Держава, банки, ціни: чого чекати від них цього року?

Інфляційні підсумки минулого року, хоч би як хотілося їх не помічати, не могли не зіпсувати настрою у низці різдвяно-новорічних свят. Але офіційно зафіксований Держкомстатом 2007 року 17-відсотковий (якщо округляти цифри за прикладом нинішнього керівництва Кабміну) приріст індексу споживчих цін побив не лише більшість найпесимістичніших прогнозів, а й усі рекорди практично з початку тисячоліття.

Якщо не дуже добирати вирази, то цей показник можна сміливо назвати останнім китайським попередженням усім без винятку представникам вітчизняної політичної еліти, котра явно загралася в соціальний підкуп і популізм. Утім, інфляція не вельми налякала поверненців у виконавчу владу, ставши для них лише приводом надавати цілком заслужених пропагандистських стусанів попередникам, які пішли в опозицію. І, крім декларацій у найкращих передвиборних традиціях, антиінфляційні заходи нового Кабміну поки що не містять нічого реального...

В обіймах інфляції

Ех, якби українська економіка справді не залежала від амбіцій і сподівань таких дорогих нашим серцям політичних лідерів! Як хотілося б без зайвих емоцій, спокійно проаналізувати ситуацію у вітчизняній банківській системі, підбити торішні підсумки й оцінити перспективи на найближчі 12 місяців. І заодно прикинути, що вигідніше — намагатися якимось чином щось відкласти і накопичити чи все ж таки десь щось позичити, аби задовольнити ту чи іншу потребу вже зараз.

На жаль, у нинішніх українських реаліях доводиться розглядати два принципово різні сценарії. Перший і, на жаль, поки що більш імовірний не вельми радує. Так, бюджет на 2008 рік усе ж таки ухвалено, але похапцем і явно незбалансований. Тепер цей документ начебто очікує швидких і серйозних коригувань. Але чи можуть ключові макроекономічні параметри змінитися настільки, щоб фінансовий документ, за нормами якого цього року житиме наша дер­жава, став здійсненним?

Ще кілька років тому кричущі порушення основних макро­економічних принципів вважалися прикрими винятками і непорозуміннями. Але тепер вони стали звичними. Під приводом політичної доцільності та соціальної справедливості, починаючи з 2004 року, їх практикував кожен уряд, що змінював один одного.

З послідовністю, гідною значно кращого застосування, Кабмін Януковича повторив більшість помилок трирічної давнини. За що зараз регіонали «вигрібають» від змінників по повній, і так їм і треба.

Лідери Кабміну нинішнього своїх діянь зразка 2005-го не тільки не соромляться — вони пишаються ними. Осмикати їх нікому. Голос Нацбанку — чи то через боязкість, чи то через небажання провокувати додаткові інфляційні очікування — звучить поки що настільки тихо, що його майже ніхто не чує. У передноворічному бюджетному поспіху і метушні залишилася практично без уваги подія, котра створила, здається, прецедент в історії української державності. У ході урочисто-показового розгляду проекту бюджету на засіданні Кабміну голова НБУ Володимир Стельмах публічно оспорив закладений у ньому урядовий інфляційний прогноз у присутності президента Віктора Ющенка. І що, хтось усерйоз над цим задумався?

Сп’янілі від успіху своєї пропагандистської кампанії, нинішні керманичі виконавчої влади навряд чи зможуть (та й захочуть) відмовитися від виконання частини передвиборних обіцянок, тверезо оцінивши всі поєднані з цим загрози. Тим більше що останні уже формально скріплені бюджетним законом, і відмова від їхнього виконання стала б іще більш цинічним, аніж передвиборний, обманом потенційних виборців. Що рівносильно політичному самогубству. Ну а оскільки чергова передвиборна кампанія вже йде повним ходом, із боку Банкової непопулярних закликів до тверезості теж не чутно. Навпаки, нинішній президент ще, певне, усерйоз розраховує обставити головну претендентку на чергових президентських виборах. Тому щосили змагається з нею за звання головного благодійника нації (читай — роздавальника благ). Кому в таких умовах цікаві заклики до розсудливості, що звучать із НБУ?

Не може не турбувати і дуже небезпечна, на наш погляд, оцінка нинішніх інфляційних процесів у президентському оточенні. В одному з недавніх інтерв’ю перший заступник голови президентського секретаріату Олександр Шлапак висловив, м’яко кажучи, дещо несподіване для колишнього заступника голови НБУ і колишнього міністра економіки судження, заявивши дослівно таке: «Ну, буде у нас 16% інфляції. Для зростаючої економіки це не найстрашніше, що може бути, якщо реальні доходи населення становлять 11—12%. Це змусить уряд і бізнес уважніше прогнозувати, уважніше рахувати» («Экономические известия», №225 від 18 грудня 2007 року).

