенсу, однаково на пенсії будеш бідний і зможеш розраховувати лише на себе і на свою сім'ю. І такий висновок є суттєвим аргументом при детінізації бізнесу і виплаті заробітних плат "у конверті". Навіщо вимагати цього від роботодавця чи ставати білим (у випадку ФОП), якщо по суті ЄСВ перетворився на ще один податок? Тому якраз сьогоднішні активні громадяни без негайних реформ у сфері пенсійного забезпечення можуть опинитися за бортом уже через кілька десятків років.

По-друге, українці не довіряють фінансовій системі України, і небезпідставно. Навіть якщо припустити, що реформа фінансового сектора просувається відносно успішно, проте вона сконцентрована в основному на банківському секторі і поки що зовсім не зачіпає небанківських фінансових установ, якими є недержавні пенсійні фонди. Однак саме ці установи, що працюють в Україні вже понад десять років, можна вважати відносно надійними і ефективними. За цей час жоден з 72 НПФ не збанкрутував. Так, загальна вартість їх активів не сягає й 2 млрд грн, а кількість учасників становить менш як 588 тис. осіб, тобто третій, добровільний, накопичувальний рівень практично не розвивається. І це закономірно, бо за відсутності обов'язкового накопичувального і адекватних податкових стимулів, цього не відбудеться. Разом з тим не слід забувати, що цей рівень для громадян є якраз додатковим джерелом доходів на пенсії та своєрідною страховкою на тлі постійно банкрутуючого солідарного рівня.

По-третє, держава не довіряє громадянам. Сьогодні наші пенсіонери чи то демонізовані, чи то введені в ранг "священних корів", яких краще не чіпати, особливо якщо плануєш переобиратися. Тому що, як відомо, саме пенсіонери - це основний електорат, яким в існуючій пенсійній системі дуже зручно маніпулювати. І в цьому контексті, на жаль, у нас не проводяться соціологічні дослідження по найбільшій когорті населення - пенсіонерах: хто вони, як вони себе бачать у діючій пенсійній системі, чого вони бажають для своїх дітей, коли ті досягнуть пенсійного віку, і т.ін.? Впевнена, що результати виявляться не такими страшними, хоча й не такими популістськими, як політики собі малюють, але дадуть можливість провадити правильну комунікаційну кампанію на підтримку пенсійної реформи.

А яка пенсійна реформа може вважатися правильною? Насамперед та, яка дасть людині у власність зароблені і накопичені нею кошти, - запровадження обов'язкового накопичувального рівня з можливістю обирати не лише пенсійну установу, а й агресивність інвестування. Крім того, варто дати можливість громадянам у другому рівні за певних об'єктивних обставин (як пропозиція: критичне захворювання, купівля власності чи навчання дітей) витрачати частину накопичень до виходу на пенсію, тобто до досягнення пенсійного віку. До речі, саме запровадження другого рівня дасть змогу частково уникнути поняття "пенсійний вік", адже якщо особа накопичила достатню для ануїтизації суму коштів, то може виходити на пенсію і в 50 років. І навпаки, навіщо обмежувати право людини на працю досягненням певного віку? Накопичуй, скільки хочеш, а навіть якщо не доживеш, то твої заощадження успадкують родичі. Зазначу, що не всі з цих пропозицій відображені у законопроекті №2767, а лише викладені тут, щоб показати можливості обов'язкового накопичувального рівня.

Крім того, правильною, а точніше, соціально справедливою, можна зробити і солідарну систему, якщо постановити, що всі надбавки, доплати, інші види пенсій, що виплачуються відповідно до формули, будуть забезпечуватися у системі соціального захисту, тобто залежатимуть від майнового стану особи і членів її сім'ї. Таким чином, пенсійній системі буде повернуто її страхову природу, коли пенсійна виплата залежить виключно від розміру внесків і унеможливлює випадки, коли працюючий із 40-річним стажем ветеран праці отримує на кілька гривень більше від особи, яка не працювала без поважних причин. Звичайно, у межах цієї системи повинні чітко діяти механізми забезпечення належного рівня життя пенсіонера, який не має достатньо ресурсів для існування. Але й тут не обов'язково задіювати інструмент соціальних виплат, а треба активно розвивати соціальні послуги на рівні громад на основі адресної допомоги і забезпеченні індивідуальних потреб кожної людини.