А отут якраз і суть проблеми. Вся річ у тім, що за темпів інфляції, котрі не просто виходять за межі, а значно перевищують 10-відсотковий больовий поріг (у цьому випадку більш як у півтора разу), потенційний розкид підвищення цін, а також поєднані з ним ризики і дисбаланси значно зростають. А отже, якісне прогнозування стає дуже і дуже проблематичним. І бізнес, додатково перестраховуючись від ризиків, воліє не мудрувати, а закладати у вартість продукції додаткові ризики і підвищувати рентабельність продажів. А отже, ціни зростають іще більше.

Після того, як зростання цін «вистрибує» далеко за межі 10%, у президентському секретаріаті, може, й починають точніше все розраховувати, але, як показує досвід, переважній більшості громадян стає байдуже, що півтора, що два десятки відсотків інфляції. Про яку якість макроекономічної політики держави та довіру до стабільності її грошової одиниці в такому разі може йти мова? Про яке підвищення кредитних рейтингів, зниження ставок, зростання ощадної активності, а також нарощування внутрішніх і зовнішніх інвестиційних ресурсів?

Утім, ці питання для нинішньої влади, схоже, далеко не першочергові. Тут би до чергових виборів простояти чи хоча б до літа протриматися...

Чи варто в таких умовах узагалі розглядати так званий сприятливий сценарій, який грунтується на передумові, що наші можновладці все ж таки не втратили залишків совісті та відповідальності? І що макроекономічна державна політика, особливо фіскальна її складова, у процесі відпрацьовування бюджетних коригувань усе ж таки набуде до лютого більш розумних й обгрунтованих рис. А Мінфін разом із Мінекономіки, після консультацій із Нацбанком все ж таки знайдуть шляхи вирішення поставленого головою Кабміну Юлією Тимошенко завдання — «організувати виплати так, щоб не спровокувати прискорення інфляції, щоб гроші, які повертаються людям, не знецінилися вже по дорозі в магазин».

Відповідальна влада, за словами прем’єра, має підкріпити виплату компенсацій комплексом антиінфляційних заходів. На жаль... За нинішнього розвитку подій навряд чи можна всерйоз розраховувати, що темпи зростання цін істотно уповільняться, повернувшись у межі однорозрядних, як це закладено в бюджетному прогнозі. Занадто великого розгону набули нинішні інфляційні процеси, а либонь економіці ще необхідно переварити не тільки компенсації вкладникам Ощадбанку СРСР, а й, наприклад, уже здійснене підвищення цін на газ.

Та якщо хоча б нинішня інфляція не прискориться, то вже й на цьому спасибі. Адже хочеться усе ж таки вірити в диво, в те, що нинішній Кабмін, на відміну від своїх попередників і себе самого в минулий прихід у владу, знайде більш дієві методи боротьби з подорожчанням товарів, аніж полювання на відьом і накази цінам «Стояти!» А ще понадіятися «на авось», припустивши, що кон’юнктура зовнішніх ринків для вітчизняних експортерів усе ж таки залишиться сприятливою, попри почастішання останніми днями прогнозів значного спаду у світовій економіці.

Втім, не все так погано. Приводом для цілком обгрунтованого оптимізму є непогані поки що темпи розвитку вітчизняної економіки. Показники зростання вітчизняної банківської системи теж дозволяють, хоч і з певними застереженнями, розраховувати на сприятливий сценарій. Торік в Україні динамічно зростали не лише споживча, а й інвестиційна активність.

Слово банкірам

Ми звернулися до кількох із найбільш авторитетних і впливових, на наш погляд, представників банківської системи з проханням назвати (коротко обгрунтувавши) ключові події 2007 року в економіці країни та її банківській системі:

— угоду/придбання року;

— законодавче або інше нормативно-правове нововведення, котре найбільшою мірою вплинуло/впливатиме на розвиток економіки і банківської системи;

— скандал або розчарування року;

— тенденцію року.

А по-друге, ми поставили традиційне в таких випадках запитання — чого вітчизняній економіці та її банківській системі чекати від року нового? Серед іншого, нас цікавили прогнози щодо динаміки депозитних і кредитних відсоткових ставок (як гривневих, так і валютних).

Отже, чим банкірам запам’ятався минулий рік і які тенденції визначали його обличчя?

У категорії угода/придбання року голова правління «Каліон Банк Україна» Жак Муньє в банківському секторі виділив купівлі багатьох банків другого й третього ряду західними інвесторами і, крім того, дуже ймовірне придбання Укрсоцбанку групою UniCredit.

Президент Асоціації українських банків (АУБ) Олек­сандр Сугоняко на перше місце поставив купівлю групою SWEDBANK ТАС-Комерц­банку. Правда, із застереженням: як доконаний факт можна враховувати тільки вже завершені угоди (до таких поки що не належать угоди щодо Укрсоцбанку та банку «Форум»).

А от голова правління «Райффайзен Банк Аваль» Володимир Лавренчук серед знакових угод виділив купівлю «Індустріальною спілкою Донбасу» Гданської судноверфі. Знаковою цю угоду банкір вважає тому, що в цьому разі українська компанія вперше зробила серйозний крок на міжнародний ринок і довела серйозність намірів українського бізнесу стати активним гравцем на міжнародному ринку.

На нормативно-правовому полі, на думку більшості банкірів, головною особливістю минулого року стало те, що він не приніс особливо значущих законодавчих нововведень для банківської системи. Через те, що більшу частину минулого року український парламент був фактично нелегітимним. Цю обставину, до речі, Жак Муньє зарахував до категорії головних скандалів/розчарувань 2007 року, оскільки в результаті не проголосували нічого важливого й суттєвого, що допомогло б хоч трохи наблизити Україну до західних стандартів. Однією з ключових нереалізованих ініціатив у законодавчо-регуляторній сфері великодосвідчений західний банкір назвав добре підготовлений, на його погляд, законопроект, що стосується обігу фінансових деривативів (№4019 від 18 липня 2007 року), який, втім, ще має бути проголосований як такий.

А от Володимир Лавренчук у бездіяльності парламенту схиль­ний вбачати не тільки негатив­ні моменти, вважаючи, що фінан­совий сектор не одержав занадто неприємних нормативно-правових сюрпризів — і слава Богу. Для банківської системи важливі стабільні правила, тому навіть за наявності певних незручностей банкіри віддають перевагу стабільності.

У категорії скандал/розчарування року Володимир Лавренчук виділив глобальну кризу міжнародних ринків іпотеки. З’ясувалося, пояснює він, що навіть світові гравці ринків капіталу першої величини виявилися не в змозі убезпечитися від фінансових втрат. На щастя, українські фінансисти не були напряму залучені в цей процес, проте негативний вплив цієї кризи на український ринок буде також відчутним.

Жак Муньє акценти з цього приводу розставив трохи інакше. Зарахувавши світову кредитну кризу до найважливіших для нашої країни чинників впливу, голова «Каліон Банк Україна» зазначив, що він поки що не вплинув на нашу країну, за винятком здатності економічних суб’єктів залучати ресурси за кордоном. Ця здатність знизилася саме тоді, коли для української економіки стає більш важливим знизити залежність від зарубіжного фінансування, оскільки сума заборгованості за зовнішніми запозиченнями останніми роками (включаючи 2007-й) значно зросла, сягнувши вже майже 70% ВВП.

На думку пана Муньє, дефіцит торгового балансу країни — це теж привід для занепокоєння, навіть якщо він компенсується припливом прямих іноземних інвестицій, зовнішніх позик і грошовими переказами українців з-за кордону.

Ще однією ключовою торішньою тенденцією для банківського сектора Жак Муньє назвав роздрібний бум, який також має місце і для фінансових компаній споживчого кредитування. З думкою пана Муньє погоджується й почесний президент Укргазбанку Василь Горбаль: переорієнтація банків на роз­дріб стала очевидним наслідком структурних змін в українській економіці, які сталися за останні роки. Банкіри лише скористалися ринковими можливостями, що відкрилися, задовольняючи зростаючі споживчі апетити населення. Але в результаті стрімкого зростання обсягів позик, що видаються фізособам, не тільки кардинально змінюється структура кредитних портфелів банків — змінюються процедури, технології, сама філософія банківського бізнесу. Багато банків, захопившись боротьбою за ринкові позиції, не встигають належним чином контролювати поєднані із зростанням галопуючого споживчого кредитування ризики.

Як показує світова практика, таке динамічне, як нині в Україні, зростання неминуче поєднується з дуже серйозними супутніми дисбалансами.

І якщо ресурсні резерви, які належать іноземним власникам, дають їм змогу практично безбоязно ставитися до загроз можливих фінансових мікро- й макрокатаклізмів, то деякі вітчизняні установи можуть виявитися неготовими адекватно відповісти на певні виклики.

Зростання споживчого кредитування, над яким ми втратили контроль, поза сумнівом, став і одним із ключових інфляційних чинників, резюмує пан Горбаль. Адже велика частина банківських ресурсів на шкоду виробничому сектору йде на збільшення кінцевого споживчого попиту, який став би благодаттю для більшості європейських економік, де стагнуюча споживча активність є однією з ключових багаторічних проблем. Наші ж проблеми мають кардинально інший характер: щоб збалансувати споживчий попит, який дуже швидко зростає, необхідно шукати шляхи для кардинального збільшення пропозиції.

Дуже показове, на думку пана Горбаля, просте зіставлення таких статистичних показників. Якщо номінальні доходи населення останнім часом у нас зростають 30—40-від­сотковими темпами, то обсяги випуску в харчовій промисловості за підсумками листопада минулого року були практично нульовими (0,5% — місяць до місяця попереднього року). Очевидно, що за таких умов зростання цін на продовольчі товари, питома вага яких у споживчому кошику перевищує 50%, просто неминуче.

Тому для забезпечення стабільного та стійкого зростання економіки необхідно переспрямувати банківські ресурси на задоволення інвестиційних потреб виробничого сектора. Пошук діючих інструментів для цього радою НБУ вже розпочато, але вирішення цього непростого завдання потребує інтенсивніших зусиль.

На жаль, тенденція року в економіці — це зростання інфляції, констатує і Володимир Лавренчук: «Слід визнати, що ця негативна тенденція існує, і вона впливатиме на всі аспекти економічного життя країни».

Президент Асоціації українських банків Олександр Сугоняко ще більш категоричний в оцінках. На його думку, «перевиконання» владою плану інфляції більш як удвічі стало демонстрацією її повної недієздатності в управлінні та контролі над зростанням цін, а також нездатності правдиво розібратися з її причинами. І це — дуже серйозний сигнал для всього суспільства. Переважну більшість його громадян, нагадаємо уже від свого імені, було викинуто півтора десятиліття тому за межу бідності саме в результаті, можливо, і благородної, але безперспективної боротьби за збереження соціальної справедливості, яку не було підкріплено реальними можливостями економіки.

А тому ми не можемо не погодитися з паном Сугоняком, який стверджує: головна (і найнебезпечніша) тенденція в країні — це подальша деградація влади, яка не спроможна осмислити суспільні пріоритети в економічній політиці держави. Звідси й основна тенденція в господарстві країни — хаотичний, незбалансований розвиток економіки, господарська какофонія під шум політичної тріскотні. Господарський суб’єкт досягає успіху (якщо досягає) не завдяки, а всупереч функціонуванню державного механізму.

Президент АУБ прогнозує, що авторитет влади й надалі тонутиме в потоці демагогії та маніпуляціях, а тому сподівається на незалежне функціонування економіки. Кажучи про динаміку відсоткових ставок у банківській системі, він припустив, що їхній рівень залишиться майже незмінним. У зв’язку з очікуваним рівнем інфляції, мабуть, трохи зростуть ставки за депозитами. А ставки кредитування, з урахуванням зовнішніх запозичень, якщо і зростуть, то не більш як на 1%.

У зв’язку з цим пан Суго­няко пропонує дочекатися квітня-травня, сподіваючись, що проблеми світової фінансової системи нас оминуть. А от зростанню банківської системи він побажав помірніших темпів.

Жак Муньє прогнозує, що в 2008 році економічне зростання в Україні, найімовірніше, перевищить 5%. Таким чином, вважає він, банківська система не повинна зіштовхнутися з труднощами в плані поганих кредитів. До того ж частка іноземних власників, що збільшується, дозволить їй за необхідності збільшити капітал. Тому очікується, що нинішні темпи зростання банківського сектора збережуться на рівні 60%.

На думку Володимира Лаврен­чука, зменшення депозитно-кредитних ставок цього року очікувати складно, швидше навпаки — можна припустити деяке їхнє підвищення. Свою точку зору банкір аргументує тим, що залучення зовнішнього фінансування в найближчій перспективі матиме обмежений характер. Це, безумовно, уповільнить кредитну активність банків в окремих сегментах, особливо в сфері кредитування споживчих потреб населення. Банківській системі слід очікувати звуження міжнародного фінансування, яке залучатиметься в Україну, — це викликає підвищення конкуренції на ринку депозитів. Збільшення ж цін на енергоносії вплине на зниження платоспроможності населення за виданими кредитами.